З прав людини, та їх особливості

ПРАВОВІ ДЖЕРЕЛА, ЯКІ РЕГУЛЮЮТЬ ДІЯЛЬНІСТЬ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СУДУ

 

Європейський Суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ, Суд) здійснює свою діяльність на підставі певних пра-вових норм, які, на наш погляд, у сукупності складають окремий інститут міжнародного процесуального права.

 

Не дивлячись на те, що діяльність ЄСПЛ є надзвичайно важливою складовою європейської системи захис-ту прав, питанню вивчення процесу у ЄСПЛ та особливостей відповідних процесуальних норм, на наш погляд, приділяється не достатньо уваги у науці міжнародного права. Більше вивчаються матеріальні норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (надалі – Конвенція) у їх інтерпретації Судом.

 

Окремі аспекти норм, які врегульовують діяльність ЄСПЛ, були предметом дослідження у науці міжна-родного права та вивчалися, зокрема, К. Арістовою, В. Буткевичем, Ж.-П. Костою, Ф. Лічем, Г. Лук’янцевим, Г. Петцольдом, М. Рісним, Т. Соловйовою, К. Тереховим, В. Тумановим та іншими. Поміж тим, питання про коло джерел цих норм, окремі питання місця цих норм у таких джерелах залишається не достатньо опрацьо-ваним. Зазначене й обумовлює мету цієї статті.

На думку К. І. Терехова, джерелами процесуальних норм, які регулюють процес у ЄСПЛ, є Конвенція, Регламент, Практичні інструкції, що приймаються Головою Суду, та в певному умовному значенні правові позиції з процесуальних питань, відображені у рішеннях (постановах) ЄСПЛ¹. Загалом з такою позицією погодитися можна.

 

Основним джерелом права, яке врегульовує порядок провадження у ЄСПЛ, безумовно є Конвенція. ЄСПЛ в процесі своєї діяльності не застосовує інші Конвенції Ради Європи, не захищає прав, визначених ними. Суд створений виключно для захисту прав та свобод, визначених Конвенцією, а відтак застосовує лише її. Тільки ця Конвенція визначає компетенцію та основоположні засади діяльності Суду, які надалі роз-криваються через інші нормативні акти з питань діяльності Суду – Регламент та Практичні інструкції.

 

Конвенція складається з преамбули та статті 1, які знаходяться поза межами розділів Конвенції, а також з трьох розділів (Розділ І «Права і свободи», Розділ ІІ «Європейський Суд з прав людини», Розділ ІІІ «Інші положення»). Розділ І містить 17, Розділ ІІ – 33, а розділ ІІІ – 8 статей.

 

Необхідно погодитися з В. А. Тумановим, що за своїм функціональним призначенням норми Конвенції поділяються на дві основні групи: організаційно-процесуальні та матеріально-правові². Матеріально-право-ві норми Конвенції містяться у Розділі І Конвенції, а організаційно-процесуальні – у Розділі ІІ.

 

При аналізі положень Конвенції не важко побачити, що як матеріально-правові, так і організаційно-процесуальні норми Конвенції мають загальний характер. Досить часто ці норми потребують свого ґрун-товного тлумачення через їх надзвичайно абстрактний характер. Зазначене тлумачення норм, як і їх безпо-середнє застосування, здійснюється саме ЄСПЛ.

 

Джерелом процесуальних норм, які регулюють процес у ЄСПЛ, є ті положення Конвенції, які містять процесуальні за своїм змістом норми, а саме норми, пов’язані із організацією та діяльністю ЄСПЛ (Розділ ІІ Конвенції).

 

Проводячи загальний аналіз Конвенції необхідно також зазначити, що Конвенція містить досить незначну кількість процесуально-правових норм, врегульовує процес у Суді лише в загальних рисах. Деякі процесуальні питання, які зазвичай обов’язково містяться у основних процесуальних актах того чи іншого виду судочинства (наприклад, питання доказів та доказування), взагалі залишилися без конвенційного вре-гулювання. Загалом Конвенція врегульовує лише окремі питання організації суду (ст.ст. 19–27, 51 Конвенції), та окремі питання його процесуальної діяльності (ст. 28-50 Конвенції). Перші є джерелом і одно-часно наслідком дії засад організації Суду, інші – стосуються засад його діяльності.

