Розділ четвертий. Про це. і поговоримо

 

 

Деякий час сво­го ще тільки-но роз­по­ча­то­го жит­тя я лю­бив (і мав до цього не­аби­який хист) пи­ти горілку і бу­боніти ли­ше про свою геніальність. Насп­равді ж пив я горілку ду­же по­га­но та і що­до геніальності у ме­не вже тоді бу­ли чи­малі сумніви. Заз­ви­чай, спо­чат­ку я пив горілку, а потім дов­го і рев­но ха­рак­те­ри­зу­вав свої геніальні ри­си. Після цього я за­мов­кав на де­який час, але ли­ше зад­ля то­го, щоб ви­пи­ти горілки, і реш­ту ча­су мені до­во­ди­лось зно­ву ж та­ки об­рам­ля­ти свою сутність квіта­ми геніальності. Зреш­тою, це бу­ли довгі, цікаві досліди. Що­до се­бе, я маю на увазі. Хтось че­кав від ме­не сек­су, а я, руй­ну­ючи їхні сподіван­ня, пив і го­во­рив...

 

— Ти інко­ли по­во­диш­ся, шо тьолка, — ска­за­ла мені од­но­го ра­зу дівчи­на з об­ща­ги.

— Та ти вза­галі шо тьолка, — до­да­ла во­на з при­та­ман­ним ли­ше дівчи­нам з об­ща­ги цинізмом.

Я май­же не об­ра­жав­ся.

Пригадуючи од­не пи­тан­ня, на яке відповів мій щи­рий нез­най­омий А.У. сто­сов­но сво­го ха­рак­те­ру, і мені хо­четься за­ува­жи­ти, що мій ха­рак­тер — тьолка. Ні, це ніяким чи­ном не сто­сується ха­риз­ми чи пак якоїсь чо­ловічої на­по­лег­ли­вості, скоріш тут ідеться про манірність по­ведінки, навіть ха­рак­те­ру, пре­ва­лю­ван­ня фемінних рис. Не­має тої па­цан­ності, чо­ловіко­вості, мас­кулінності. Я ніко­ли не лю­бив су­то чо­ловічих ком­паній, бу­хан­ня горілки на прин­ци­по­вих за­са­дах, не брав участі в об­го­во­рен­нях ав­то­мобілів, мобільних те­ле­фонів, жінок як суб’єктів (з по­дальшою оцінкою їхніх ана­томічних влас­ти­вос­тей — за ви­нят­ка­ми, зви­чай­но), ме­не ніко­ли не ціка­ви­ли проб­ле­ми на кшталт хто ко­му ви­нен і кто нє прав, моїй тьолочній свідо­мості зав­ше дош­ку­ля­ли такі прин­ци­пові й по­нятійні речі, як прин­ци­пи та по­нят­тя. Я терпіти не мо­жу дест­рук­тив­ну лай­ку, ас­фальтові та пон­тячі ви­па­ди самців у при­сут­ності са­мок, гру­бу чо­ловічу си­лу, яка на­ди­хає ме­не ли­ше на ряс­не по­то­виділен­ня та відриж­ку, і це не то­му, що я не маю та­кої си­ли, а то­му, що вва­жаю си­лу ро­зу­му потужнішою (чи не у всіх ас­пек­тах) від си­ли фізич­ної. Це не оз­на­чає, що всі гур­том за­хо­ди­ли­ся зап­ли­ва­ти здо­ром, прос­то всі ці мус­ку­ли та інша біда не по­винні бу­ти ета­ло­ном справжньому­жиківства, пріори­те­том світу цього, ну ви ро­зумієте, про що я...

Як ка­зав мені мій друг Толік:

— Ти па­цифіст. А па­цифісти завж­ди нев­да­хи.

І я не мо­жу з ним не по­го­ди­тись, але зно­ву ж та­ки, який з ме­не па­цифіст? Хіба що у пря­мо­му сенсі. Я ни­щу, хай їй грець, по­чат­ко­ву, як­що хоч­те, пушкінську, пак франківську культу­ру, на­томість ви­ки­да­ючи на-го­ра примітивні юнацькі опу­си.

Свого ча­су, ко­ли я пив та прос­торіку­вав, я на­зи­вав се­бе Джу­зеп­пе Га­ри­бальді но­во­го ча­су, який зни­щує за­ра­ди ство­рен­ня но­во­го, але не мені, руй­нівни­ку, тво­ри­ти. Цим зай­ма­ти­муться мої на­щад­ки че­рез коліно, ба навіть че­рез два (для си­метрії).

Зараз же я вба­чаю в то­му са­моп­ро­го­ло­шені ту­пу підлітко­ву гіперт­рофію з тінню маніакальності, і дай Бо­же, щоб че­рез п’ять років, і сла­ва Богу, як­що че­рез рік я знай­ду свої те­перішні текс­ти над­то примітив­ни­ми навіть для своїх двох де­сятків. Я вірю у це, і так бу­де!...

 

 

Я не знаю, з чо­го роз­по­ча­ти: історій, в прин­ципі, ба­га­то, але з якої по­ча­ти — навіть не знаю. Поч­ну, ма­буть, із сум­ної. Та­кої собі ту­пенької і сум­ної. Як і всі ту­пенькі й сумні історії, ця бу­де ту­пенькою і сум­ною...

І це навіть не історія, а трагічна по­ема, ба навіть по­емічна тра­гедія. Це оповідь про без­не­вин­ну сек­су­ально стур­бо­ва­ну ал­ко­голічку, про зап­лу­та­ну в собі дівчи­ну, яка боїться жи­ти, то­му і на­ма­гається по­ла­ма­ти своє жит­тя. Ця дівчи­на є моєю под­ру­гою. Зви­чай­ною, ні до чо­го не ви­му­ше­ною под­ру­гою...

Усе роз­по­ча­ло­ся з то­го, що я по­лю­бив цю свою под­ру­гу. Ну, тоді во­на ще не бу­ла мені под­ру­гою, а так, доб­ра знай­ома мо­го дру­га, який, зреш­тою, тоді був мені ще не дру­гом, а так, доб­рим знай­омим, із яким я от не­що­дав­но пос­ва­рив­ся че­рез джаз, хіп-хоп та літе­ра­ту­ру...

Отже, зва­ли цю дівчи­ну, при­пустімо, Юля. Ну так, хай бу­де при­пустімо Юля, во­но ж, в прин­ципі, як і при­пустімо Свєтка, теж нічо­генько зву­чить. Поз­най­омив­ся я з цією дівчи­ною, як завж­ди, на ал­ко­гольній літе­ра­турній вечірці, які у нас відбу­ва­ли­ся чи не щод­ня і вечірка­ми заз­ви­чай не вва­жа­ли­ся, а так, на­пи­ва­ли­ся до сви­ня­чо­го ве­рес­ку, чи­та­ли свої вірші, потім хтось із кимсь спе­ре­чав­ся, філо­со­фу­вав, ва­лив ку­ла­ком в об­лич­чя, по­ки не при­но­си­ли нар­ко­ти­ки, від яких у всіх їхав дах, а за­ра­зом і вся вечірка пе­рет­во­рю­ва­лась на суцільній Со­дом ра­зом із Ге­мо­роєм.

