Давньогерманські племена і народності

2.

Існують припущення, що виділення германців в окрему мовну спільність відбулося приблизно в ІІ тисячолітті до н.е. Гіпотетично реконструйовану мову, з якої розвинулися германські діалекти, прийнято називати “прагерманською” (“протогерманською”). Оскільки мова реконструйована, вона не засвідчена в писемних пам’ятках. На думку В.Леманна, початок прагерманської мови збігається в часі з пізньою стадією розвитку протоіндоєвропейської мови (приблизно від 2500 р. до н.е.). Окремі дослідники, зокрема В.Краузе, вирізняють також поняття “спільногерманська”, розуміючи під ним стан германської мови, коли починається розпад її на окремі діалекти.

У класифікації германських мов розрізняють три підгрупи західну, північну та східну. Західногерманська підгрупа включає такі сучасні мови як от: англійська, німецька, нідерландська (голландська), африкаанс (бурська), їдиш, фризька, фламандська (територія Бельгії). Спорадично виокремлюють люксембурзьку мову.

Західногерманська підгрупа.

 

Англійська мова поширена в Великобританії, Ірландії, Північній Америці, Австралії, Новій Зеландії, а також у деяких країнах Азії та Африки. Кількість мовців перевищує 322 млн. Є однією з міжнародних мов і офіційною мовою Королівства Великобританії і Північної Ірландії, СІНА, Австралії, Нової Зеландії, Канади, Ірландії, Республіки Індії та 15 держав Африки. Писемність Існує з VII-VIII ст. на латинській основі. Перша писемна пам'ятка - рунічний напис на скринці Франкса (VII ст.).

 

Голландська (нідерландська) мова функціонує в Нідерландах, Бельгії, Вест-Індії та частково в США. Користуються нею 20 млн. осіб. Є офіційною мовою Королівства Нідерланди й однією з двох (поряд із французькою) офіційних мов Королівства Бельгії. Писемність - на основі латинської графіки.

 

Різновидом голландської мови є бурська (африкаанс), якою розмовляють переселенці з Голландії в Південно-Африканській Республіці.

 

Фламандська мова - умовна й традиційна назва південного варіанта нідерландської мови, поширеного в північних провінціях Бельгії (Західна і Східна Фландрія, Брабант, Антверпен, Лімбург). Розмовляють нею більше 5 млн. осіб.

 

Фризька мова поширена в нідерландській провінції Фрисландія, а також у Німеччині (Нижня Саксонія, північний захід Шлезвіга, Фризькі острови та острів Гельголанд). Переважно як розмовною мовою користуються нею понад 400 тис. осіб. Перші писемні пам'ятки належать до XIV ст.

 

Німецька мова - офіційна мова Федеративної Республіки Німеччини, Австрійської Республіки, Швейцарської Конфедерації (як і французька, італійська і ретороманська), Великого Герцогства Люксембург (як і французька), Королівства Бельгії (як і нідерландська та французька). Поширена також у Росії, Румунії, США, Канаді та інших країнах. Користуються нею 98 млн. осіб. Має два діалекти: нижньонімецький (Niederdeutsch, або Plattdeutsch) на півночі і верхньонімецький (Hochdeutsch) на півдні. Літературна мова утворилася на основі південних говірок. Писемність - на основі латинського алфавіту (є два різновиди: готичний і антиква). Найдавніші писемні пам'ятки сягають VIII ст.

 

Їдиш - побутова й літературна мова ашкеназьких (німецьких за походженням) євреїв. Сформувалася в X-XIX ст. на основі одного з верхньонімецьких діалектів із великою домішкою давньоєврейських і слов'янських елементів. Поширена в Україні, Польщі, Росії, Білорусі, Литві, США, Канаді, країнах Латинської Америки, в Ізраїлі (тут витісняється івритом). Писемність давньоєврейська, пристосована для передачі фонетичної системи їдиш.

3. Германські мови, якими розмовляють 425 млн. 460 тис. осіб, поділяються на три підгрупи: північногерманську (скандинавську), західногерманську і східногерманську.

 

Північногерманська (скандинавська) підгрупа.

 

До неї належать датська, шведська, норвезька, ісландська і фарерська мови.

