Архіви УРСР у роки Другої світової війни.

З початком гітлерівської агресії діяльність архівних установ України підпорядковувалася вимогам воєнного часу. Першочерговим завданням стала евакуація документів на Схід. Невідкладному і обов'язковому вивезенню підлягали секретні і надсекретні фонди, які мали оперативне значення для НКВС (у віданні якого з 1938 р. перебували архіви): списки і картотеки на "ворогів народу", осіб, підозрюваних у шпигунстві. До категорії "першочергових для евакуації" було віднесено фонди політичної поліції другої половини XIX – початку XX ст., які містили джерела до історії революційної боротьби, та обліковий і науково-довідковий апарат держархівів. Водночас в окупованому Києві залишалися найдавніші й найцінніші фонди, серед яких актові книги XVI-XVII ст. На початку липня 1941 р. Архівне управління НКВС УРСР встановило порядок евакуації архівів. Керуючись політичними пріоритетами і вузьковідомчими інтересами, керівні архівні органи НКВС наказали знищити матеріали, які не вдалося евакуювати.

Санкціоноване знищення документів та руйнування архівних приміщень відбувалося в партійних архівах. Через брак достатньої кількості вагонів для вивезення архівних документів рекомендувалося спалювати документи, щоб вони не потрапили до рук окупантів. Із 1,5 млн справ усіх партархівів евакуйовано було лише 700 тис. Найбільших втрат партійні фонди зазнали в Київській, Дніпропетровській, Житомирській, Кам'янець-Поділській областях.

Архіви України вивозили до міст Поволжя, Уралу, Сибіру, Казахстану та Узбекистану. Найбільша їх частина потрапила до м. Златоуста. Оперативні і наукові завдання архівів у евакуації полягали в дальшому розробленні документів для виявляння контрреволюційних елементів, упорядкування довідників для органів держбезпеки НКВС, підготовці інформації про буржуазно-націоналістичні партії в Україні, про систему каральних органів попередніх урядів. Крім оперативно-чекістських завдань, були й наукові теми: підготовка збірників документів, присвячених 25-річчю Жовтневої революції, оборонна тематика[22]. У надзвичайно складних умовах українські архівісти працювали над підготовкою документів до видання, складанням описів і путівників, удосконаленням науково-довідкового апарату архівів. З початком визволення України 1943 р. працівники евакогруп держархівів УРСР приступили до виявлення документів народногосподарського значення, складали на них картотеки.

Політику окупаційних властей щодо архівів характеризують діяльність групи Кюнсберга та представників військової влади, метою яких було виявляння, відбирання та вилучання цінностей з метою вивезення їх до Німеччини. Перші місяці окупації позначені не лише стихійним пограбуванням архівів, а й спробами відповідних окупаційних служб забезпечити їх збереження. Архівне керівництво Німеччини обговорювало концепцію архівної політики в окупованих країнах, у тому числі в Україні, розробляло систему архівного управління за німецькою моделлю. Головною німецькою установою до кінця 1942 p., яка займалася питаннями архівної справи в Україні, був Айнзацштаб рейхсляйтера Розенберга. З жовтня 1941 р. до квітня 1942 р. за ініціативою місцевих органів управління та архівістів відновлювалася робота та забезпечувалося функціонування архівів. У цей період Айнзацштаб майже не втручався в роботу архівів. На другому етапі (квітень – грудень 1942 р.) вплив окупаційних установ на діяльність архівів посилювався, створювалися умови для переходу архівів до цивільного управління. В кінці 1942 р. було створено Крайове управління архівами, бібліотеками та музеями при рейхскомісарові України. Підрозділом цієї провідної організації, яка займалася питаннями культурних установ в Україні, став Крайовий архіву Києві (грудень 1942 – вересень 1943 pp.). Крайове управління архівами з кінця 1942 р. очолив німецький архівіст доктор Г. Вінтер.

Грабіжницька політика окупаційних архівних служб щодо архівних цінностей активізувалася з осені 1943 p., коли в ході війни відбувся вирішальний перелом. Почалося масове вивезення і нищення архівних фондів, руйнування архівних приміщень. Вивезення документів з України організувало Крайове управління. Відбирала документи з українських архівів адміністрація Г. Вінтера та спеціалісти штабу Розенберга. Нацистське командування вивозило на Захід цінні матеріали, які з точки зору фашистської і пропаганди характеризували німецький вплив на інші землі, досягнення німецьких колоній. Першорядними вважалися документи німецьких громад в Україні, актові книги місцевих магістратів (як приклад функціонування середньовічного магдебурзького права). В результаті було вивезено частину Київського архіву давніх актів спочатку до Кам'янця- Подільського, а 1944 р. – до Тропау (Чехословаччина). Найдавніша і найцінніша частина матеріалів цього архіву збереглася завдяки зусиллям колишнього співробітника Бібліотеки АН України М. Геппенера, співробітників архіву М. Тищенка та сестер Остроградських.