Запросили якось до нас у гості — а жи­ли ми тоді дружньою ко­му­ною в дружній од­нокімнатній квар­тирі од­но­го нон­кон­форміста — цю дівчи­ну. Во­на, як для дівчи­ни, пи­ла ба­га­то пи­ва і без упи­ну ма­тю­ка­лась. Спо­чат­ку я відре­агу­вав на неї до­сить про­хо­лод­но, навіть у де­чо­му зне­важ­ли­во: ну ма­ло лі, по­ду­мав я, шо не хло­пець, то підар, шо не ба­ба, то му­жик. Але потім ми з нею роз­го­во­ри­ли­ся і во­на ви­яви­лась до­сить жіноч­ною, навіть ду­шев­ною і ніжною. Во­на ла­ялась і роз­повіда­ла мені про Кас­танєду, якісь там сно­видіння та іншу му­ру, у яку я не те що не вірив, а прос­то не звер­тав на неї ува­гу. А потім я в неї влю­бив­ся, не в му­ру, зви­чай­но, а в дівчи­ну. А ще потім із бо­лем відчув, що ко­хаю. Іноді во­на приїжджа­ла до нас у ко­му­ну о першій ночі на таксі, тро­хи п’яна, лізла до ме­не цілу­ва­ти­ся, ви­ма­га­ла не­гай­но­го сек­су, ви­ми­ка­ла вічног­ра­ючо­го у нас MC So­lar’а, ста­ви­ла своїх кінче­них «сис­те­мов і тро­хи да­унов», на­го­ло­шу­ва­ла на то­му, шо ми гівно, і зно­ву ж та­ки ви­ма­га­ла у ме­не сек­су. Сек­су во­на, п’яна, не от­ри­му­ва­ла, від чо­го стра­шен­но хви­лю­ва­лась, я постійно рев­ну­вав, обоє ми за­ко­чу­ва­ли істе­ри­ки, дов­го сиділи на кухні, вда­ва­ли з се­бе страж­дальців, я постійно па­лив, во­на постійно кри­ла всіх і вся ма­том, потім ми дов­го зас­по­ко­юва­ли од­не од­но­го, цілу­ва­ли­ся, пла­ка­ли, точніше — я пла­кав, во­на зно­ву ви­ма­га­ла сек­су.

Під ра­нок у ме­не не бу­ло сил, я ста­вив харківський гурт «Lюк» або по­ляків «Swi­et­li­ki», го­лос­но підспіву­вав, або ж, де не бу­ло слів, при­танцьову­вав, під за­ва­ла­ми нон­кон­формістських лахів на­ма­гав­ся віднай­ти свій мат­рац, віднай­шов­ши який, сте­лив постіль собі, їй, нам обом, до­ку­рю­вав світан­ко­ву ци­гар­ку, і ми на­решті ля­га­ли спа­ти, ше­потіли­ся ще з півго­ди­ни, на­ма­га­ючись не роз­бу­ди­ти моїх співмеш­канців... Так бу­ло чи не щод­ня.

Їй, дев’ятнад­ця­тирічній дівчині, постійно кортіло ку­дись тра­фи­ти: на да­хи будівель, у ка­люжі, у бійки, су­пе­реч­ки, у різні ха­ле­пи. Во­на праг­ну­ла на­пи­ти­ся, вто­пи­ти­ся, поріза­ти собі ве­ни, відтя­ти собі го­ло­ву, пот­ра­ха­тись із п’яним й жир­ним бар­ме­ном, поїха­ти пе­рек­ла­да­чем з англійської на семінар феміністок, пос­ва­ри­ти­ся з над­то релігійною ма­мою, вик­ла­дач­кою ук­раїнської мо­ви в універ­си­теті Хмельницько­го, і на зло їй не піти на при­час­тя до церк­ви. Во­на вга­ня­ла собі в ру­ки кор­ко­тя­ги та цвя­хи, постійно об­ли­ва­лась ка­вою та пи­вом, постійно щось не­нав­мис­но роз­би­ва­ла, сва­ри­лась із про­дав­щи­ця­ми у ларьках, бо­ля­че ку­са­ла­ся під час поцілунків, пиз­ди­лась із гопніка­ми, нав­ча­лась на ро­ма­но-гер­манській філо­логії, го­лос­но ве­ре­ща­ла, зустрівши­ся з однією зі своїх под­ру­жок, пи­ла горілку, ста­ту­ру ма­ла до­сить ве­ли­ку, як для дівчи­ни, що за усіма по­каз­ни­ка­ми ро­би­ло з неї щось над­то нез­ро­зуміле, фак­тич­но при­ре­че­не на безг­луз­ду смерть. Але, мен­ше з тим, я її лю­бив. Страж­дав, ко­ли во­на при­хо­ди­ла п’яна чи ко­ли ба­чив її з яки­мось зі своїх друзів: я ж усе ду­мав, що це тим­ча­со­во, що це ли­ше у неї та­кий період дур­ну­ва­тий, що все шви­денько ми­неться, як літня зли­ва, але то був лон­донський дощ до бо­лю, до кри­ку. А потім, про­гу­лю­ючись пар­ком, го­ду­ючи горішка­ми біло­чок та вед­ме­диків, я зустрів од­ну з її под­руг, здається, її зва­ли Же­ня. Ти­по­ве ка­цапське ім’я з відлун­ням вульгар­ності.

— Привіт, — ска­за­ла мені Же­ня. Во­на нав­ча­ла­ся з при­пустімо Юлею в одній групі. — Привіт.

— Привіт, — ка­жу я Жені.

— Де Юлька? — пи­тається у ме­не Же­ня, яка до то­го ще й має та­та, яко­гось там письмен­ни­ка, який ку­дись там на­че кандидат, здається, до спілки письмен­ників Ук­раїни чи Росії.

— Не знаю, — ка­жу, — десь ве­ни ріже або ма­том єре­пе­нить.

— Зрозуміло, — ка­же Же­ня, — су­му­ва­ти бу­деш?

— Не зро­зумів, — ка­жу, — за ким?

— Ти шо, — ка­же Же­ня, яка до то­го ж ще зустріча­лась із якимсь там Мішей, яко­го ні ви, ні я не знаємо, тож кра­ще ми не бу­де­мо про нього зга­ду­ва­ти, про то­го Мішу. Пішов той Міша в сра­ку. — Ти шо, — пов­то­рює во­на, — ду­рак?

— Ні, — ка­жу відвер­то і тро­хи знічу­юсь.

— Вона ж у Данію їде.

—?

— Не знав? То во­на, пев­но, тобі прос­то ще не ска­за­ла. Так ска­же ще.

— Ага, — ка­жу, підго­до­ву­ючи ялин­ко­ви­ми гілоч­ка­ми яко­гось вед­ме­ди­ка.

— Ну все, па.

— Досвіданья, — уїдли­во про­мо­вив уже в спи­ну ка­цап­чанці Жені і впав на зем­лю з миттєвим прис­ту­пом абазії.

 

Ми з при­пустімо Юлею дов­го з’ясо­ву­ва­ли сто­сун­ки, хто пра­вий, а хто ні, хто за­ба­га­то па­лить, а хто бу­хає. Потім до­мо­ви­лись, що во­на, при­пустімо Юля, все ж та­ки їде, але на ме­не не за­би­ває і ме­не не за­бу­ває.

— Домовились, — ска­за­ла при­пустімо Юля.

