Адміністрування соціальної політики

Лекція 10. Соціальна робота у Японії, Китаї, Тайланді

Та країнах південно-східної Азії.

1. Система соціального захисту та соціальна робота у Японії.

2. Соціальна робота як вид професійної діяльності у Китаї

3. Розвиток соціальної роботи у країнах південно-східної Азії.

 

1. Сучасна система соціального захисту Японії почала складатися у 1920-х роках.

Та лише в другій половині 40-х років японський уряд серйозно приступив до рішення цієї проблеми. Концепція “держави загального добробуту” була закладена у новій конституції Японії, прийнятій після війни. У ній, зокрема, визнавалося право громадян країни на мінімально-необхідні стандарти проживання та культурного розвитку.

У перші ж мирні роки був прийнятий ряд украй важливих законів, спрямованих на ліквідацію бідності. У 1946 р. набрав сили Національний закон про допомогу, доповнений у 1950 р. У 1947 р. з'явився Закон про страхування по безробіттю, у 1948 р. — Закон про соціальний захист інвалідів, а в 1949 р. — Закон про соціальний захист дітей. Важливе значення мали також Національний закон про страхування здоров'я (1958 р.), Національний закон про пенсії (1959 р.), Закон про соціальний захист людей з розумовими вадами (1960 р.), Закон про соціальний захист осіб похилого віку (1963 р.), Закон про материнство і дитинство (1964 р.), Закон про підвищення розмірів дитячих допомог (1964 р.), Закон про підвищення розмірів спеціальних дитячих допомог (1964 р.) Закон про страхування зайнятості (1975 р.), що замінив Закон про страхування по безробіттю та ін.

Оскільки 1973 року відбулися суттєві зміни (уп­роваджено допомогу на дітей, надано право безкоштовного доступу до медичних послуг особам старшим 70 років, змінено систему пенсійних виплат і збільшено розмір грошових виплат соціального страхування) то саме цей рік вважають першим роком реального соціального захисту в Японії.

Серед основних рис японської моделі соціальної політики мож­на назвати:

• статусний характер соціального забезпечення та покладання на ідею взаємодопомоги;

• орієнтація на соціальнії й захист через здійснення програм соціаль­ного страхування (пенсійного, медичного, у разі тимчасової та постійної непрацездатності тощо) за місцем роботи;

• співіснування системи соціального страхування, здійснюваного роботодавцями, та національної системи соціального страхування;

• функціонування профспілок як частини «корпоративної» культури (керівники профспілок отримують зарплату від роботодавців за цю діяльність);

• мінімальний рівень підтримки бідних, практично повна відсутність державних програм соціальної допомоги малоза­безпеченим;

• орієнтація на догляд за родичами, котрі потребують сторон­ньої допомоги, в родині;

• державне субсидіювання закладів для дітей, чиї батьки пра­цюють;

• значне державне регулювання соціальних програм.

Останнім часом Японія, яку вважали суперстабільною дер­жавою, переживає трансформацію своєї моделі соціальної політи­ки. Вони спричинені як демографічними (постаріння населення, зни­ження народжуваності), так і економічними чинниками (рецесія, бан­крутство підприємств, поява безробіття, зміна форм зайнятості тощо).

 

Адміністрування соціальної політики

Незважаючи на сегментованість соціального забезпечення й знач­ну роль роботодавців у підтриманні добробуту своїх працівників, дер­жава суттєво регулює питання реалізації соціальних програм.

У структурі Кабінету міністрів Японії, призначеному 2001 року, діють такі відомства, причетні до соціальної сфери:

• Міністерство освіти, культури, спорту, науки та технології;

• Міністерство охорони здоров'я, праці та соціального забезпе­чення (до складу якого входить Агентство соціального страху­вання, низка національних дослідницьких інститутів і національних реабілітаційних центрів);

• Міністерство фінансів (до складу якого входить Податкова адміністрація);

• Міністерство економіки, торгівлі та промисловості;

• Міністерство охорони навколишнього середовища;

• Міністерство юстиції;

• Міністерство державного управління, внутрішніх справ, пошти та телекомунікацій (до складу якого входить Статистичне бюро та статистичний центр, Японська рада з питань науки);

• Законодавче бюро Кабінету міністрів;

• Управління з питань тендерної рівності;

• Інститут економічних і соціальних досліджень;

• Національний центр з питань споживачів.