Таким чином, архіви України в роки Другої світової війни зазнали значних збитків внаслідок невдало проведеної евакуації, руйнування в ході воєнних дій з обох сторін, а також свідомого нищення архівних цінностей двома тоталітарними режимами, які використовували архівні документи як засоби ідеологічної та пропагандистської боротьби.

З визволенням України восени 1944 р. почалася робота з відновлення радянської архівної системи і відбудова архівного господарства. Ще у листопаді 1943 р. до Києва повернулося Управління державними архівами НКВС УРСР, основними напрямами діяльності якого була реевакуація архівних фондів, відновлення діяльності центральних державних архівів, реорганізація їх мережі.

 

 

3. Розбудова мережі архівних установ в Україні у 1945–1991 рр.

4. Основні напрями архівного будівництва в незалежній Україні.

 

Розбудова мережі архівних установ в Україні у 1945–1991 рр

Повоєнний період в історії архівної справи України пов’язаний насамперед з відбудовою архівів, їх приміщень, з включенням до Державного архівного фонду України архівних документів Закарпатської (1945) та Кримської (1954) областей, з розширенням підготовки в республіці архівістів, відкриттям кафедри архівознавства в Київському державному університеті імені Т. Шевченка (1944).

Суттєвих змін зазнала архівна система УРСР. З одного боку, залишалося повне підпорядкування та підконтрольність архівної системи тоталітарному режимові, що призводило до засекречування архівів і архівних фондів, кадрових перестановок. З другого боку, після смерті Сталіна відбувався процес деякої лібералізації архівів, розширення доступу до них, розгортання наукових функцій архівних установ, встановлення міжнародних зв’язків українських архівістів. На розвиток архівної справи цього періоду впливали зміни у суспільно-політичному, науковому та культурному житті республіки. В період так званої хрущовської відлиги (з середини 1950-х років) вживалися заходи щодо розвитку основної функції архівів – задоволення потреб суспільства у ретроспективній інформації, поліпшення зберігання і використання архівних матеріалів. Постановою Ради Міністрів УРСР від 18 квітня 1956 р. “Про заходи По впорядкуванню режиму зберігання і кращому використанню архівних матеріалів міністерств і відомств Української РСР” УРЯД дозволив публікацію і “всебічне використання архівних матеріалів, вказавши на потребу видання путівників, описів та оглядів фондів”.²⁶ Ця постанова дублювала відповідний союзний документ, підготовлений під егідою ЦК КПРС, засвідчувала посилення впливу партійно-адміністративних органів на політику і характер роботи архівних установ.

Путівники держархівів УРСР, видання яких започатковано наприкінці 1950-х років, досить неповно відбивали склад і зміст документів архівного фонду республіки. Багато архівних фондів залишалися засекреченими. Критерії засекречування визначали партійні і державні інстанції, від яких залежали архіви. Відтак встановлювалася тотальна цензура на видання збірників документів, підготовлених архівами, контролювалася діяльність видавництв. Науково-дослідна діяльність архівних установ зазнавала ідеологічного впливу.

У червні 1960 р. архівні установи республіки було передано з системи органів МВС УРСР у відання Архівного управління при Раді Міністрів УРСР Перепідпорядкування архівів не привело до радикальних змін в архівній галузі. Архівне управління опинилося в могутній структурі партійно-бюрократичного апарату і йому відводилися здебільшого контрольно-наглядові та ідеологічні функції.

У 1960 – 1970-х роках значна увага приділялася поліпшенню умов зберігання документів, будівництву нових архівосховищ, формуванню документальної бази державних архівів, створенню системи науково-довідкового апарату, науково-дослідній і археографічній роботі архівних установ. Результатом широкої програми будівництва нових і реконструкції існуючих архівних приміщень стало введення в експлуатацію (на 1978 р.) 11 нових і 6 реконструйованих будинків держархівів, у тому числі комплексу споруд центральних державних архівів УРСР у Києві.