От бля­ха, по­ду­мав я, от бля­ха.

Через півто­ра тиж­ня во­на зру­ли­ла. О восьмій ран­ку я провів її до ав­то­вок­за­лу, звідкіля від’їжджа­ють ав­то­бу­си до Німеч­чи­ни. Щось там собі пла­кав, вий­шов до Дніпра, ми­лу­вав­ся каз­ко­вим, май­же міфічним пле­сом, яким сте­ли­лась гус­та по­во­ло­ка, не­бо бу­ло за­тяг­ну­те; по­пе­редній день був най­хо­лоднішим то­го літа, а що я з учо­рашнього дня не був вдо­ма, то блу­кав у май­же зи­мовій кур­точці. Спос­теріга­ючи за по­оди­но­ки­ми ри­бал­ка­ми, я сидів під графіті, що на на­бе­режній, і па­лив ци­гар­ки. У плеєр запх­нув диск яко­гось ук­раїнсько­го слюн­тяя, з яким мені бу­ло тепліше, без­печніше і сильніше ще­ми­ло в серці та в сраці.

— Я те­бе більше ніко­ли не по­ба­чу, — ше­потів я сам до се­бе, — все, бу­вай. Пи­ши, дзво­ни, го­туй там­тешнім дітям ка­нап­ки, сте­ли­ся під уся­ких ру­дих панків, слу­хай Сафрі Дуо, а я знай­ду собі іншу, хоч і по­обіцяв че­ка­ти. У ме­не ж ха­рак­тер...

Який же у ме­не, блядь, ха­рак­тер, по­ду­мав я тоді, ко­ли я з ба­ба­ми стаю якимсь безх­ре­бет­ним і навіть од­ноклітин­ним.

Поблукавши По­до­лом, підняв­шись Уз­во­зом до Во­ло­ди­мирської, я поп­лен­тав­ся до­до­му. Настрій роз­по­год­жу­вав­ся, я ку­пив собі кефіру, пе­чи­ва і поїхав до ста­ро­го дру­га, веб-ди­зай­не­ра, дзен-буд­дис­та, філант­ро­па й ба­ри­ги, що тор­гу­вав комп’ютер­ни­ми ди­вай­са­ми... У нього я ви­пив га­ря­чо­го шо­ко­ла­ду, з’їв до­сить смач­не до­машнє пе­чи­во, після чо­го на згад­ку про дзен-буд­диське га­ян­ня ча­су сфо­тог­ра­фу­вав­ся йо­го кінче­ним циф­ро­вим фо­то­апа­ра­том...

Тим не менш жит­тя про­дов­жу­ва­ло­ся. Перші два місяці я пра­цю­вав ли­ше на дзвінки у Данію, то­му що дзво­нив їй не мен­ше двох разів на день. Потім вза­галі пе­рес­тав дзво­ни­ти, ме­не підха­ри­ло че­ка­ти, я по­чав шукати собі інше ко­хан­ня, іншу ду­ру, яка б кри­ла усіх ма­том і бу­ха­ла б нарівні з чо­ловіка­ми. Та знай­шов цілко­ви­ту про­ти­лежність при­пустімо Юлі. А Юля мені пи­са­ла лис­ти на елект­рон­ну ад­ре­су, я пи­сав їй. Усе бу­ло доб­ре: во­на слу­ха­ла Сафрі Дуо, го­ту­ва­ла датським дітям ка­нап­ки і сте­ли­ла­ся під товс­тих ру­дих панків. Хо­ди­ла там на всякі фес­ти­валі, за­ко­ха­ла­ся в Оззі Оз­бор­на.

— Оззі — ян­гол! — кри­ча­ла во­на мені у слу­хав­ку.

— Оззі — са­та­на, — пригніче­но відповідав я.

А че­рез рік во­на приїха­ла. Справді, у ме­не бу­ла інша, та й у неї не все га­разд бу­ло. Во­на бу­ха­ла, постійно шу­ка­ла при­год на свою сра­ку, до то­го ж сра­ка у неї ста­ла на па­ру розмірів більшою. На євро­пей­ських хар­чах наїла собі і сра­ку, і че­рев­це, об­лич­чя ста­ло про­пи­тим, а шра­ми від ко­лишніх порізів та про­колів ста­ли помітні ще більше. Нор­мально, по­ду­мав я.

— Що з то­бою ста­ло­ся? — пи­таю я.

— Усе нор­мально, — ска­за­ла во­на.

Справді, во­на зміни­лась тільки зовні, а що­до чуттєвих яки­хось особ­ли­вос­тей, по­ведінки, ма­нер — якою бу­ла, та­кою і за­ли­ши­лась, ну, хіба що ста­ла більш сек­су­ально стур­бо­ва­ною, по­ча­ла ви­ма­га­ти більше сек­су, але не в ме­не, я вже був учо­рашнім днем, я вже дав­но пе­рес­тав бу­ти для неї чи­мось особ­ли­вим, я маю на увазі, як чо­ловік я її не ціка­вив.

— Як чо­ловік, — ка­за­ла во­на, — ти ме­не не ціка­виш.

— Ти теж, — на­ма­га­юсь відпла­ти­ти тою ж мо­не­тою, — як жінка ме­не зовсім не ціка­виш, та і з жінки ти пе­рет­во­ри­ла­ся на кінче­ну. І вза­галі, я те­бе люб­лю, а ти на­ма­гаєшся ме­не поз­бу­ти­ся. Кінче­на, — до­дав я.

— Сам ти кінче­ний! — по­ча­ла во­ла­ти во­на. — І вза­галі, ти так го­во­риш, на­че ти тар­ган, а я дих­ло­фос.

Із то­го ча­су ми по­ча­ли дру­жи­ти, во­на постійно наріка­ла на мої ри­си ха­рак­те­ру, вчин­ки, які їй не по­до­ба­лись, а я, в свою чер­гу, на­ма­гав­ся не ла­ма­ти їй реб­ра. Жінок я не б’ю прин­ци­по­во.

А че­рез три тижні во­на зно­ву по­вер­ну­ла­ся в Данію. Те­пер вже на дов­ше. Але, от­ри­му­ючи від неї лис­ти, я кож­но­го ра­зу відчу­ваю якусь важкість, щось тис­не у гру­дях, щось тур­бує ме­не — во­на ме­не тур­бує, її жит­тя. Во­на пи­са­ла мені, що приїде ру­дий і во­ни бу­дуть їбац­цо. Так і пи­са­ла — їбац­цо. Це, ма­буть, італійською, а потім во­на пи­са­ла, що їй не­ма де жи­ти, що во­на ла­зить Ко­пен­га­ге­ном у по­шу­ках по­меш­кан­ня та ро­бо­ти, що во­на час­тенько но­чує в яко­мусь при­тул­ку для дітей Гос­подніх або у якійсь мовній школі, де во­на зай­мається вив­чен­ням датської мо­ви і ма­лю­ван­ням настільних ігор чи щось та­ке, що, зреш­тою, не важ­ли­во. Во­на не пра­цює, жи­ве з яки­мось чи то Мартіном, чи то Ос­ка­ром, чи то Грінкилєм, чи ще з яко­юсь бідою, ка­же, що хо­че теп­ла та лас­ки, а от­ри­мує хіба що ве­ликі датські чле­ни, ка­же, що у неї не­має нічо­го і ніко­го, що во­на бу­хає з ук­раїнця­ми та біло­ру­са­ми, які теж ту­су­ють у Данії, що во­на хо­че од­но­го шістнад­ця­тирічно­го датсько­го хлоп­чи­ка, який схиб­ле­ний на сексі. Клу­би, екс­тазі, суцільні п’янки, Ко­пен­га­ген, пер­ма­нент­ний по­хуїзм у своєму прак­тич­но­му зас­то­су­ванні...