 

Датська мова - офіційна мова Королівства Данії (з XVI до XIX ст. і Норвегії). Поширена також на Фарерських островах, у Гренландії та США. Користуються нею 5,6 млн. осіб. Писемність - на основі латинського алфавіту. Найдавніші пам'ятки сягають IX ст.

Шведська мова - офіційна мова Королівства Швеції і друга офіційна мова Фінляндії. Поширена також у США та Канаді. Розмовляють нею майже 10 млн. осіб. Має 6 груп діалектів. Найдавніші писемні пам'ятки - рунічні написи IX-XII ст. Сучасна літературна мова почала формуватися в XVI-XVII ст. на основі говірок, поширених навколо Стокгольма. Писемність - на основі латинського алфавіту.

 

Норвезька мова - офіційна мова Королівства Норвегії. Поширена також у США та Канаді. Кількість мовців сягає майже 5 млн. осіб. Має дві групи діалектів: західну і східну. Літературною мовою до кінця XIX ст. була датська. Нині в Норвегії функціонують дві форми літературної мови: риксмол, або букмол (книжна, близька до датської), і лансмол, або нюнорск (близька до норвезьких діалектів). Писемність - на основі латинського алфавіту. Стародавні пам'ятки писемності - рунічні написи "епохи вікінгів" (найдавніші з них належать до II ст.).

 

Ісландська мова - офіційна мова Республіки Ісландії. Поширена також у Канаді та США. Загальна кількість мовців становить 300 тис. Діалектних відмінностей не має. Писемність виникла наприкінці XI ст. на основі латинської графіки. Найдавніші пам'ятки сягають другої половини XII ст. (саги).

 

Фарерська мова - офіційна мова Фарерських островів (автономна область Данії). Загальне число мовців становить 42 тис. Писемність на основі латинського алфавіту введена в XIX ст. До XIX ст. функції літературної мови виконувала датська мова. 6 основі літературної мови лежить діалект м. Торсхавн.

Індоєвропейські мови — найпоширеніша сім’я споріднених мов, одна з понад 20 мовних сімей світу.

Належність окремих мов і мовних груп до сім’ї Індоєвропейських мов визначається на підставі подібності їхньої структури, досліджуваної за допомогою порівняльно-історичного методу і пояснюваної як результат їх походження від єдиної у минулому індоєвропейської прамови.

Поділ на мовні групи За ознаками ближчої спорідненості Індоєвропейські мови поділяються на групи мов і окремі мови на рівні груп.

Існує 7 груп живих Індоєвропейських мов і 3 окремі мови, до яких належать також відомі з історії близькоспоріднені з ними мертві мови, що були попередніми етапами розвитку сучасних мов або належали до відповідних груп як самостійні мови.

Найбільшу групу живих Індоєвропейських мов становлять індійські мови — 96, якими розмовляє понад 770 млн. чол. До них належать мови гінді та урду (2 різновиди єдиної літературної мови в Індії і Пакистані), бенгалі, панджабі, маратхі, гуджараті, орія, ассамі, синдхі, циганська та ін., а також мертві мови — ведійська і санскрит, на яких збереглося багато писем. пам’яток. До групи іранських мов належать живі мови — перська, таджицька, дарі (фарсі-кабулі), афганська (пушту), осетинська, ягнобська, курдська, белуджська, талиська, ряд памірських мов та ін. (всього 81 млн. носіїв) і мертві мови — давньоперська, авестійська, пехлеві, мідійська, парфянська, согдійська, хорезмійська, скіфська, аланська, сакська (хотанська). На підставі ряду спільних структур, ознак іранські мови об’єднуються з індійськими в індоіранські мови: є припущення щодо їхнього походження від колишньої мовної єдності.

До групи германських мов (близько 550 млн. носіїв) належать живі мови: англійська — друга (після китайської) за поширеністю у світі, німецька, нідерландська, фризька, люксембурзька, африкаанс, ідиш, шведська, датська, норвезька, ісландська, фарерська і мертві — готська, бургундська, вандальська, гепідська, герульська.