 

Протоколи до Конвенції хоча і є невід’ємними складовими самої Конвенції, поміж тим, на наш погляд, потребують вказівки на них як на самостійні джерела процесуальних норм. Протоколи до Конвенції потре-бують самостійної ратифікації їх державами-учасниками Конвенції, а тому можуть у зв’язку з цим виклика-ти низку самостійних особливостей у регулювання процесуальної діяльності ЄСПЛ (наприклад, особливос-тей дії Конвенції в просторі, часі та стосовно осіб). Не потрібно також забувати історію створення Протоколу № 14-bis до Конвенції, який хоча й не набув чинності у зв’язку з набранням чинності Протоколу № 14 до Конвенції, однак вказав на існуючі особливості та проблеми з набранням чинності саме тими Протоколами, які врегульовують процесуальну діяльність Суду. Зазначене свідчить про самостійних характер Протоколів до Конвенції як джерел процесуальних норм щодо діяльності Суду.

 

Для процесу у ЄСПЛ мають значення насамперед Протокол № 11 та Протокол № 14 до Конвенції. Протокол № 11, який передбачав перебудову контрольного механізму, створеного Конвенцією, був

 

прийнятий 11 травня 1994 р. та набув чинності 1 листопада 1998 році. Згідно з цим протоколом була лікві-дована Європейська комісія з прав людини, а на її основі та основі реорганізованого Суду був створений єди-ний орган – постійнодіючий ЄСПЛ.

 

Протокол № 14 до Конвенції, який змінює контрольну систему Конвенції, був прийнятий 13 травня 2004 р. та набув чинності 1 червня 2010 року. Зазначений Протокол передбачив нові умови прийнятності заяв, особливості розгляду очевидно неприйнятних заяв, розгляд очевидно прийнятних заяв, розгляд справ одноособово суддею, можливість приєднання до Конвенції Європейського Союзу³.

Зазначені Протоколи до Конвенції мають ті ж особливості, що й Конвенція. Їх норми загалом носять загальний характер, а особлива специфіка полягає в тому, що вони дають можливість побачити та проаналі-зувати еволюцію самого процесу у ЄСПЛ.

Якщо загальний характер матеріально-правових норм Конвенції та Протоколів до неї, на наш погляд, є не просто прийнятним, а й необхідним через їх завдання об’єднати правові системи різних країн, то абс-трактний характер організаційно-процесуальних норм не може влаштовувати практику. Діяльність Суду, яка є надзвичайно багатогранною, не може здійснюватись на підставі всього декількох десятків процесуальних норм. У зв’язку з цим, безпосередньо вже самі статті 26-28 Конвенції передбачають прийняття Судом Регламенту, який врегульовує окремі питання діяльності Суду. На даний час ЄСПЛ здійснює свою діяльність згідно з Регламентом Європейського суду з прав людини від 4 листопада 1998 р. в редакції від 1 червня 2010 р. Зазначений Регламент значною мірою усуває прогалини у правовому регулюванні питань організа-ції та діяльності суду, які визначені Конвенцією, та фактично є основним кодифікованим джерелом проце-суальних норм, які врегульовують діяльність у ЄСПЛ.

 

Регламент Суду складається з чотирьох розділів (Розділ І «Організація та робота суду», розділ ІІ «Провадження у справі», Розділ ІІІ «Перехідні правила», розділ ІV «Прикінцеві положення») та додатку до Регламенту стосовно розслідувань. Розділи І та ІІ в свою чергу поділяються на глави, при цьому розділ І

Розділ І Регламенту врегульовує загальні питання судоустрою – тлумачення понять, статусу суддів (строки повноважень суддів, прийняття ними присяги, питання несумісності діяльності судді з іншою діяль-ністю, відставки), обрання службових осіб та органів суду, їх функції, питання секретаріату суду тощо. Крім того цей Розділ також врегульовує окремі питання процесу – наради суддів, голосування суддів під час прий-няття рішень, складу Суду при розгляді справ.

 

Розділ ІІ Регламенту врегульовує питання провадження у справі (загальних правил провадження, почат-ку провадження, визначення судді-доповідача, особливості провадження щодо прийнятності, провадження після прийняття заяви, слухання, провадження у Великій Палаті, рішень Суду тощо).