 

 

Було у ме­не ба­га­то чо­го, бу­ли різні ви­пад­ки, смішні, трагічні, бу­ли навіть сто­сун­ки з прос­ти­тут­ка­ми. Ні, Та­ня з бульва­ру Шев­чен­ка цілком нор­мальна, у ме­не навіть язик не по­вер­неться наз­ва­ти її прос­ти­тут­кою — ну яка ж во­на прос­ти­тут­ка, ко­ли во­на та­ка вся оду­хот­во­ре­на, вся та­ка неп­рос­ти­ту­точ­на...

А от із справжніми хвой­да­ми до­во­ди­ло­ся зустріча­ти­ся й навіть ма­ти якісь спра­ви... Але це був дебілізм, при­чо­му спов­не­ний до­вер­ше­ності, я б оце ска­зав, ви­нят­ко­вий дебілізм. Як відо­мо, він, дебілізм, об­да­ро­ва­ний рідкісною фор­мою дов­голіття — вічністю. Пер­ша лю­ди­на на землі — чи це за Дарвіном, чи з те­ологічної, ба навіть те­ософської точ­ки зо­ру — бу­ла дебілом. Як­що бра­ти до ува­ги біблійні пи­сан­ня, то Авель був мо­лод­шим, а Каїн — дебілом і т. д. Дебілізм мав місце (а ча­су він не на­ле­жить, бо ж він, дебілізм, вічний — час на­ле­жить йо­му) і до людст­ва, навіть до пла­не­ти Зем­ля і Чу­мацько­го Шля­ху, до яко­го на­ле­жить на­ша дебільна га­лак­ти­ка, до якої на­ле­жить Со­няч­на сис­те­ма. Чор­на дірка, пак Ніщо є ар­хаїчною, я б до­дав, до­ар­хаїчною фор­мою дебілізму. Не маю пра­ва заміни­ти дебілізм му­даківством, бо пан Ю.І. вже це зро­бив у своєму при­ре­че­но­му на вічність трак­таті, але ці два терміни є до­сить до­тич­ни­ми...

До Чор­ної дірки бу­ла ли­ше Чорна дірка, от­же, цей до­ар­хаїчний дебілізм був вічним... і кінця йо­му не бу­де, як не бу­де кінця му­даківству, все­людсько­му похміллю, ан­ти­семітиз­му й північно-імперсько­му шовінізму. Хо­ча... хтоз­на, хтоз­на...

 

І це має бу­ти ду­же дебільна історія, то­му що май­же всі дійові особи у ній — дебіли. Ця історія про Са­шу, Ар­ту­ра й Ан­тоніо, так-так, са­ме про то­го Ан­тоніо, який є но­са­тим гре­ком і жидівською мор­дою.

Отже, все роз­по­ча­лось із то­го, що зустріли­ся ми всі вчо­тирьох. Са­ша був ре­жи­се­ром-ама­то­ром, який знімав якесь там до­ку­мен­тальне кіно, Ан­тоніо був сце­на­рис­то­ма­ма­то­ром та опе­ра­то­ром-ама­то­ром, який на­пи­сав до то­го кіна ну ду­же вже ама­торський сце­нарій і мав віде­ока­ме­ру, а Ар­тур був ак­то­ром-ама­то­ром, яко­го зніма­ли, і він мав ху­дожньо виг­ра­ва­ти своє жит­тя. Хлопці тільки-но зі зйо­мок виріши­ли відзна­чи­ти закінчен­ня чер­го­во­го зйо­моч­но­го дня і зап­ро­си­ли ме­не. Спо­чат­ку бу­ло пи­во, потім ще — коньяк, во­ни пи­ли горілку, Ан­тоніо навіть по­ку­рив тра­вич­ки.

Ми хо­ди­ли містом у по­шу­ках ціка­вої ло­кації, де мож­на бу­ло б зня­ти кілька кадрів для зас­тав­ки чи ще якоїсь неврівно­ва­же­ної біди. Са­ша ти­хенько, на­че кримінальний ав­то­ри­тет, щось роз­повідав, Ан­тоніо на­ма­гав­ся до­лу­чи­ти­ся до то­ва­рист­ва кав­казців, ци­ту­вав Лер­мон­то­ва і яко­гось кав­казько­го по­ета, Ар­тур ви­гук­нув «звєрьйо-май­о», після чого мені до­ве­лось уре­гульову­ва­ти конфлікт. Розійшлись на пляшці до­ро­го­го ви­на, яке Ар­тур прид­бав для князів гір. Після то­го, як дис­кур­сивні пи­тан­ня що­до по­дальшо­го місця на­шої дис­ло­кації не підляг­ли вирішен­ню, ми несвідо­мо поп­лен­та­лись до Май­да­ну, звідкіля підня­лись Ми­хай­лівською на од­ной­мен­ну пло­щу. В Ан­тоніо по­ча­ли­ся йо­го панк­ре­атичні прис­ту­пи, він по­чав блю­ва­ти, Ар­тур три­мав йо­го за плечі, Са­ша пе­реп­рофілю­вав­ся в опе­ра­то­ра-ама­то­ра, ма­буть вба­ча­ючи у цих кад­рах всесвітнє виз­нан­ня. Я вди­хав весінню про­хо­ло­ду. Повітря пах­ло ве­чо­ром і неп­риємнос­тя­ми...

Уже не пам’ятаю хто, але хтось-та­ки уг­ледів розй­оба­ну «Вол­гу» і зап­ро­по­ну­вав по­ка­та­ти­ся.

— Саша, — спи­тав Ан­тоніо, — вмієш за­во­ди­ти без ключів?

— Навчусь, — ска­зав Са­ша, дістав із ки­шені потріпа­ної джинсівки ключі від своєї квар­ти­ри і по­чав відкри­ва­ти вікно ста­ренької розй­оба­ної «Вол­ги». Скло не підда­ва­лось Са­ши­ним маніпу­ляціям, то­му до цієї спра­ви до­лу­чив­ся Ар­тур і я. Після то­го, як скло на­решті пе­рей­шло на наш бік, Са­ша з неп­ри­хо­ва­ним бо­лем про­мо­вив:

— От кур­ва, — про­мо­вив він, — ключі від ха­ти пог­нув.

— До сра­ки, — ска­зав я, — у нас ще одні є.

У зам­ку за­па­лю­ван­ня стир­ча­ли ключі.

— Ні, — ка­же Ан­тоніо, — це по­га­на ідея.

— У нас по­га­них ідей не бу­ває, — відповів на це Са­ша, і ми, відчи­нив­ши двер­ця­та, залізли у ав­то­мобіль.

— За такі витівки, — спокійно ска­зав Са­ша, — штраф яки­хось трис­та гри­вень.

— А їзди­ти ти вмієш? — за­пи­тав Ар­тур.