Адміністрування соціальної політики в цілому відображає загаль­ну політико-адміністративну систему в країні. Японія - унітарна держава, де влада центрального уряду переважає владу органів префектур, хоча останні мають певний ступінь автономії в розв'язанні місцевих проблем.

Соціальні програми

Як зазначалося раніше, основу соціального захисту в Японії скла­дає соціальне страхування, у рамках якого роблять грошові виплати та надають послуги, переважно медичні. Від 1986 року система соціаль­ного страхування носить подвійний характер, оскільки в ній поєднано, по-перше, національне обов'язкове соціальне страхування, причому, наприклад, третину національної базової пенсії фінансують за рахунок загальних податків, а решту - за рахунок стра­хових внесків, розподілених порівну між роботодавцем і працівни­ком, по-друге, страхування, здійснюване роботодавцями, у яке працівники теж роблять внески.

2000 року в Японії вступив у дію так званий «золотий план», який передбачає впровадження ще одного виду соціального страхування - по догляду за людьми похилого віку. Цю інновацію спричинило не тільки стрімке зростання кількості літніх людей, але й зменшення мож­ливості японських сімей доглядати за своїми родичами. Страхувальни­ками в новому виді страхування виступають органи місцевої влади, які забезпечують надання соціальних послуг у стаціонарних установах, зокрема інтенсивний догляд, догляд у медичних будинках і на дому, залучаючи недержавні організації, поки що не надто поширені в Японії. Страхові внески мають фіксований розмір. Допомогу надають - у разі потреби - людям старшим від 65 років, а також особам 40-64 років, якщо у них виявлять захворювання, що вимагає постійного сторонньо­го догляду.

У цілому ж політика регулювання ринку праці відзначалася - до останнього часу - властивою японській системі жорсткістю та скрупульозністю. Варто відзначити, що формально японці мають триваліший робочий день, аніж працівники у європейських країнах.

Ще однією гострою соціальною проблемою в Японії вважають зростання рівня злочинності, яке пояснюють як економічною рецесією, так і прагненням, особливо серед молодих людей, заволодіти модни­ми товарами; мас-медіа також відзначають значне зростання прости­туції серед школярок.

Японська система освіти давно славиться своєю високою якістю та доступністю.Рівень грамотності в країні перевищує 99 відсотків, 40 відсотків молоді вчиться у численних університетах чи ко­леджах, рівень відсіву з яких залишається надзвичайно низьким. 2001 року Міністерство освіти, культури, спорту, науки та технології оголосило план реформу­вання освіти, який, зокрема, передбачає зменшення кількості учнів у класах середніх шкіл, поліпшення морального виховання та залучен­ня учнів до життя місцевих громад, встановлення спеціальних винаго­род для найкращих учителів, створення системи оцінки шкіл, упрова­дження міжнародних стандартів навчання в японських університетах, перегляд філософії навчання та ухвалення нового законодавства в освітній сфері.

Хоча більшість японців має власне житло (серед людей похилого віку 80 відсотків живе у власних помешканнях), Японія відстає від інших розвинутих країн за житловими умовами (через маленький розмір житлової площі на душу населення) та якістю навколишнього середовища.

Соціальне забезпечення в Японії стали називати «срібним ринком» (від кольору волосся його клієнтів), оскільки воно поступово перетворюється на окрему індустрію, окрему галузь економіки.

Та незважаючи на значні економічні проблеми, Японія залишається однією з найбагатших, найпродуктивніших і най-освіченіших країн світу. Разом із тим зміна укладу життя, не в остан­ню чергу під впливом глобалізації, збільшення в суспільстві частки людей похилого віку, різке погіршення соціально-економічного стану частини японців, складний психологічний клімат у суспільстві гово­рять про те, що в XXI століття Японія вступає з проблемами, що вик­ликають необхідність переосмислення концепції «суспільства загаль­ного добробуту» та модифікацію, якщо не реформування, моделі соціальної політики.

Соціальна робота є частиною соціального законодавства країни і базується на 6 основних законах:

- Закон про державну допомогу

- Закон про соціальний захист людей з психічними вадами

- Закон про соціальний захист людей з фізичними вадами

- Закон про соціальний захист дітей

- Закон про соціальний захист літніх людей

- Закон про соціальний захист матерів, дітец і вдов

Соціальною роботою а Японії займаються в основному державні і громадські агентства.