Протягом тривалого розвитку після розпаду прамови, що мала високорозвинену структуру синтетичного типу, індоєвропейські мови зазнали значної структурної диференціації — від синтетизму (найкраще збереженого в балтійських і слов’янських мовах) до аналітизму (найбільше розвиненого в африкаанс), від фузійності багатьох давніх індоєвропейських мов до аглютинації у нових індійських та іранських мовах. Істотні відмінності з’явилися також у фонетиці індоєвропейських мов. Існує думка (зокрема, докладно обґрунтована російським мовознавцем В. Іллічем-Світичем) про належність Індоєвропейських мов разом з афразійськими, уральськими, алтайськими, дравідськими і картвельськими до ширшої «надсім’ї» т. з. ностратичних мов.

 

5.У світі існує близько 6 909 мов. Якщо до цієї цифри додати 250 мертвих, то загальна кількість мов, відомих людству, сягає 7159. За ознакою спільного походження від мови-основи, їх групують у мовні сім’ї (індоєвропейська, семіто-хамітська, фінно-угорська, урало-алтайська, малазійсько-полінезійська, баскська тощо). Мовні сім’ї, у свою чергу, поділяються на групи.

Індоєвропейська мовна сім’я є однією з найбільших у світі. Для неї використовували також такі назви як “арійська”, “індогерманська”, проте більш поширеним став термін “індоєвропейська сім’я”, оскільки це відповідає її географічній протяжності. Спільним предком усіх мов, що належать до цієї сім’ї, є протоіндоєвропейська (спільноіндоєвропейська) мова-основа, якою спілкувалися 5–6 тис. років до н.е. Розпад мовної єдності, в результаті якого виникла індоєвропейська сім’я споріднених мов, відбувся приблизно за тисячу років до н.е. Спільна мова, з якої виникли споріднені мови, отримала назву “мови-основи” або “прамови”. Найчастіше це гіпотетично реконструйована мовна модель, система наукових фактів, отриманих за допомогою порівняльно-історичного методу.

Питання про “прабатьківщину індоєвропейців” є доволі дискусійним. Одні припускають, що це степи західної Азії, інші називають Балкани (В.І.Георгієв, І.М.Д’яконов), центральну Європу, причорноморські та прикаспійські степи (О.Шрадер, О.Бремер), північну Європу, область між середньою Волгою і Південним Уралом (М.Гімбутас), Малу Азію (Т.В.Гамкрелідзе, В.В.Іванов). Переважна більшість вчених визнає, що індоєвропейська спільність племен і народностей розвивалася в умовах численних міграцій по значній території Євразійського континенту, від п-ва Індостан до Британії.

Відповідно до географічного положення, індоєвропейські мови поділяють на групи, основними з яких є: індійська або індоарійська, іранська, хетто-лувійська або анатолійська, італійська, романська, кельтська, германська, балтійська, слов’янська, тохарська, а також вірменська мова, грецька мова, албанська мова. (див. Карту 1).

Найдавніші писемні пам’ятки індоєвропейських мов, що дійшли до нас (IV ст.) свідчать, що індоєвропейська прамова мала досить виразне діалектне членування. Діалекти спільноіндоєвропейської мови різнилися між собою на фонетичному, граматичному та лексичному рівнях. Основні дві групи діалектів класифікують як групи кентум (centum) і сатем (satem), відповідно до розвитку в окремій індоєвропейській мові велярного вибухового (проривного) приголосного *[k]. У доісторичний період для мов кентум (хетські, кельтські, германські, італійські, грецькі та тохарські) *[k] зберігся в ініціальній позиції певних слів, як от латинське centum “сто”. Для мов сатем (албанська, вірменська, балтійські, слов’янські, індійські, іранські) *[k] став свистячим (палатальним або альвеолярним) як в авестійській satem “сто”. Лінія розподілу, що простягнулася від Скандинавії до Греції, відділяє сатем або східну групу від кентум або західної групи, за виключенням тохарської, яка є мовою кентум на території сатем.

Германські мови належать до мов кентум, проте певні морфологічні особливості зближують їх зі слов’янськими та балтійськими (сатем). Провівши статистичний аналіз, В.В.Левицький визначив, що германські мови виявляють подібність свого лексичного складу з грецькою, латинською та індоіранськими мовами. Найбільша подібність лексичного складу властива германським, балтійським та слов’янським мовам. Зіставивши частоту вживаності слів у Біблії, В.Манчак дійшов висновку, що германські мови споріднені насамперед зі слов’янськими, потім з італійськими й балтійськими і лише після цього, з іншими індоєвропейськими мовами. Ці дані узгоджуються з висновками, зробленими багатьма визначними мовознавцями XIX–ХХ ст. (А.Шлейхером, В.Порцігом, В.І.Георгієвим, А.В.Десницькою, Т.В.Гармкелідзе, В.В.Івановим та ін.).