— Умію. Прав­да, ко­ли я кер­мую, в усіх по­чи­нається неп­ри­хо­ва­на істерія, але нам пофіг, ми ж па­ца­ни серй­озні.

Завівши «Вол­гу», ми ру­ши­ли, від не­досвідче­них пе­ре­ми­кань пе­ре­дач нас тряс­ло, за­од­но тряс­ло і ав­то­мобіль. Ан­тоніо ста­ло зно­ву по­га­но.

Виїхавши на Во­ло­ди­мирську, ми виріши­ли зба­ви­ти хо­ду, ад­же їха­ли ми десь під дев’янос­то, і за­ру­ли­ти в який­сь про­ву­лок. У про­вул­ку ми, як го­диться справжнім інтеліген­там, «подз­во­ни­ли мамі до Нью-Йор­ку» і ру­ши­ли далі у бік Лук’янівки.

— Нормально! — ве­ре­щав Ар­тур.

— Ага, — ве­се­ло до­да­ва­ли ми.

— А ти точ­но впев­не­ний, що обійдеться ли­ше штра­фом?

— Нєбаісь! Я конт­ро­люю си­ту­ацію.

— Зазвичай си­ту­ацію конт­ро­лює мій друг То­ля, — ска­зав я, — але йо­го я по­ки що тут не ба­чу.

— Нічого, — кри­чав Са­ша, — за­раз роз­же­не­мо­ся і ти по­ба­чиш.

— Він ще не по­мер, — ка­жу.

— Хто не по­мер?

— Друг мій, То­ля.

Якимось ди­вом виїхав­ши на Львівську пло­щу, ми зу­пи­ни­ли­ся, то­му що все це нам зда­ло­ся тро­хи див­ним.

— Це якось тро­хи див­но, — ска­за­ли ми.

— Да, — ска­зав Са­ша.

— Хлопці, — по­чав Ан­тоніо, — а поїха­ли до блядєй?

— Яких блядєй? — не зро­зумів Ар­тур.

— Да нікакіх!

У Ан­тоніо ви­яви­ли­ся но­ме­ра те­ле­фонів тай­ських ма­са­жис­ток та київських сту­ден­ток. Ми з прин­ци­по­вою на­по­лег­ливістю те­ле­фо­ну­ва­ли до тай­ських ма­са­жис­ток, але на то­му кінці ніхто не вірив, що ми нор­мальна мо­лодь, яка хо­че роз­ва­жи­тись. Зі сту­дент­ка­ми нам по­щас­ти­ло більше. Нас зап­ро­си­ли в який­сь спеціальний са­лон на Ку­ренівці.

— Я, — ка­жу, — ще ніко­ли не бігав по шльондрах.

— Я теж, — ка­же Ар­тур.

Саша й Ан­тоніо нед­воз­нач­но пе­рег­ля­ну­лись, з чо­го я зро­бив вис­нов­ки, що во­ни у ма­са­жис­ток та сту­ден­ток постійні клієнти.

— У на­шу страш­ну й праг­ма­тич­ну до­бу стаціонар­ну дівчи­ну за­во­ди­ти не мож­на.

— Чому не мож­на, — за­пи­тав я.

— Тому що на цей відповідальний крок не­обхідно зат­ра­ча­ти мак­си­мум зу­силь, а от дасть во­на тобі чи ні — пи­тан­ня.

— А лю­бов? А що, як во­на лю­бить? — за­ко­тив я очі, іміту­ючи лю­бов.

— А лю­бов, чу­вак, це розкіш, яку мо­жуть собі доз­во­ли­ти оди­ниці.

Коротше, гро­шей у нас май­же не ви­яви­лось, то­му ми виріши­ли виміня­ти прос­ти­тут­ку на «Вол­гу».

Салоном ви­яви­лась зви­чай­на трикімнат­на квар­ти­ра. Двері нам відчи­нив ти­по­вий пор­но­ко­роль, тільки з при­балтійським ак­цен­том. Схо­жий той ко­роль був на Ома­ра Шаріфа, ви­дат­но­го голлівудсько­го ак­то­ра.

— У нас го­ди­на кош­тує трид­цять п’ять до­ларів, як­що хоч­те поки чле­ни не пов­си­ха­ються — це кош­тує стольник.

— А «Вол­га» підійде? — несміли­во пи­та­юсь я.

— Якщо з усіма прис­та­ня­ми й па­роп­ла­ва­ми, — ви­явив свою нікчем­ну до­тепність му­жик, — то да!

— Ні, — ка­жу, — зви­чай­на «Вол­га».

— Хлопці, — нер­вує пор­но­ко­роль, — як­що не­має гро­шей, уйо­буй­те звідси.

— Ні-ні, — ка­же Ар­тур, — гроші є. Прос­то нам бар­те­ром зручніше.

— Ні, — відгав­кується Омар Шаріф, зав’язу­ючи сму­гас­тий ха­лат, — тільки гроші.

— Ти чо’, му­жик, — по­чав нер­ву­ва­ти вже Ан­тоніо, — «Вол­га». По своїх ка­на­лах спла­виш її баксів за трис­та. Нор­мальна «Вол­га».

— Та на ній, — ка­жу, — са­мо­го Мак­са во­зи­ли.

— Якого ще Мак­са, — не зро­зумів ко­роль.

— Лавітє тач­ку, Мак­су всаділі нож в жи­вот... — про­ци­ту­вав я Кас­ту, — це ж кла­си­ка.

— Блядь, — здав­ся му­жик, — по­ка­зуй­те «Вол­гу».

Ми спустились униз. Уни­зу нас чекала розй­оба­на «Вол­га». Му­жик у са­мо­му ха­латі, з під яко­го стир­ча­ло во­лос­ся, об­ди­вив­ся тач­ку, розмірко­ву­ючи, чу­хав собі зад, потім не­довірли­во гля­нув на нас.

— Де спиз­ди­ли?

— На Май­дані.

— Де?! — пор­но­ко­роль був ура­же­ний. — Доб­ре, хлопці, тільки з по­ва­ги до ва­шо­го ге­роїзму...

Ми підня­ли­ся на­го­ру, нам зап­ро­по­ну­ва­ли трьох чи чо­тирьох сту­ден­ток на вибір. Асор­ти­мент був не най­кра­щий. Сту­дент­кам бу­ло років по двад­цять п’ять, а то навіть трид­цять.

— Ця, — Са­ша тицьнув пальцем на більш нор­мальну.

— Тільки не вбий­те її, — процідив нам му­жик.

— Я з ни­ми не поїду! — за­ле­мен­ту­ва­ла по­дор­ва.

— Дура, — крик­нув на неї Омар, — хто те­бе пи­тає.

 

— И хлеб в та­ре­лоч­ке скри­пел! — пе­ре­мож­но ви­гук­нув Ан­тоніо.

Цинічно відчи­нив­ши «Вол­гу», ми поїха­ли на ній до Саші. Пот­ра­пи­ти до йо­го по­меш­кан­ня нам не вда­ло­ся, а все че­рез ключі, які Са­ша пог­нув, відчи­ня­ючи «Вол­гу». Те­пер уже нер­ву­ва­ти по­ча­ла сту­дент­ка.

