Поняття про транспортну іммобілізацію

Транспортну іммобілізацію проводять тимчасово до надання лікарської допомоги в лікувальному закладі. її необхідно здійснювати не тільки при вивихах або переломах, але й при підозрі на них, а також при великих по­шкодженнях м'яких тканин, ранах. Розрізняють імпровізовану іммобіліза­цію, коли використовують підручні засоби або здорові ділянки тіла хворого. Наприклад: при пошкодженні ноги її прибинтовують до іншої, здорової; по­шкоджену руку прибинтовують до тулуба. В якості підручних засобів можна використовувати палицю, шматок дошки, пучок гілок або соломи і т. д.). Найчастіше іммобілізацію ушкоджених ділянок тіла проводять транспорт­ними шинами, виготовленими заводським способом.

Створення іммобілізації кінцівок досягається захопленням пов'язкою двох найближчих суглобів, які розташовані вище і нижче місця перелому кістки. При переломах стегнової кістки іммобілізацію кінцівки проводять за рахунок трьох суглобів - кульшового, колінного, гомілково-ступневого, при переломах плечової кістки - плечового, ліктьового і променезап'ясткового.

Іммобілізацію потрібно проводити обережно, без зайвих маніпуляцій. При відсутності ран іммобілізаційну пов'язку накладають поверх одягу, шини покривають спеціальними ватно-марлевими прокладками.

Транспортні іммобілізаційні шини поділяють на дві групи - фіксаційні і дистракційні.

Найбільше розповсюдження от­римали фіксаційні сітчасті шини Фільберга та Крамера, які виготов­лені з дроту різного діаметра, (рис. 111а, б). Вони легкі, міцні та одно­часно добре згинаються, що дозво­ляє надати їм будь-якої форми, не­обхідної для іммобілізації тієї або іншої ділянки тіла. Шини Крамера бувають двох розмірів: 60x10 і 110x10 см. Ці шини застосовують в основному для іммобілізації пле­чової кістки, передпліччя, кисті, гом­ілки і стопи.

При накладанні сітчастої шини її попередньо моделюють відповід­но до тієї ділянки тіла, на яку вона буде накладена. Так, при переломі плечової кістки шина повинна по­чинатися від внутрішнього краю ло­патки здорового боку, йти вздовж зовнішньої поверхні напівзігнутої в ліктьовому суглобі приведеної руки і закінчуватися, дещо виступаючи за кінчики пальців (рис. 112).

При пошкодженні передпліччя верхнім рівнем шини повинна бути середня третина плеча, нижнім -кінці пальців. Гомілку краще фіксу­вати з трьох боків: одну шину моде­люють по задній поверхні гомілки і ступні від кінчиків пальців до се­редньої третини стегна, дві інші фіксують по боках гомілки (зовніш­ня і внутрішня), причому підошвову їх частину згинають у вигляді стре­мена для більш міцної фіксації гомі-лковоступневого суглоба (рис. 113). При пошкодженні шиї з сітчас­тих шин виготовляють своєрідний шолом: одну вигинають фронтальною площиною по контуру голови та обох надпліч, іншу - в сагітальній площині по контуру голови, шиї і спини. Шини зв'язують між собою, покривають ватно-марлевими прокладками і фіксують до голови і обох надпліч.

Для транспортної іммобілізації кінцівок часто використовують шини з картону або фанери, їх виготовляють у вигляді лубка (жолоба). Вони є зручними для іммобілізації передпліччя і гомілки.

Останнім часом для іммобілізації кінцівок використовують вакуумні медичні шини. Вони бувають трьох типів: І тип - для кисті і передпліччя, II тип - для ступні і гомілки, III тип - для колінного суглоба. Розміри шин забезпечують їх вільне накладання поверх одягу та взуття. Перевагами ва­куумних шин перед шинами з твердих матеріалів є відсутність необхідності їх прибинтовувати до ураженої кінцівки, невелика маса, швидкість і простота накладання.

У даний час використовують також шини, виготовлені із полімерних матеріалів.

Дистракційні шини. З цієї групи шин найбільше розповсюдження от­римала шина Дітеріхса. Вона складається з чотирьох частин: підошовної (рис 114, а), внутрішньої (рис 114, б), зовнішньої (великого розміру) (рис 114, в)

і палички-закрутки зі шнурком. Застосовують при пошкодженнях нижньої кінцівки і кульшового суглоба.

При накладанні шини Дітер­іхса спеціальний пристрій для сто­пи прибинтовують до її підошво-вої поверхні. Зовнішню, довшу, планку шини (зовнішній костиль) розсувають і закріпляють з таким розрахунком, щоб вона почина­лась від підпахвинної впадини і доходила до стопи, де вставляєть­ся в зовнішню металеву прову-шину підошвової частини при­строю і виступала від неї на 8-10 см. Внутрішню частину шини (внутрішній костиль) потрібно підготувати таким чином, щоб вона впиралась у пах і проходила через внутрішню металеву провушину підошвової частини пристрою стопи і виступала від неї теж на 8-10 см. Кінцеву (шарнірну) частину згинають під кутом 90° і вставляють у паз кінця зовнішньої частини шини. На кінцівці шину фіксують циркулярними або косоподібними ходами бинта. Зверху зовнішню частину шини фіксують бинтами або ременями. За допомогою палички-закрутки здійснюють витягнення кінцівки за підошвову частину шини (рис. 114 г, д, є).