 

Давні германські мови

Східногерманські мови.

Такі мови як готська, вандальська, бургундська та ін. вимерли ще в ранньому середньовіччі, а їх носії асимілювалися з носіями інших мов, що завоювали територію їх проживання. Так, від мов бастарнів та бургундів до нашого часу дійшли лише окремі слова. Пам’ятки писемності готською мовою датуються IV ст. н.е. та відбивають найбільш ранній стан однієї з германських мов, а отже і германських мов у цілому. Факти готської мови вважають точкою відліку для порівняльно-історичних та типологічних досліджень.

Західногерманські мови.

Формування західногерманських мов відбулося на основі інгвеонських та іствевонських діалектів.

З інгвеонських діалектів розвинулися давньоанглійська, давньофризька, давньосаксонська. Давньоанглійська мова сформувалася на основі племінних інгвеонських діалектів англів, саксів та ютів. З діалектів фризьких племен утворилася давньофризька. Діалекти племен саксів лягли в основу давньосаксонської мови.

Серед іствевонських діалектів найбільш значущими є франкські діалекти. Так, частина західних нижньофранкських діалектів у взаємодії з діалектами фризів і саксів стала ґрунтом для створення давньонідерандської. Інша частина західних франків змішалася з романізованим населенням Галії. Середньо- і верхньофранкські діалекти змішалися з діалектами ермінонських племен, давши початок давньоверхньонімецькій мові.

Північногерманські мови.

Північногерманські племена спілкувалися на різних діалектах давньопівнічної, яка в Х ст. розпалася на 2 гілки: західну та східну. Західна дала початок давньонорвезькій, а її південно-західні діалекти в IX–Х ст. були перенесені в Ісландію, де з них розвинулася давньоісландська мова, а також на Фарерські острови, де сформувалася фарерська мова. Східна гілка лежала в основі розвитку давньошведської та давньодатської.

7/ Германські мови - гілка індоєвропейської сім'ї. Поширені на території ряду країн Західної Європи (Великобританія, Німеччина, Австрія, Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Люксембург, Швеція, Данія,Норвегія, Ісландія), Півн.Америки (США, Канада), півдня Африки (ПАР, Намібія), Азії (Індія),Австралії, Нової Зеландії. Загальне число говорять як на рідних - близько 550 млн чол.

Історію розвитку германських мов прийнято ділити на 3 періоди:

стародавній (від виникнення писемності до XI століття) - становлення окремих мов;

середній (XII - XV вв.) - розвиток писемності на германських мовах і розширення їх соціальних функцій;

новий (з XVI ст. до теперішнього часу) - формування і нормалізація національних мов.

У реконструйованому прагерманском мовою ряд дослідників виділяє пласт лексики, яка не має індоєвропейської етимології - так званий догерманскій субстрат [1]. Зокрема, ця більшість сильних дієслів, парадигму відмінювання яких також неможливо пояснити з протоіндоевропейского мови[2]. Зсув приголосних у порівнянні з протоіндоевропейскім мовою - т. зв. " закон Грімма "- прихильники гіпотези також пояснюють впливом субстрату.

Розвиток германських мов від давнини до наших днів пов'язано з численними міграціями їх носіїв. Німецькі діалекти найдавнішої пори ділилися на 2 основні групи: скандинавську (північну) і континентальну (південну). Під II - I століттях до н. е.. частина племен з Скандинавії переселилися на південне узбережжя Балтійського моря і утворили східнонімецьку групу, яка протистоїть західнонімецької (раніше південній) групі. Східнонімецькі плем'я готовий, просуваючись на південь, проникло на територію Римської імперії аж до Піренейського п-ова, де змішалося з місцевим населенням (V - VIII ст.).

Усередині західнонімецького ареалу в I столітті н. е.. виділялися 3 групи племінних діалектів: ингвеонских, іствеонская і ермінонская. Переселення в V-VI ст., Частини ингвеонских племен (англи, сакси, юти) на Британські острови зумовило розвиток надалі англійської мови Складна взаємодія західнонімецьких діалектів на континенті створило передумови для формування древнефрізского, давньосаксонських, древненіжнефранкского і давньоверхньонімецького мов. Скандинавські діалекти після їх відокремлення в V ст. від континентальної групи розділилися на східну і західну підгрупи, на базі першої пізніше утворюються шведська, датська і старогутнійскій мови, на базі другий - норвезька, а також острівні мови - ісландська, фарерська і норн.