— Спокійно, ма­ленька, все бу­де тіп-топ, — зас­по­ко­ював її Ар­тур. — Поїха­ли до ме­не. Щоп­рав­да, у ме­не дідусь дов­гий час жив, але за­раз він у лікарні, од­нак у хаті без­лад. Як­що не гре­буєте...

— А чо­го він у лікарні, — спи­тав я.

— У нього фе­ка­ло­ток­си­коз.

— А це що?

— Як би тобі по­яс­ни­ти. Ро­зумієш, у мо­го діда скле­роз. Він от-от пом­ре, а окрім скле­ро­зу він має над­то по­туж­ний сфінктер. Дід мій зда­тен по­дов­гу ут­ри­му­ва­ти гівно у своєму ки­шеч­ни­ку. І ось од­но­го ра­зу він за­був геть усе. І навіть те, що йо­му тре­ба інко­ли ви­по­рож­ня­ти­ся. Сидів він чо­ти­ри дні пе­ред те­левізо­ром і не срав. А потім щось там прор­ва­ло, і все гівно пот­ра­пи­ло до вся­ких там за­лоз, шлун­ку. Ро­зумієш?

— Розумію, — хи­таю я го­ло­вою.

— І що ціка­во, — до­дав він, — що ні гра­ма на­зовні.

Оце, я ро­зумію, вит­рим­ка.

— Я не поїду до нього, — ска­за­ла сту­дент­ка.

— Тобі шо пап­ка ска­зав? — пос­та­вив ри­то­рич­не за­пи­тан­ня Са­ша.

— А шо?

— А те, що ти ду­ра і те­бе ніхто не пи­тає.

З Дар­ниці ми поїха­ли на Воск­ре­сен­ку, а точніше — на Ки­бальчи­ча. Біля кіно­те­ат­ру «Авро­ра» у нас закінчив­ся бен­зин, то­му до­ве­лось пи­ля­ти пішки.

Десь о третій го­дині ночі ми дійшли до по­меш­кан­ня Ар­ту­ра.

Заварили собі ка­ви, на­поїли ка­вою шлю­ху, і Ан­тоніо поп­ро­хав ту роз­дяг­ти­ся.

— Роздягнись, — ка­же Ан­тоніо.

— Я сісня­юсь, — зап­ла­ка­ла сту­дент­ка.

— Не пой­няв, — не зро­зумів Са­ша.

Я, об­пер­ши ба­та­рею, тих­цем по­ку­рю­вав, і мені бу­ло бо­ля­че ди­ви­ти­ся на цю сту­дент­ку.

Ось так си­дя­чи, я і зас­нув. Ко­ли про­ки­нув­ся, то зро­зумів, що вже дав­но ра­нок і що я весь зіпрів. Стра­шен­но боліла го­ло­ва. Я обійшов квар­ти­ру, ніко­го не уг­ледів, ли­ше сту­дент­ка ди­ви­ла­ся те­левізор.

— А де, — пи­та­юсь, — усі?

— Гуляти пішли.

Ми роз­го­во­ри­лись. Ця ніч для неї, як во­на мені по­яс­ни­ла, бу­ла найбільш дебільною: ніхто її не трах­нув, Са­ша, Ар­тур і Ан­тоніо на­пи­лись коньяку і пішли гу­ля­ти рай­оном, ви­шу­ку­ючи гоп­ників. Сту­дент­ка ви­яви­лась дійсно сту­дент­кою, нав­ча­лась во­на на чет­вер­то­му курсі, сім’я її меш­кає у Ка­неві, а хло­пець у Чернігові. Усе це мені зда­лось над­то сюр­ре­алістич­ним, дебільним, і я, одяг­нув­ши піджак, вий­шов на про­хо­лод­ну квітне­ву ву­ли­цю. Більше по прос­ти­тут­ках я не хо­див. А дво­юрідний брат Ан­тоніо, як потім ви­яви­лось, сидів у тюрмі за вик­ра­ден­ня ав­то­мобіля. Ко­ли це тра­пи­лось, йо­му було вісімнад­цять років, він був п’яний і роз­ча­ро­ва­ний у житті...

 

 

Спекотним літнім ран­ком, од­ра­зу після нічно­го зас­покійли­во­го до­щу, я бігав в од­но­му тільки шот­ландсько­му кілті й сму­гастій фут­болці бруд­ни­ми ка­лю­жа­ми і не­са­мо­ви­то ве­ре­щав. Мої гет­ри сповз­ли до щи­ко­ло­ток, я весь про­мок, але мені бу­ло бай­ду­же, ад­же я був ніким іншим, як ахуєнним шат­ландскім воіном. При­най­мні ме­не так на­зи­ва­ли гоп­ни­ки. Зреш­тою, во­ни по­ва­жа­ли мій зух­ва­лий бри­танський од­нострій, не на­зи­ва­ли ме­не піда­ром, а нав­па­ки, вва­жа­ли це за чо­ловічу гідність, який­сь не­до­сяж­ний для них привілей, яким ме­не на­го­ро­ди­ли са­но­виті друїди з бри­тонсько-кельтських пе­чер...

Це бу­ло ще тоді, ко­ли я мав хо­робрість но­чу­ва­ти п’яним на лав­ках у центрі Києва, об­ра­жа­ти тве­ре­зих гоп­ників і рас­та­манів, би­ти вітри­ни ма­га­зинів, ла­ма­ти пальці об хо­ло­дильни­ки та па­да­ти з бал­конів на бе­ре­зо­вий гост­рокіл. За­га­лом, бу­ло це ще за ца­ря Го­ро­ха.

Настрій мав три­ма­ти­ся, то­му що всі неп­риємності, пов’язані з іспи­та­ми та фес­ти­ва­ля­ми, на яких мені до­во­ди­лось кор­чи­ти з се­бе пов­но­го дебіла, закінчи­лись. Мені подз­во­ни­ла во­на. Ну як, у біса, її зва­ли? Не­важ­ли­во.

— Привіт, — ска­за­ла во­на, — ми зустріне­мось?

— Да, — ка­жу, — зустріне­мось, як­що хо­чеш.

— Де? — за­пи­та­ла во­на.

— Не знаю, — ка­жу, — да­вай у бо­танічно­му са­ду.

За півго­ди­ни я був у бо­танічно­му са­ду. Ми гу­ля­ли, ку­ри­ли драп, роз­мов­ля­ли про жит­тя, про секс і про гроші. У неї бу­ло до­хуя гро­шей, у неї бу­ло дійсно в не­об­ме­женій кількості тих сра­них гро­шей.

— У ме­не їх до­хуя, — ка­за­ла во­на про свої гроші. — Мо­жеш про це не ду­ма­ти, — до­да­ла во­на, — все, що хо­чеш, я тобі куп­лю. От що ти за­раз хо­чеш?

— Я? — не­довірли­во пе­ре­пи­тав я.

— Ти, — ска­за­ла во­на.

— Щоб пішов сніг, — ка­жу...

Вона про­мов­ча­ла.

Окрім то­го, що у неї бу­ло до­хуя гро­шей, во­на бу­ла заміжня і їй бу­ло трид­цять років.

— Скільки тобі років? — за­пи­тав я од­но­го ра­зу.

— Тридцять, — відповіла во­на. — У ме­не є чо­ловік і до­хуя гро­шей.

— Класно, — ска­зав я, і ми підня­ли­ся на якусь го­ру.