На даний час підготовку соціаьних працівників в країні здійснюють близько 100 університетів. Більшість соціальних рацівників володіють ступенем бакалавра, лише 40 навчальних закладів здійснюють підготовку магістрів, та 23 — докторів у галузі соціальної роботи.

Для того, щоб отримати сертифікат на право діяльності у сфері практичної соціаьної роботи необхідно здати загальнонаціональний іспит та іспит, який проводиться Міністерством охорони здоров’я, праці і соціального доробуту. Вимоги до соціальних працівників є надзвичайно жосткими. Про це, зокрема, свідчать наступні дані: у 1998 р. 16 206 осіб подали заявки на здачу іспиту, і лише 4 774 — здали іспит (що становить 29, 46 %). Загальна кількість сертифікованих соціальних працівників у 1998 р. у Японії становила 13, 779.

Основними професійними рганізаціями соціальних працівників у Японії є:

Японська асоціація сертифікованих соціальних працівників (більше 10 000 членів)

Японська асоціація психіатричних соціальних працівників (більше 2 000 членів)

Японська асоціація медичних соціальних працівників (більше 2 500 членів)

Японська асоціація соціальних працівників (більше 1 500 членів)

У Японії на існує загальнонаціонального об’єднання соціальних праівників на зразок Національної асоціації соціальних працівників США.

Основними компонентами системи соціальної захисту Японії є: гарантування доходів із суспільних фондів особам, які опинилися в екстремальних ситуаціях; страхування здоров'я; забезпечення добробуту осіб похилого віку, інвалідів і малолітніх дітей; суспільна допомога особам, чий рівень життя є нижчим встановленого стандарту.

В даний час у Японії діють шість систем пенсійного забезпечення: національна пенсійна система; пенсійна система найманих робітників; національна пенсійна система працівників державних підприємств; пенсійна система працівників місцевих громадських установ; пенсійна система вчителів приватних шкіл; пенсійна система працівників асоціацій взаємодопомоги в сільському, лісовому і рибному господарстві.

Усі ці пенсійні системи містять у собі три види пенсій: по старості, по інвалідності і з нагоди смерті годувальника.

Серед усіх цих програм першорядне значення для працівників має програма допомоги по виходу на пенсію, що реалізується практично всіма компаніями, кількість працівників яких перевищує 30 чоловік. Єдина умова, що дає право на одержання таких допомог, зводиться до того, що працівник повинний безперервно проробити на даному підприємстві не менш двадцяти років. Розмір вихідної допомоги залежить від стажу роботи і рівня освіти працівника.

На даному етапі в Японії функціонують шість систем страхування здоров'я: найманих робітників приватного сектора; моряків; працівників державних установ, що перебувають на службі; місцевих загальноосвітніх установ; учителів приватних шкіл та інших шкільних працівників; національна система страхування самостійних хазяїнів і незайнятих осіб, до числа яких відносяться пенсіонери і діти.

Усі ці системи контролюються урядом в особі Міністерства охорони здоров'я.Допомоги зі страхування здоров'я підрозділяються на два види: встановлені і не встановлені законом. Перші в обов'язковому порядку виплачуються всіма організаціями, що здійснюють даний вид страхування. Що стосується других, то виплати цих допомог здійснюються на розгляд страхових товариств та асоціацій взаємодопомоги.

Встановлені законом допомоги також поділяються на два види: допомоги на надання медичної допомоги і загальні допомоги готівкою. Перші надаються в залежності від конкретного різновиду медичного обслуговування (медобстеження, надання лік і медичних препаратів, щеплення, операції й інші види лікування, госпіталізація, догляд за хворим і його транспортуванням). Допомоги готівкою представляють собою виплати у разі хвороби і травми, вагітності, пологів, смерті і т.д.

Страхування здоров'я осіб похилого віку здійснюється в рамках закону який передбачає такі міри, як профілактика, терапія і реабілітація здоров'я осіб похилого віку.