Нові підходи спостерігалися у формуванні документальної бази архівів. Вони комплектувалися науково-технічною документацією (1969 р. у Харкові було створено Центральний державний архів науково-технічної документації УРСР), документами особового походження, кінофотодокументами, звукозаписами

З середини 1950-х років архівні установи УРСР залучалися до міжнародного співробітництва (1956 р. Україна стала членом Міжнародної ради архівів), брали участь у міжнародних конгресах архівістів, конференціях, “круглих столів” архівів (XVI міжнародна конференція відбулася 1975 р. у Києві).

Процеси лібералізації архівів в умовах партійно-бюрократичної системи проходили надто повільно. Широкі кола громадськості домагалися розширення доступу до архівів. Прагнення до змін в архівній системі, її демократизації, яке стало наростати з середини 1980-х років, пов’язане з “горбачовською перебудовою” та усвідомленням архівістами своєї ролі в суспільстві.

Архівне будівництво в радянській Україні, як і в інших союзних республіках, перебувало в кризовому стані. Строга централізація та бюрократизація управління архівною справою, підпорядкування діяльності архівів партійній ідеології, витіснення архівів на периферію суспільного життя, заміна частини висококваліфікованих фахівців-архівістів партійними функціонерами, обмежений доступ до ретроспективної інформації, ізоляція архівів від зарубіжних архівних процесів – такі ознаки, характерні для радянського архівного будівництва, привели до кризової ситуації. Назрівала об’єктивна необхідність вироблення нової стратегії і тактики архівного будівництва на нових демократичних засадах.

 

Розвиток архівної справи в незалежній Україні

Відновлення державної незалежності поклало початок новому етапу розвитку архівної справи України відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи. З падінням тоталітарного режиму, виходом України з Союзу РСР гостро постала проблема правового врегулювання нових відносин в архівній сфері, створення нормативно-правової бази, яка б відповідала сучасним реаліям, вирішенню питань правонаступництва щодо Державного архівного фонду колишнього СРСР. Основою формування самостійного НАФ стала вітчизняна частина ДАФ СРСР. 27 серпня 1991 р. Президія Верховної Ради України ухвалила передати архіви компартії на державне зберігання. На базі Архіву ЦК КПУ було утворено Центральний державний архів громадських об’єднань. Партархіви структурно влилися до складу обласних держархівів. Так було ліквідовано паралельне існування двох архівних фондів.
Відбувся процес інтеграції вітчизняних документальних надбань в НАФ, що отримав законодавче закріплення 24 грудня 1993 р. з прийняттям Верховною Радою України Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. Закон визнав НАФ складовою частиною вітчизняної і світової історико-культурної спадщини та інформаційних ресурсів суспільства, поставив його під охорону держави і зафіксував державні гарантії його зберігання, примноження і використання.

 

 

Основні напрями архівного будівництва в незалежній Україні

Магістральним напрямом пострадянського архівного будівництва стала демократизація національних архівних систем у рамках державотворчих процесів та інтеграції їх у світове архівне поле. Реформування архівної системи України за період після проголошення державної незалежності відповідало загальним тенденціям. Протягом 1991-2001 рр. було здійснено організаційні заходи щодо уточнення профілю архівів та їх перейменування. Колишній Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і управління УРСР було перейменовано на Центральний державний архів вищих органів влади і управління України, Державний архів Кримської області дістав назву Державний архів в Автономній Республіці Крим.

Важливим рубежем реформування архівної системи України стало прийняття Верховною Радою України в грудні 1993р. Закону “Про Національний архівний фонд і архівні установи”. 2001р. до нього внесено ряд змін і затверджено його нову редакцію. Закон визначив поняття Національного архівного фонду як однієї із загальнонаціональних цінностей, зафіксував його як об'єкт права, заклав єдині основи системи арх
Відновлення державної незалежності України (1991 р.) поклало початок новому етапові у розвитку архівної справи, відродженню її національних традицій, демократизації архівної системи.

Актуальність розроблення і прийняття юридичних актів, що регулюють правові відносини в архівній галузі, обумовлена новими тенденціями світового архівного будівництва, зокрема процесами децентралізації архівних систем. Демократизація суспільства, перехід до ринкових відносин сприяли розширенню приватного сектора документотворення та документообігу, появі архівів різних форм власності. Архівам деяких відомств-фондоутворювачів надано статус державних. Опрацьовується законодавче обґрунтування проблеми комплектування НАФ документами, які перебувають у приватній або колективній власностi.