Формування національних літературних мов завершилося в Англії в XVI - XVII ст., у скандинавських країнах в XVI столітті, у Німеччині в XVIII столітті Поширення англійської мови за межі Англії привело до створення його варіантів у США, Канаді, Австралії. Німецька мова в Австрії представлений його австрійським варіантом.

Сучасні германські мовиСкандинавські
мови

Восточноскандінавскіе мови	Датська мова Сканское наріччя Шведська моваЕльвдальскій діалект
Западноскандінавскіе мови	Ісландська мова Норвезька мова Фарерська мова

Західнонімецькі
мови

Англо-фризькі мови	Англійська мова Восточнофрізскій моваЗападнофрізскіймова Севернофрізскій моваШотландський мову
Ніжнефранкскіе мови	Африкаанс Зеландські діалект Лімбургійська мова Нідерландська мова (Західно) фламандський мову
Нижньонімецький мову Нижньосаксонського діалекти	Велювскій діалект Вестерквартірскій діалект Гронінгенського-северодрентскій діалект Дрентскіедіалекти Німецько-ПлатскойдіалектОверейссельскій діалект Твентско-ахтерхукскій діалект
Верхньонімецької мови	Средненемецкого діалекти ВерхнесаксонскійдіалектВілямовскіймова ІдишЛюксембурзький моваНімецькамоваПенсільванському-німецький діалект і ін Південнонімецьке діалекти АлеманнскаянаріччяБаварськийдіалектВальзерскоенаріччяЦімбрскіймоваШвейцарський діалект і ін

 

Давньогерманські племена і народності

Джерела дають підставу припустити, що в VI–V ст. до н.е. германці заселяли північну частину низини між Ельбою й Одером, півострів Ютландію та південну Швецію. З IV ст. до н.е. германці поступово просувалися з місця свого первісного поселення на захід до Рейну і на південь до верхів’їв Ельби, Рейну й Дунаю та в приальпійські краї.

У ІІІ–ІІ ст. до н.е. в результаті соціальних та демографічних змін відбувається переміщення германських племен зі Скандинавського півострова. Одними з перших були бастарни і скіри, пізніше вандали, бургунди, ругії та готи. На початку ІІ ст. до н.е. бастарни з’явилися поблизу давньогрецького міста Ольвія (Чорне море), а в 182 р. до н.е. першими з германців перетнули кордони Римської імперії, пізніше перейшли Карпати і оселилися в гирлі Дунаю. Інші германські племена – вандали, бургунди, ругії також залишили Скандинавський півострів. Згодом у місцевість біля гирла Вісли на узбережжя Балтики перемандрували готи. Таким чином, відбувся перший поділ германців на дві частини – на скандинавську (північну) та континентальну (південну) групи. Остання в ІІ–ІІІ ст. н.е. поділилася, в свою чергу, на західну і східну частини.

Хоча кількість германських племен була значною, вони в античні часи складали декілька племінних угруповань. Найдокладніша їх класифікація наведена Плінієм, який виокремив шість груп:

Вінділи (готи, бургунди). Мешкали на сході Європи.

Інгвеони (інгевони). Проживали на берегах Північного моря.

Іствеони (істевони або іскевони). Жили на Рейні.

Ермінони (гермінони). Проживали на півдні теперішньої західної Німеччини.

Певкіни і бастарни. Мешкали на території теперішньої Румунії.

Гілевіони. Жили в Скандинавії.

Ф.Енгельс вніс у неї корективи, об’єднавши племена першої і п’ятої груп. Поділ племен на 5 головних груп цілком відповідає класифікації германських мов, представленої мовознавцями XIX ст.:

мови:	східногерманські	західногерманські	північногерманські
племена:	вінділи	інгвеони істевони ермінони	гілевіони

Західногерманські племена.

Розміщення племен постійно змінювалося. У ІІ ст. до н.е. Ютландський півострів залишили кімври, тевтони і більшість амбронів. Перші сутички цих племен з римлянами відбулися у 113 р. до н.е., а 102 р. до н.е. вони зайняли всю Італію, створивши безпосередню загрозу Риму, проте були пізніше розгромлені.