У перелік послуг з постійного догляду на дому входить надання допомоги літнім людям в задоволенні повсякденних потреб з боку спеціально прикріплених працівників сфери соціального забезпечення. Інституціональні послуги включають надання місць у будинках для престарілих, створення для них центрів добробуту, будинків відпочинку й інших рекреаційних установ.

Усі питання добробуту інвалідів знаходяться у винятковій юрисдикції Міністерства охорони здоров'я. Згадувані вище закони про добробут інвалідів (1948 р.) і розумово відсталих осіб (1960 р.) передбачають заходи для запобігання, раннього виявленню і лікуванню інвалідності, надання допомоги інвалідам на дому та в стаціонарі. Для обстеження інвалідів у країні існують також консультаційні центри.

У країні існує і система дитячих допомог. Вони призначені, по-перше, для того, щоб зменшити тягар, що лежить на батьках, і перекласти частину витрат по догляду за дитиною на суспільство, а по-друге, для забезпечення міцних основ нормального росту і розвитку молодших поколінь в умовах старіння японського суспільства.

Допомоги виплачуються щомісяця всім особам, що виховують дітей у віці до трьох років, якщо загальний доход родини є нижчим встановленого рівня. Розмір допомоги залежить від кількості дітей.

Відповідно до Національного закону про допомогу, допомога може бути надана лише тим, хто не в змозі підтримувати себе самостійно.

Закон передбачає наступні види суспільної допомоги: допомога на харчування, одяг і інші предмети першої необхідності; допомога на освіту утворення (підручники, шкільні сніданки, та інші послуги, пов'язаних з освітою); допомога тим, хто не в змозі сплатити за житло або здійснити його необхідний ремонт; медична допомога (обстеження, надання медикаментів, лікування, включаючи операції, наданням послуг медичної сестри); допомога по материнству, надається тим, хто не в змозі оплатити вартість пологів, а також передродового і післяпологового догляду та ін.

Розміри суспільної допомоги встановлюються Міністерством охорони здоров'я з урахуванням віку нужденних, складу родини й інших показників

Серед основних проблем, з якими стикається сьогодні соціальна робота є:

- старіння населення (за прогрнозами відсокок літніх людей до 2020 року збільшиться із 20 до 30) та зменшення народжуваності, що призведе до збільшення податків, у тому числі на соціальне обслуговування. Постаріння населення Японії порозумівається декількома причинами.

По-перше, через помітне підвищення рівня життя і значних успіхів охорони здоров'я рішуче збільшилася середня тривалість життя японців: у 1995 р. вона складала 76,4 роки для чоловіків і 82,8 року для жінок7. У порівнянні з 1947 р., тобто майже за піввіку, цей показник виріс у середньому на 30 років8.

По-друге, у країні відзначається падіння народжуваності. Якщо в 1947 р. число народжених досягало 2,7 млн. чоловік, то в 1995 р. відповідний показник знизився до 1,2 млн.9.

- бездомність. жили на вулиці у 2001 р. — 24 000. Відповідно до законодавства країни, безробітні можуть отримувати допомогу на протязі 2 місяців, при умові, що вони працювали принайнмі 26 днів, що передували цим 2 місяцям. Досить часто бездомні, які виконують випадкову роботу, не можуть підтвердити цього;

- соціальна дискримінація меншин. Станом на 1998 р. у Японії проживало 638 828 корейців та 272 230 китайців.

- інваліди. У Японії проживає 350 000 сліпих людей, і лише 333330% з них мають можливість працювати.

- соціальна дискримінація жертв атомної війни (Хіросіма і Нагасака) та колишніх хворих на проказу. У суспільстві існує упередження щодо спілкування із колишніми жертвами атомної бомби, їх найму на роботу, одруження, оскільки рівень таких хвороб як рак, лейкимія, катаракта є вищим, між у решти населення.

- домашнє насилля. різні форми домашнього насилля зазнавала кожна 20 жінка. Рівень дитячого насилля у 1998 році становив 30 %.

- серед інших соціальних проблем можна назвати проституцію (у секс-індустрії працює біля 150,000 проституток, переважно з Філіпін і Тайланду),

- наркоманію (у країні зареєстровано близько 4 міл. наркоманів), суїциди (33,048 люей вчинили самогубство у 1999-2000рр.)

- психологічну проблему як гікікоморі (занурення у власний світ, відсутність жодних контактів із зовнішнім оточенням (хвороба вразила 1 міл. людей у 2000 р.).