Подальша розбудова системи архівних установ можлива лише на міцній науковій основі. Ще й досі архівна галузь України послуговується частиною науково-методичного потенціалу радянського архівознавства. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. про порядок введення в дію Закону "Про Національний архівний фонд і архівні установи" в системі Головного архівного управління при Кабінеті Міністрів України з 1994 р. почав свою діяльність Український державний науково-дослідний інститут архівної справи та документознавства. Наукова робота Інституту спрямована на розроблення кардинальних проблем вітчизняного архівознавства, документознавства, методики архівістики.
Статус самостійної держави змінив характер міжнародних зв'язків України в архівній сфері. Україна підписала угоди про співпрацю з багатьма державами - колишніми республіками СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Швецією. На часі угоди з Австрією, Великобританією, Словаччиною, Угорщиною, Чехією. Представника Головархіву України обрано членом Виконавчого комітету МРА, включено до складу Європейської комісії МРА.
Важливою складовою діяльності державної архівної служби впродовж 1991-2001 pp. була організаційна робота, спрямована на зміцнення матеріально-технічної бази державних архівів з метою поліпшення умов і стану збереженості документів НАФ.

Певним внеском у зміцнення матеріально-технічної бази держархівів стала затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1999 р. Програма збереження бібліотечних та архівних фондів на 2000-2005 рр.

Вимогою часу стала інформатизація архівної справи в Україні. Формальною точкою відліку на цьому шляху стало рішення колегії Головархіву України про створення автоматизованої інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1989). Принципове рішення щодо пофондового рівня представлення інформації про склад і зміст документів Державного архівного фонду як базового в централізованій базі даних, як засвідчила подальша практика, виявилося правильним. Виправданим було й рішення про інформатизацію насамперед масиву даних, що представляли систему державних архівних установ; "поза архівна" частина ДАФ (бібліотеки і музеї) залишалася не охопленою програмою, оскільки централізований облік документальної частини їхніх фондів перебував у зародковому стані. Відсутність спеціалістів, коштів і власне комп'ютерної техніки не дозволили тоді розгорнути роботи в загальнодержавному масштабі [7, С.39].
Серйозним етапом у розробленні теоретико-методологічних засад інформатизації стала Державна програма "Національна архівна інформаційна система" (НАІС) "Архівна та рукописна Україніка" (1991-1996), ініційована групою спеціалістів Національної академії наук України. Вона розроблялася за безпосередньою участю Головархіву, Міністерства культури та інших відомств.
При Головархіві України було створено спеціальний міжвідомчий відділ архівної україніки і НАІС для методичного супроводу і практичної реалізації проекту (1993). Співвиконавці програми і Український науковий інститут Гарвардського університету (США) підписали угоду про розроблення міжнародного проекту "АрхеоБібліоБаза України (АББ)", що передбачав створення зведеної архівно-бібліографічної бази даних інституційного рівня на архівні і рукописні фонди в Україні як першого етапу НАІС.
Його логічним завершенням стало розроблення концепції Археографічного реєстру національної архівної спадщини України (1996) [5, С.166] та Основних положень концепції комп'ютеризації архівної справи в Україні (1996-1998) [6, С.11].
Опрацювання в першій половині 1990-х pp. теоретико-методологічних засад системної інформатизації галузі поєднувалося з енергійними кроками з їх практичної реалізації. Успішним виявився пілотний проект - створення діючої моделі архівної інформаційної системи на базі Центрального фондового каталогу (1992-1994).

У 2005 р. за погодженням із Президією УААН було створено сектор рукопису та архіву при центрі документного забезпечення та збереження фондів ДНСГБ УААН. Станом на 1 січня 2008 року в архіві 1276 од. зб. за 1966-2006 рр., у тому числі і справи особового походження. У 1968 році експертно-перевірочною комісією Центрального державного архіву Жовтневої революції і соціалістичного будівництва (ЦГАОР) були внесені в опис документальні матеріали постійного зберігання за 1922, 1932-1966 роки. Всього 560 одиниць зберігання. Документальні матеріали фонду № 5024 відображають діяльність бібліотеки і складаються з наказів, планів, звітів, штатних розписів, фінансових звітів. Усі справи систематизовані за хронологічно-структурним принципом.

Серед найважливіших питань, що належало розв'язати архівним підрозділам мережі УААН, є визначення критеріїв відбору документів особового походження для включення їх до списків джерел. Цей критерій - роль і значення діяльності особи для української аграрної науки.
Одним із головних завдань науково-дослідних установ мережі УААН є збереження архівних фондів. Від здійснення на належному рівні комплексу організаційних, науково-методичних, практичних заходів і робіт щодо створення оптимальних умов зберігання документів, поліпшення їхнього фізичного стану залежить збереженість усього комплексу документальних джерел з історії аграрної науки, такі заходи є запорукою широкого використання інформаційних скарбів, що містяться в архівних документах.