У середині І ст. до н.е. германське плем’я свеїв під проводом Аріовіста, перейшовши Рейн, вдерлося до Галії, яка на той час була римською територією. Германці були розгромлені римськими легіонами на чолі з Юлієм Цезарем. Панування Риму над германцями було доволі нетривким, оскільки сутички германців з римлянами відбувалися й після смерті Цезаря.

У 9 р. н.е. велике плем’я херусків на чолі з вождем Армінієм оточило й знищило в Тевтобурзькому лісі легіони римського намісника Вара. Протягом 14–17 рр. римляни провели кілька каральних військових експедицій проти германців, але зрештою змушені були оборонятися. У кінці І на початку ІІ ст. н.е. вздовж кордонів імперії від верхів’їв Рейну до Дунаю римляни побудували загороджувальні укріплення – так званий Римський вал, на якому розмістили військові гарнізони. Це поволі стримало натиск германців. Племена, що жили поблизу римського кордону, зазнали помітної романізації, деякі навіть отримали статус федератів (союзників), та оселялися з внутрішнього боку валу, а також служили в римських легіонах. Рухливість західногерманських племен зменшилася, вони почали вести осілий спосіб життя.

Група інгвеонів складалася з англів, фризів та саксів. Групу іствеонів очолював племінний союз франків. З ерміонів найбільшими були племена алеманів і маркоманів (баювари, пізніше баварці). У 213 р. почалися алеманські війни, які тривали протягом ІІІ–IV ст. з невеликими перервами. На кінець IV ст. алемани володіли всім верхів’ям Рейну і Дунаю. У 242 р. повстали франки, і римляни змушені були віддали їм чималу прикордонну смугу північної Галії.

 

Східногерманські племена.

Східногерманські племена вирізняються своїм постійним рухом територією Європи. Найбільше їх плем’я – готи, просувалося в ІІ ст. н.е. з берегів Балтійського моря на південь. У ІІІ ст. вони населяють територію від Дунаю до Дніпра. Тут відбувається їх поділ на декілька племен, головні з яких утворили дві великі групи – західну (візиготи, вестготи) та східну (остроготи, остготи). Вестготи невпинно нападали на Римську провінцію Дакію (Румунія), внаслідок чого імператор Авреліан змушений був віддати її їм за умови, що вони стануть союзниками Риму і захищатимуть його кордони. Всередині IV ст. у чорноморських степах створений великий племінний союз, очолюваний остготським королем Ерманріком, куди також увійшли племена сарматів, скіфів, аланів та ін.

Північногерманські племена.

Про північногерманські племена не залишилося точних даних, окрім згадки Тацита про плем’я свіонів. Пліній використовує збірну назву для цих племен – гілевіони. Птоломей і Йордан згадують свеїв, гаутів, данів та інші дрібніші племена, які населяли відповідно центральну частину Скандинавії поблизу озера Меларен, місцевість поблизу озера Веттерн та південь півострова в області Схоне. Після відселення більшості германських племен, кількість населення тут на певний час стабілізувалася.

10.

На чолі німецьких племен стояли старійшини - кунинги (двн. kunung літер. 'родоначальник', порівн. гот. kuni, так. cynn, двн. kunni, дск. kyn, латів. genus, грн. genos'рід'). Вища влада належала народному зборам, яким були всі чоловіки племені у бойовій озброєнні. Повседневные справи вирішувалися радою найстарішим. У військовий час обирався воєначальник (двн. herizogo, так. heretoga, дисл. hertogi; порівн. ньому. Herzog'герцог'). Він збирав навколо себе дружину. Ф. Енгельс писав, що "це був найбільш розвинена організація управління, який взагалі могла розвинутися при родовому устрої" [2].