Я її знав не більше тиж­ня, ми кож­но­го дня обіда­ли в рес­то­рані, хо­ди­ли до кіно­те­ат­ру, до книж­ко­вих крам­ниць, де во­на ку­пу­ва­ла мені книж­ки. А потім я поїхав від неї. Прос­то так, взяв і поїхав. Їй бу­ло трид­цять, у неї був чо­ловік, до­хуя гро­шей, ми навіть зби­ра­лись на тиж­день з’їзди­ти в Пітер, а я взяв і втік від неї до при­ба­ца­ної пан­куш­ки з іншо­го міста. Приїхав я за два тижні. Во­на мені подз­во­ни­ла і ска­за­ла, що лю­бить, го­лос її дри­жав, во­на пла­ка­ла. Не плач, ска­зав я їй. Як я мо­жу не пла­ка­ти, ко­ли я те­бе люб­лю. На ву­лиці світило сон­це, мені бу­ло за­тиш­но, і я не хотів, щоб хтось пла­кав. Да­вай ти не бу­деш пла­ка­ти. Да­вай, ска­за­ла во­на, тільки нам тре­ба зустріти­ся.

Ми зустріли­ся. Я йшов на зустріч до неї, на ву­ли­цю Прорізну, був одяг­не­ний у кар­та­ту со­роч­ку і ши­рокі штані й ду­мав. От бля­ха, ду­мав я тоді, мені тільки-но вісімнад­цять стук­ну­ло, у ме­не нічо­го не­має, я пи­шу гівняні вірші, а во­на у ме­не за­ко­ха­лась. Чо­го во­на ме­не лю­бить?

— Що у мені та­ко­го? — за­пи­тав я.

— Ти особ­ли­вий, — відповіла во­на, і ми схо­ва­лись від до­щу в тем­но­му під’їзді. — Тут тем­но, — ка­жу я. — Да, — відповідає во­на.

Ми дов­го сва­ри­лись, во­на не мог­ла ме­не відпус­ти­ти, хотіла, щоб я за­ли­шив­ся, а я не міг за­ли­ши­тись, я прос­то не міг. Во­на ви­ма­га­ла від ме­не сек­су, хотіла ме­не поцілу­ва­ти, але я не да­вав­ся.

— Ти хо­ро­ша, — ска­зав я їй, — у те­бе є чо­ловік, до­хуя гро­шей, і ти маєш трид­цять років, але, — ка­жу, — ви­бач, я те­бе не люб­лю, прос­то так, не люб­лю.

 

Я мав тоді прек­рас­не во­лос­ся. Во­но зак­ри­ва­ло мені шию, ледь тор­ка­ючись пле­чей, ні, пле­чей во­но не тор­ка­лось, а прос­то — зак­ри­ва­ло шию. І ме­не все це відвер­то за­дов­ба­ло — я взяв і поб­рив­ся на­го­ло.

— Твою мать, — ска­зав я, про­ки­нув­шись ран­ком. — Зовсім за­був.

Я зро­бив це на зло всім, хай зна­ють, су­ки, хай зна­ють... І во­на від ме­не відцу­ра­лась. Во­на ка­за­ла, я їду до Нідер­ландів, а потім до Італії, я бу­ду хо­ди­ти Євро­пою, а ти не бу­деш. Мені, ка­жу, все од­но. Во­на вив­ча­ла мис­тецт­во, і я, ма­буть, був од­ним із її піддослідних. Вплив нар­ко­тич­них ре­чо­вин на творчій по­тенціал, вза­галі зну­щан­ня над тендітним юна­ком, над йо­го ду­шею, за­га­лом уся ця пор­ну­ха, яка вик­ли­кає маніакальний інте­рес у вся­ких там пси­хо­логів, а інко­ли навіть у психіатрів. Мені, зреш­тою, бу­ло повністю по ба­ра­ба­ну. Во­на рік не дзво­ни­ла, ігно­ру­ва­ла мої дзвінкі, а потім вес­ною взя­ла і подз­во­ни­ла. Я хо­чу те­бе ба­чи­ти, ти ж не про­ти? Ні, ка­жу, не про­ти. І ціле літо во­на псу­ва­ла мені нер­ви, а я псу­вав їй. Од­но­го ра­зу навіть за­ли­шив­ся у неї вдо­ма но­чу­ва­ти. Чо­ловік був десь у відряд­женні.

Чоловіка зва­ли Віталіком. Так, я був у неї в квар­тирі, без­пар­дон­но смердів шкар­пет­ка­ми і їв її смач­ну їжу, пив пи­во чо­ловіка і ла­зив у йо­го комп’ютері. Потім я поп­ро­хав у неї знай­ти мені на дівіді «Бри­га­ду», во­на знай­шла, і я всю ніч і ра­нок ди­вив­ся «Бри­га­ду», і мені більш за все спо­до­бав­ся той мо­мент, ко­ли Пчьола па­лив че­рез во­до­лаз­ну труб­ку. Він па­лив, а потім їх усіх розстріля­ли, Са­шу Бєла­ва по­ра­ни­ли, потім па­па Кос­мо­са їх усіх відма­зав. Клас­на бу­ла серія.

 

А на ра­нок я поїхав бу­ха­ти зі своєю пан­куш­кою. Во­на бу­ла кінче­на, і від неї смерділо горілкою. Я зга­ду­вав, як клас­но бу­ло під увімкне­ний кон­диціонер ди­ви­тись на дівіді «Бри­га­ду», а те­пер у ме­не ал­ко­гольне от­руєння й інша біда. Мені бу­ло шко­да її, ту жінку, яка ма­ла вже трид­цять один рік, у неї бу­ло до­хуя гро­шей, але я не хотів так жи­ти, як жи­ве во­на, во­на жи­ла над­то мля­во, без­тур­бот­но, хоч і ма­ла якісь там вищі освіти і зай­ма­лась мис­тецт­вом. А мені кортіло при­год й ал­ко­го­лю, мої гу­би зво­ло­жу­ва­лись під час ди­ких ур­баністич­них про­гу­ля­нок, під час вди­хан­ня вих­лоп­них газів ван­тажівок. Про­хо­дя­чи повз буд­май­дан­чи­ки, я з зав­ми­ран­ням сер­ця прис­лу­хо­ву­вав­ся до відбійних мо­лотків і гур­ко­ту па­да­ючої цег­ли, ме­не при­над­жу­ва­ли до се­бе хвилі міських зва­лищ і конт­рас­ти сто­лиці.

Я тільки-но пе­реїхав у Київ, а во­на у ньому жи­ла вже трид­цять років, мені не да­ва­ли спо­кою нічні про­гу­лян­ки по­тягів, які вис­ту­ку­ва­ли в кіло­метрі від на­шо­го бу­дин­ку, а їй бра­ку­ва­ло повітря, я радів, що не вид­но не­ба, а їй зорі зда­ва­лись над­то тьмя­ни­ми, я кінчав від од­но­го пог­ля­ду на київські но­во­бу­до­ви, а во­на сва­ри­ла гра­до­на­чальство за псу­ван­ня ста­рих рай­онів міста, ми в прин­ципі не ро­зуміли один од­но­го, ми в прин­ципі бу­ли різни­ми людьми, нас об’єдну­ва­ло ли­ше те, що ми обоє ссавці, при­ма­ти... та, зреш­тою, яка різни­ця, го­лов­не, що все од­ра­зу закінчи­лось, ко­ли я її об­ра­зив, за­раз уже не пам’ятаю як, але во­на мені помс­ти­ла­ся, потім во­на поїха­ла на Мальди­ви, при­вез­ла мені звідти олівця з кра­бом на пру­жинці, який я по­да­ру­вав своїй ко­лишній дівчині, і все... прий­шов кінець моїм страж­дан­ням...