 

Розділ ІІІ Регламенту стосується окремих перехідних положень процесу, загалом пов’язаних з прий-няттям Протоколу № 11 до Конвенції та ліквідацією Європейської Комісії з прав людини. Розділ ІV Регла-менту регулює питання внесення змін до Регламенту та набуття ним чинності.

 

Аналіз структури Регламенту вказує на окремі недоліки у визначенні місця окремих його норм, які, на наш погляд, можуть впливати на діяльність Суду.

 

Загалом Регламент за своєю структурою відображає побудову тієї частини Конвенції, яка регулює окре-мо питання створення та питання діяльності Суду. Однак тут, на наш погляд, не повністю реалізована існую-ча у процесуальній науці думка щодо традиційної побудови кодифікованих процесуальних актів які, як стверджує С. Фурса, загалом складаються з двох частин – питань організації певного органу та питань про-цесуальної діяльності цього органу⁴.

 

Так, вбачається, що положення щодо складу Суду по окремих справах, насамперед, одноособового складу Суду, містяться у Розділі І Регламенту в главі V «Склад суду», який врегульовує організаційні питан-ня Суду, а не питання, пов’язані з провадженням у справі. Зокрема, п. 1 Правила 27А Регламенту передба-чає, що після консультацій з бюро Голова суду вирішує, скільки необхідно створити одноособових складів Суду, й проводить відповідні призначення. Голова суду складає заздалегідь список Договірних сторін, для яких кожний такий суддя буде здійснювати свої повноваження з розгляду заяв протягом всього строку, на який його було призначено у якості одноособового складу Суду.

 

зв’язку з цим, питання визначення одноособового складу Суду у конкретній справі (фактично для усіх заяв щодо держав як Договірних сторін) відноситься Регламентом до питань організації Суду, а не питань провадження у справі, та здійснюється Головою Суду. Зазначене, на наш погляд, не є правильним.

 

Питання складу Суду по конкретній справі можуть бути визначальними для наслідків її розгляду, особ-ливо щодо тих скарг, які є прийнятними. Конвенція приділяє питанням складу Суду значну увагу, передба-чаючи обов’язкову присутність у складі палати або Великої палати Суду судді від держави – сторони у спра-ві. Не дивлячись на те, що Суд намагається впроваджувати єдину практику застосування та тлумачення Конвенції, праворозуміння окремих суддів може різнитися між собою, що може мати визначальне значення для наслідків розгляду справи.

 

Важливість питання визначення складу Суду підтверджує навіть те, що, наприклад, самі судді Суду допускають можливість впливу на Суд політичної складової.

 

Так, колишній Голова Суду Ж.-П. Коста справедливо стверджував, що Суд має гарантувати неупередже-ність правосуддя під час вирішення справ, які іноді можуть мати політичне забарвлення чи мати політичні наслідки. Суд має прийняти своє рішення на основі Конвенції та має бути повністю неупередженим⁵. Крім того, в історії діяльності ЄСПЛ були вже випадки, коли ЄСПЛ небезпідставно звинувачували в застосуванні політичної складової при винесенні окремих його рішень, що на думку деяких дослідників нанесло суттєво-го удару по престижу ЄСПЛ⁶. Прямо називає рішення Суду не лише юридичними, а й політичними актами Голова Конституційного Суду РФ В. Зорькін, який також вбачає політичну складову в деяких рішеннях Суду⁷.

 

Однією з первинних та чи найголовніших передумов існування неупередженого Суду, на наш погляд, повинні бути прозорі правила розподілу справ між суддями ЄСПЛ, а це потребує певного реформування цих питань.

 

Крім того, також взагалі неврегульованим у Регламенті є розподіл заяв між одноособовим складом Суду та Комітетом, який діє у складі трьох суддів, на початковому етапі провадження у ЄСПЛ. Зазначене викли-кає у дослідників діяльності ЄСПЛ лише здогадки щодо особливостей розподілу справ у цих випадках.

 

Так, О. Аніщик вказує, що правила, за якими розгляд скарги визначається одноособовому судді чи Комітету прямо не відображені в Регламенті Європейського Суду з прав людини. Фактично, як ми вважаємо, розподіл скарг між ними залежить від того, наскільки очевидно неприйнятними вони є⁸.