У цю епоху у германців панують патриархально-родовые відносини. Разом про те, у Таціта й у деяких інших джерелах, які наводить Ф. Енгельс, є дані про наявність в германців пережитків матріархату. Приміром, в деяких германців тісніші узи кревності зізнаються між дядьком і племінником по сестрі, цим між батьком і сином, хоча спадкоємцем є син. Як заручника племінник по сестрі більш бажаний для ворога. А найбільш вірну гарантію в заложничестве представляли дівчини - дочки чи племінниці з цієї родини вождя племені. Пережитком матріархату є і те, що у жінці древні германці бачили особливу пророчу силу, радилися із нею у найважливіших справах. Жінки як надихали воїнів перед битвами, а й під час боїв могли спричинити результат, йдучи назустріч що звернулося тікати чоловікам, і цим зупиняючи їх і спонукаючи боротися по перемоги, оскільки для германцев-воинов була страшна думка, що їх племені можуть потрапити до полон. Деякі пережитки матріархату простежуються на пізніших джерелах, наприклад, у скандинавської поезії.

Про кревної помсти, властивій родового ладу, є згадки у Таціта, в древнегерманских сагах і піснях. Тацит зазначає, що помста за вбивство може замінюватись викупом (худобою). Цей викуп - "віра" - вступає у користування всього роду.

Рабство в давніх германців мало інший характер, ніж у рабовласницькому Римі. Рабами були військовополонені. Вільний член роду також міг стати рабом, програвши себе у кістки чи іншу азартну гру. Раба можна було продати і безкарно вбити. Однак у інші стосунки раб - це молодший член роду. Вона має власне господарство, але зобов'язаний віддавати своєму пану частина худоби і врожаю. Його діти ростуть разом із дітьми вільних германців, й ті та інші суворих умовах.

Наявність рабів в давніх германців свідчить про розпочатий процес соціальної диференціації. Вищий шар німецького суспільства було представлено старійшинами роду, військовими вождями та його дружинами. Дружина вождя ставала привілейованої прошарком, "знаттю" древнегерманского племені. Тацит неодноразово пов'язує два поняття - "військову доблесть" і "знатність", котрі виступають як невід'ємні якості дружинників. Дружинники супроводжують свого вождя в набігах, отримують земельну частку військової видобутку газу і нерідко разом із вождем роблять службу до іноземним правителям. Основну ж масу воїнів становили все дорослі чоловіки німецького племені.

Вільні члени племені доставляють вождю частина продуктів своєї праці. Тацит зазначає, що у вождів "особливо радіють дарам сусідніх племен, що надсилається немає від окремих осіб, як від імені всього племені і що складається з добірних коней, цінного зброї, фалер (тобто. прикрас для кінської збруї - Прим. авт.) і намист; ми навчили їх приймати також гроші" [3].

За описом побуту германців у Таціта вже можна будувати висновки про переході германців до осілості і зрослої вони ролі землеробства. У розділі XVIII Тацит пише, що у посаг, які з їх звичаєм не дружина приносить чоловіку, а чоловік дружині, входять упряжка волів; воли ж використовувались у ролі тягловою сили при обробці землі. Основними злаками були овес, ячмінь, жито, пшениця, вирощувалися також льон і коноплі, у тому числі выделывались тканини.

Цезар говорить про суворому спосіб життя германців, про їхнє бідності, у тому, що вони загартовуються з дитинства, привчаючи себе на позбавленням. Про це пише і Тацит, який наводить приклад деяких розваг німецьких юнаків, розвивають вони собі силу й спритність. Одне з розваг у тому, щоб стрибати оголеними між мечами, уткнутими в землю вістрями вгору.

За описом Таціта, селища германців складалася з рублених хатин, які відстояли друг від друга значній відстані відстані та оточили земельними ділянками. Можливо, у тих житлах розміщувалися непоодинокі сім'ї, а цілі родові групи. Про зовнішньому прикрасу своїх жител германці, очевидно, не піклувалися, хоча частини будівель обмазували кольорової глиною, що покращувало їхній вигляд. Німці викопував також приміщення у землі і утеплювали їх згори, там вони зберігали припаси і рятувалися зимових холодів. Про такі "підземних" закритих приміщеннях і згадує Пліній.

Особливо шанованими божествами було також Водан і Тиу, яких Тацит називає Меркурієм і Марсом. Водан (сканд. Один) був верховним божеством, дозволити панувати як з людей, і у Валгалле (сканд. valhol від valr'трупи убитих у битві' і hol'хутір'), де по смерті продовжували жити воїни, полеглі в бою.