 

2. у 1949 р.

Сьогодні у Китаї відбувається реформа системи соціального забезпечення, спрямована на підвищення соціальної стабільності. Реформа соціального забезпечення спрямована в основному на потреби міського населення. Основні, встановлені законом, програми соціального захисту, передбачають наступні напрямки діяльності:

- Соціальне страхування міської робочої сили. Хоча соціальне страхування обов'язкове для міської робочої сили, проте фактичне охоплення складає близько 44%. Соціальні виплати включають пенсії по старості, інвалідності, у випадку смерті, допомога по безробіттю, медичне страхування, допомога при вагітності і родах. Системою соціального страхування не охоплена значна кількість робітників-мігрантів.

- Програма надання підтримки через Центри повторної зайнятості для звільнених міських службовців через відсутність роботи в силу економічних причин. Це тимчасова програма на базі підприємства для підтримки звільнених робітників через відсутність роботи в силу економічних причин, яка діяла до 2003 р.. Трудові контракти цих робітників залишаються в силі на період трьох років, протягом якого виплачується компенсація і надається допомога у пошуку нової роботи.

- Мінімальний прожитковий рівень життя в місті. Схеми дотацій. Введена в 1998 році програма соціальної допомоги була спрямована на забезпечення фінансової допомоги для міських жителів, що живуть нижче встановленого місцевою владою рівня бідності. Грошові допомоги, що виплачуються за цією програмою, є незначними.

- Сільські пенсії, медичне обслуговування і соціальна допомога. Керівництво наданням соціального забезпечення для сільського населення здійснює Міністерство з Цивільних Справ разом із Сільськими Радами. У різних місцевостях існують різні варіанти надання допомоги, в окремих провінціях Китаю вона взагалі не передбачена. Пенсії отримують близько 85 мільйонів чоловік, тобто 9.5 % сільського населення, а медичне страхування надається 20% з них.

Роль центрального уряду. Роль центрального уряду полягає в основному у виробленні політики, що служить основним орієнтиром для формування і реалізації соціальних програм. Діяльність уряду спрямована на те, щоб встановити єдину для всєї країни систему соціального забезпечення. Проте, виконати це завдання досить складно, через труднощі щодо створення єдиних фондів на місцевих адміністративних рівнях та загального перерозподілу ресурсів на соціальний захист у усіх провінціях. Центральний уряд контролює фінансову і демографічну ситуації у всіх провінціях.

Роль провінційних адміністрацій Влада провінцій приймає рішення про остаточні умови надання допомог, у рамках основних напрямків, встановлених центральним урядом, включаючи умови фінансування. Приміром, розмір відрахувань на державні пенсії не може перевищувати 20% від зароблених доходів без попереднього схвалення центральним урядом. Влада провінцій здійснює нагляд за діяльністю адміністрації і фінансовою ситуацією.

Роль муніципальних адміністрацій Муніципальні адміністрації керують реальними схемами соціального забезпечення: реєструють підприємства і їхніх працівників, інспектують їх, збирають внески, одержують заяви на допомоги, оплачують допомоги, обробляють інформацію і звернення. Фактично реальна влада належить муніципальним адміністраціям. Муніципальні бюро повинні також тісно працювати з місцевими фінансовими органами, які є фінансовими гарантами соціального забезпечення.

Роль сільських адміністрацій. Вони в основному займаються добровільним соціальним страхуванням і програмами соціальної допомоги, зокрема у випадку природних катастроф. Всього 10% сільського населення охоплено тією або іншою формою пенсійного забезпечення і менш 20% медичним страхуванням. Соціальне забезпечення не забезпечує надійного захисту, оскільки лише забезпечує обмежену фінансову підтримку.

У Таїланді обсяг соціального забезпечення обмежений, через те, що заходи для соціального страхування в національному масштабі почали починатися після введення Акта із Соціального Забезпечення в 1990 року. Існують численні державні програми підвищення добробуту людей, однак їхня діяльність є обмеженою, як ї їх фінансові ресурси.