 

зв’язку з цим, вважаємо, що на питання визначення складу Суду, яке є надзвичайно важливим, повин-ні впливати не суб’єктивні чинники (волевиявлення Голови Суду), а виключно об’єктивні, а самі правила розподілу справ врегульовуватися Регламентом та здійснюватися на засадах ймовірності.

 

В цьому плані заслуговує на увагу практика національного законодавства України, яке передбачає роз-поділ справ між суддями у судах автоматизованими системами документообігу суду за принципом вірогід-ності, який враховує кількість справ, що перебуває у провадженні суддів, заборону брати участь у перегляді рішення для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд якого ставиться питання, перебування суддів у відпустці, на лікарняному, у відрядженні та закінчення терміну повноважень.

 

Вважаємо, що розподіл справ між суддями у ЄСПЛ можна було б здійснювати за принципом вірогід-ності з урахуванням таких особливостей, як кількість справ, що перебуває у провадженні судді, заборону брати участь у перегляді рішення для судді, який брав участь в ухваленні судового рішення, про перегляд

якого ставиться питання, закінчення терміну повноважень судді. Це сприятиме уникнення спекулятивних висловлювань навколо діяльності Суду, зробить діяльність Суду більш прозорою як для учасників процесу, та і для громадськості загалом. У зв’язку з цим потребують зміни також і відповідні правила Регламенту, а усі положення щодо визначення складу Суду у конкретних справах повинні міститися у Розділі ІІ Регламен-ту, який визначає провадження у справі, а не в Розділі І Регламенту щодо питань організації Суду.

 

Аналізуючи процесуальні положення Конвенції та Регламенту Суду не важко помітити, що вони допус-кають значний ступінь розсуду Суду при вирішенні процесуальних питань. Перше ж Правило 31 розділу ІІ «Провадження у справі» Регламенту передбачає, що положення цього розділу не перешкоджають Суду, після консультації зі сторонами, відступати від цих положень, якщо це потрібно в цілях розгляду окремої справи. Таким чином, можна стверджувати, що положення Регламенту щодо провадження у справі є необов’язкови-ми для Суду та застосовуються ним, якщо вони є прийнятними в цілях конкретної справи. Загалом вважає-мо це правильним. Виходячи з особливостей ЄСПЛ як міжнародного органу прописати правила діяльності Суду, які б були прийнятними щодо всіх випадків правозастосування, надзвичайно важко, а може навіть і не можливо. У зв’язку з цим, виходячи з засади розумності більш прийнятним є надання Суду в можному конк-ретному випадку можливості відступу від правил, визначених Конвенцією чи Регламентом.

 

Практичні рекомендації, затверджені Головою Суду на підставі правила 32 Регламенту також можна вважати джерелом процесуальних норм, які врегульовують діяльність ЄСПЛ.

 

Так, правило 32 Регламенту передбачає, що Голова Суду може видавати практичні рекомендації, зокре-ма стосовно таких питань, як з’явлення на слухання та подання аргументів сторони чи інших документів. Безумовно, вже сама назва свідчить про їх необов’язковий характер для учасників провадження у ЄСПЛ, однак їх можна та необхідно вважати джерелом процесуальних норм через те, що ці учасники все ж у пере-важній більшості враховують їх у своїй діяльності. Не можна не зазначити тут також і того, що й сам Регламент Суду, як уже зазначалося, допускає можливість відступу від його норм, що однак, не свідчить про відсутність у положень Регламенту нормативного характеру.

 

На даний час Головою Суду видано шість практичних рекомендацій, які застосовуються учасниками провадження у ЄСПЛ – «Клопотання про вжиття тимчасових заходів», «Початок провадження у справі», «Письмовий змагальний процес», «Вимоги справедливого відшкодування», «Захищена електронна доставка документів», «Вимоги анонімності».

 

В науці міжнародного права до джерел процесуальних норм правильно відносять також правові пози-ції з процесуальних питань, що містяться в рішеннях (постановах) ЄСПЛ⁹.

 

Не дивлячись на те, що прецеденти ЄСПЛ лише умовно можна віднести до джерел процесуальних норм, які врегульовують діяльність Суду, а формально рішення Суду не містять нових процесуальних норм, оскільки є лише актами тлумачення Конвенції, більш глибокий аналіз призводить до зворотних висновків.