Поруч із цими головними найдавнішими богами - "асами" - у германців було також "ваны", боги пізнішого походження, які, як і припускати, зустріли індоєвропейськими племенами від переможених ними племен інший етнічній групі. Німецькі міфи розповідають про довгої боротьбі асів з ванами. Ймовірно, що у ці міфи відбилася реальну історію боротьби індоєвропейських прибульців з племенами, колись населяли перед тим північ Європи, внаслідок змішання із якими відбулися германці.

У міфах говориться у тому, що германці ведуть свій початок від богів. Земля породила бога Туиско, яке син Манн став прабатьком роду германців. Богів германці наділяли людськими якостями і вважали, що поступаються їм у силі, мудрості, знаннях, але боги смертні, як і всьому землі, вони загинути у вищій світової катастрофи, у тому зіткненні всіх керівництв природи.

11.Вивчення германської і скандинавської міфології та фольклору є важливою темою для сприйняття релігії та культури давніх германських племен..

Отже, міфологічна картина світу давніх скандинавів постає наступним чином. Спочатку існувала лише пуста безодня Гінунгагап (у “Молодшій Едді” їй дається інша назва – Ніфльфейм, Світ темряви). Ця безодня створена ще на початку часів. У центрі бурлить потік “Киплячий Казан”, а з нього витікають дев’ять рік зі зловісними назвами – Холодна, Буря, Вовчиця тощо. Одна з них протікає повз ворота Хель так званої країни мертвих.

Згодом боги створили землю, проте там не було кому жити. Тому коли Одін разом зі своїми братами Вілі та Во подорожували землею, вони побачили два дерева, які їм – асам, з певної причини сподобалися. Боги створили з них людей. Одін дав їм життя та душу, Вілі подарував розум та рух, а Во наділив їх мовою, слухом і зором. Аси навіть забезпечили їх одягом і назвали перших людей Аском (ясеном) та Емблею (вербою). Від них бере початок увесь рід людський, який згодом заселив Мідгард (місце проживання людей).

Найвідомішою річчю, пов’язаною саме зі скандинавськими міфами, є уявлення про Світове дерево: величезний ясен, що є стовбуром світу. Вікінги називали його Іггдрасіль. Вони вважали, що Світове дерево знаходиться в центрі світу, проте неспроможні були вказати точних координат. Відомо, що корені дерева простягалися в усі світи, оскільки вони були і під землею, у Хель, і на землі, в Мідгарді, і на небі, в Асгарді. Тому доволі важко уявити, в якому саме положенні знаходилося це дерево.

Важливим місцем у скандинавській міфології є Вальгалла, що знаходиться недалеко від Асгарду (фортеці богів). Це велика зала (туди ведуть п’ять сотень дверей і сорок ще), де спочивали після смерті герої, яких називали ейнхеріями – воїнами Одіна. У Вальгаллі такі обранці продовжують життя бойової дружини: вдень вони воюють та гинуть у поєдинках, щоб увечері воскреснути до великого гостинного столу. Загалом в ейнхеріїв була доволі висока мета – вони мали виступити проти армії мерців та чудовиськ під час Рагнароку (кінця світу), тому вони невпинно тренувалися.

У Вальгаллі знаходиться трон Одіна, Хлідск’яльв, з якого ас може зазирнути в усі світи. Біля ніг лежать два вовки, Гері та Фрекі, а на спинці трону сидять два ворони, Хугін та Мунін. І перші, і другі вважалися тваринами Одіна.

Служницями Вальгалли є діви-валькірії, які за наказом Одіна збирали обраних героїв з поля бою після їх смерті. Мертвих воїнів валькірії зустрічали з рогом меду.

У скандинавській міфології зустрічаються три типи богинь-жінок, що мають певне відношення до долі: діси – допомагали при народженні і визначали, чи народиться дитина живою, норни – віщали подальшу долю народженої людини, та валькірії – визначали перемогу або поразку воїна, його життя та смерть. Германцям загалом властиве “діалектичне ставлення до долі” (А.Я.Гуревич).

У “Старшій Едді” (“Пророцтво Вйольви”) розповідається про трьох норн – Урд, Верданді та Скульд, чиї імена часто перекладають як “Минуле, Дійсність (Сьогодення) та Майбутнє” або також “Доля, Становлення, Обов’язок”. Трьох богинь долі скандинавського пантеону ототожнюють з грецькими мойрами та римськими парками, а також слов’янськими породіллями та суденицями.