Державне фінансування в Таїланді забезпечується також через оплату однієї третини внесків, що відчисляються, від імені застрахованих працівників за схемою соціального забезпечення. Охоплення такої категорії є обов'язковим для всіх працівників підприємств і фірм, чисельністю від 10 і більш працівників. Однак, тільки 42% (1999) у середніх підприємствах з чисельністю працюючих від 10 до 99 чоловік погодилися зареєструватися і значно більше - 91% на великих підприємствах з чисельністю працюючих від 100 і більше.

Загальні соціальні витрати в Таїланді характеризуються великою часткою допомоги із соціального страхування, яка виплачується працівникам, зайнятим у державному секторі й у великих приватних підприємствах, чисельністю від 100 і вище працівників. Інші державні асигнування спрямовуються, в основному, у сферу освіти.

У значній мірі турбота про дітей, є пріоритетною справою в тайському суспільстві. Центральний уряд зберігає контроль за формуванням соціальної політики, а також фінансування програм соціального добробуту. Центральні урядові органи здійснюють контроль за діяльністю адміністрацій по наданню допомога на місцевому рівні, при цьому вони спираються на наявну підтримку з боку політичних груп, що, як передбачається, краще знають соціальні потреби на місцевому рівні, де державні інфраструктури ще слабо розвинуті.

Початком підготовки соціальних працівників у Китаї вважається 1925 р., коли у Пекінському університеті був відкритий факультет соціології та соціального обслуговування. Відразу після заснування у 1949 р. Китайської народної республіки, викладання усіх соціальних дисциплін, у тому і числі соціальної роботи було заборонене. Відповідно до політики уряду країни, у соціалістичному суспільстві не може існувати жодних соціальних проблем.

Протягом двох останніх десятиліть економіка Китаю потужно розвивається, внаслідок проведених реформ. Проте, значні досягнення в економіці супроводжуються зростанням таких соціальних проблем як бідність, безробіття, розпад сімей, дитяча злочинність, наркоманія, СНІД та ін.

На даний час у Китає офіційно не існує професії “соціальний працівник”, лише у Шанхаї введена посада “соціальний працівник по роботі з громадою”. Система соціальной роботи поділяється на окремі сектори, які не взаємодіють між собою: робота з молоддю, дітьми, жінками, профспілкова діяльність та ін. Часто працівники соціальної сфери не мають професійної підготовки та відповідної спеціалізації. Дослідження щодо вивчення престижності професій, проведене у 2000 р., виявило, що серед 69 названих професій, соціальна робота була відсутня. Діяльність, пов’язана із наданням соціальним послуг знаходилася лише на 53 місці, і була менш престижною за професію водія автобуса чи таксі.

Підготовка соціальних працівників у Китаї була відновлена лише у середині 1980-х років. На даний час підготовку соціальних працівників у країні здійснюють 40 вищих навчальних закладів та близько 20 професійних шкіл. Близько 8 000 студентів здобувать професію соціального працівника.

У 1991 р. була заснована Асоціація соціальної роботи Китаю, у 1994 р. — Китайська осціація з освіти у галузі соціальної роботи.

3. Соціальна робота є новим видом професійної діяльності, в усіх країнах Південно-східної Азії (Малазія, Сінгапур, Індонезія, Філіпіни, В’єтнам, Лаос). Відповідно до культурних, історичних, релігійних традицій соціальні послуги і соціальна допомога надавалася не на законодавчій основі, а у вигляді благодійної домомоги.

На соціальні послуги урядами цих країн загалом виділяється не більше 0,5% національних бюджетів. Після подій 9.11. 2001 р. громадський неурядовим організаціям все важче віднайти кошти на реалізацію соціальних програм, оскільки існують свідчення, що Алькаїда отримувала фінансування від кількості ісламських організацій, що знаходяться у цьому регіоні.

Як наслідок недостатнього фінансування, зменшилася кількість шкіл соціальної роботи, професійно підготовлених соціальних працівників.У той же час це призводить до таких соціальних проблем як дитяча проституція, жебрацтво, наркоманія та ін. Ситуація ускладнюється відсутністю відповідного заонодавства, бюрократією та корупцією.

Серед основних напрямків вирішеня ситуації, що склалася, вчені вважають максимальну мобілізацію наявних ресурсів та залучення усього суспільства (сім’ї, місцеві громади, НГО, приватний сектор) до вирішення соціальних проблем, планування, формування та реалізацію ефективної соціальної політики.