Надзвичайна абстрактність процесуальних норм Конвенції призводить, на наш погляд, до того, що Суд у своїх рішення сам творить право, на яке посилається у своїх же інших рішеннях. Такі правові позиції Суду з окремих процесуальних питань публікуються в узагальненнях, рекомендаціях, практичних посібниках, зокрема, й самого Суду, та набувають ознак орієнтиру для поведінки як самого Суду, так і інших учасників процесу в аналогічних ситуаціях. Зазначене фактично свідчить про їх нормативний характер.

 

Розгляду правових позицій Суду як норми права сприяє й національне законодавство, яке досить часто визначає їх як одну з форм права.

 

Виходячи з положень п. 1 ст. 46 Конвенції рішення ЄСПЛ є обов’язковими для виконання державами-учасниками Конвенції лише в тих справах, де вони є сторонами. Поміж тим, наприклад, згідно зі ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди України застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

 

У зв’язку з цим для держав, які не брали участь у справі, рішення ЄСПЛ також є обов’язковими (що характерно для норми права), зокрема, в частині наявного в них офіційного (нормативного) тлумачення кон-венційних положень, що набувають значення правових позицій Європейського Суду¹⁰.

 

З урахуванням наведеного, правові позиції ЄСПЛ з процесуальних питань, що містяться в рішеннях (постановах) Суду, є джерелом процесуальних норм, що врегульовують діяльність ЄСПЛ.

 

Аналіз процесуальних положень Конвенції та Регламенту Суду вказує на те, що вони фактично містять деякі відсилочні норми, які при вирішенні Судом окремих процесуальних питань відсилають його до націо-нального законодавства держав-учасників Конвенції. Такою нормою, наприклад, є ст. 35 Конвенції, згідно з якою Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юри-дичного захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні.

 

Таким чином, якщо проаналізувати критерії прийнятності заяви у конкретній справі, то можна побачи-ти, що вони обумовлюються використанням національних засобів захисту, які в свою чергу врегульовують-ся національними законами держав-учасників Конвенції.

 

Так, наприклад, розглядаючи справу МПП «Голуб» проти України ЄСПЛ проаналізувавши господарсь-ке процесуальне законодавство у своєму рішенні від 18 жовтня 2005 р. зазначив, що заявник не подав каса-ційну скаргу до Вищого господарського суду та Верховного Суду України на ухвали суду першої інстанції та апеляційного суду відповідно до вимог національного законодавства. Суд нагадав, що відповідно до пунк-ту 1 ст. 35 Конвенції він може розглядати питання лише після вичерпання всіх національних засобів юри-

дичного захисту згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права¹¹. Як наслідок, Суд у цій справі відхилив відповідну частину заяви МПП «Голуб» відповідно до пунктів 1 та 4 ст. 35 Конвенції.

 

Вирішуючи процесуальне питання прийнятності заяви Суд фактично у цій справі застосовував госпо-дарське процесуальне законодавство України та дійшов висновку щодо невикористання заявником при звер-ненні до суду усіх національних засобів юридичного захисту. Це, на наш погляд, свідчить, що джерелом про-цесуальних норм, яке врегульовують процесуальну діяльність у ЄСПЛ, є національне законодавство держав-учасників Конвенції. Це законодавство є джерелом процесуальних норм у тому обсязі, в якому воно підлягає застосуванню Судом при вирішенні окремих процесуальних питань, зокрема, питань прийнятності заяви.

 

Таким чином, підводячи підсумки проведеного дослідження, можна зробити висновок, що джерелом процесуальних норм, які врегульовують діяльність ЄСПЛ, є Конвенція, Протоколи до Конвенції, Регламент, Практичні інструкції, що приймаються Головою Суду, прецеденти ЄСПЛ та деяке національне законодавство країн-учасників Конвенції. Вважаємо, що окремі процесуальні норми щодо складу суду, які містяться у Регла-менті, потребують іншого свого місця у структурі цього нормативного акту, що потребує зміни Регламенту.

 

Крім того, з огляду на доцільність побудови логічної системи норм, які б врегульовували процесуальну діяльність Суду, доцільно було проаналізувати усі процесуальні норми на предмет визначення їх правової природи та того місця, якого вони заслуговують у цій системі. Зазначене, поміж тим, може бути предметом вже наступних досліджень.