 

 

Після міся­ця лис­ту­ван­ня в Інтер­неті, я зро­зумів, що так далі три­ва­ти не мо­же, ад­же, за­тяг­нув­ши наш епісто­ляр­ний ро­ман, ми нав­ряд чи зуміємо сприй­ма­ти один од­но­го по­за світо­вою па­ву­ти­ною.

Це бу­ли трав­неві свя­та, усі її друзі роз’їха­лись хто ку­ди. Хто поїхав до Вар­ша­ви, хто у Бу­да­пешт, хто гай­нув до Берліну. А во­на хотіла до Льво­ва. Я їй і зап­ро­по­ну­вав поїха­ти зі мною до Льво­ва. Тоді я за­роб­ляв не­ба­га­то, а то­му по­ду­мав, що до Льво­ва, в прин­ципі, поїха­ти мож­на, і це нез­нач­ною мірою впли­не на мій фінан­со­вий стан. Уже потім ви­яви­ло­ся, що я по­ми­ляв­ся...

 

Її зва­ли Кірою. Во­на бу­ла відо­мою (май­же відьмою) київською по­ет­кою, зніма­ла рек­ламні ро­ли­ки для те­ле­ба­чен­ня і вза­галі бу­ла стар­шою від ме­не на скількись-там років. На по­чат­ку для ме­не ці львівські каніку­ли бу­ли не більше, ніж гра, яка доз­во­ля­ла виз­на­чи­ти для се­бе, чи змо­жу я бу­ти з та­кою, як во­на. Не­за­леж­ною, ро­зум­ною, врод­ли­вою.

Ми зустрілись біля залізнич­но­го вок­за­лу. До по­тя­гу за­ли­ша­ла­ся го­ди­на, і ми, вис­то­яв­ши півго­ди­ни в черзі, так і не змог­ли взя­ти квит­ки. До­ве­ло­ся до­мов­ля­ти­ся з провідни­ка­ми. Зап­ла­тив­ши у два ра­зи більше за ре­альну вартість квит­ка, та­ки поїхали. До­ро­гою поз­най­оми­лись з яки­мись хлоп­ця­ми з Тер­но­по­ля та Зо­ло­че­ва. До­сить милі, але я їхав із нею, то­му ме­не, чес­но ка­жу­чи, де­що нер­ву­ва­ло її спілку­ван­ня з ти­ми хлоп­ця­ми.

Ранком ми приїха­ли до Льво­ва...

Десь за го­ди­ну блу­кан­ня Льво­вом, а са­ме у пар­ку біля універ­си­те­ту імені Фран­ка, я помітив де­яке по­тепління з її бо­ку. Я по­чав у неї за­ко­ху­ва­ти­ся. Во­на це поміча­ла, і я знав, що во­на це помічає, од­нак усе од­но її настрій всяк­час зміню­вав­ся, по­де­ку­ди во­на по­во­ди­ла се­бе аг­ре­сив­но, та­ким чи­ном вис­тав­ля­ючи нав­ко­ло се­бе, на­че нав­ко­ло військо­во-стра­тегічно­го об’єкту, пар­кан із ко­лю­чим дро­том.

Тоді Львів нам ви­дав­ся зовсім ма­леньким і, ко­ли ми вже втретє сиділи у «Дзидзі», щось лус­ну­ло. Але на мою ко­ристь... Нас пев­ною мірою збли­зи­ли творчі маніпу­ляції, які ко­жен ви­бу­до­ву­вав по пе­ри­мет­ру своєї діяльності. Во­на — як ре­жи­сер, я — як письмен­ник. Але ідея та зміст бу­ли одні й ті самі. Сце­нарій. Блу­ка­ючи Льво­вом, ми заб­ре­ли до од­ної кав’ярні на Те­ат­ральній, де дві жінки, що не­аби­як бу­ли схожі на сес­тер, мож­ли­во, во­ни ни­ми і бу­ли, на­че ті во­рож­ки го­ту­ва­ли чарівну ка­ву й відпус­ка­ли ка­вові зер­на. То був справжній ка­во­вий те­атр, уміло розігра­ний дво­ма пан­на­ми...

Вона хотіла зня­ти ко­рот­ко­мет­раж­ку, я — на­пи­са­ти но­ве­лу. Ми, си­дя­чи в мініатюр­но­му дво­ри­ку на Рибній, ви­га­ду­ва­ли сю­жет, і нам це, в біса, по­до­ба­лось, нас нес­ло до ціка­вих інтриг, що мог­ли б роз­гор­ну­ти­ся нав­ко­ло панн. І це три­ва­ло до­ти, до­ки ми не зійшли­ся у тро­хи не­очіку­ва­но­му для нас обох поцілун­ку. Поцілу­нок три­вав не­дов­го: ми обоє бо­ялись, що він бу­де над­то три­ва­лим, три­ва­лим настільки, наскільки бу­ває у лю­дей, що дав­но ра­зом, які вив­чи­ли од­не од­но­го і зна­ють од­не про од­но­го все. Ми ж бу­ли ледь знай­омі, але і я, і во­на по­чу­ва­ли­ся рідни­ми, май­же по крові, май­же брат і сест­ра, май­же навіки і все та­ке... без сумніву, у нас бу­ли сумніви що­до спільно­го май­бутнього, але во­ни розвіяли­ся після ночі, про­ве­де­ної в по­тязі, при­най­мні для ме­не. Ми сиділи од­не навп­ро­ти од­но­го, як По­но­марьов із Ло­рак, і роз­мов­ля­ли всю ніч, до­ки їха­ли до­до­му...

Потім бу­ли всякі там при­тир­ки, зви­кан­ня один до од­но­го. Во­на щось го­во­ри­ла про хімію, про те, що ми мо­же­мо не підійти, але я не дуже звертав на це ува­ги...

Кіра жи­ла са­ма, я при­хо­див до неї до­до­му, во­на смач­но го­ту­ва­ла. Іноді ми зай­ма­ли­ся ко­хан­ням, іноді — сек­сом, іноді — прос­то тра­ха­ли­ся. Насп­равді, во­на бу­ла моєю пер­шою жінкою, і я волів би, аби бу­ла і єди­ною...

За освітою во­на бу­ла ре­жи­сер, а то­му по­над усе лю­би­ла кіно. Ми ди­ви­ли­ся ба­га­то кіна. Стільки кіна я ди­ви­ся ли­ше під час деп­ресій, але то бу­ла інша спра­ва, то­му що я ди­вив­ся йо­го ра­зом із нею, то­му що я лю­бив її, я лю­бив у ній все. Я лю­бив її гру­ди, яких во­на чо­мусь со­ро­ми­лась, я лю­бив її во­лос­ся і лю­бив її ус­та, я лю­бив її го­лос і те, як во­на нер­вує, як ча­сом за­ки­пає від люті — ме­не ж, нав­па­ки, нічо­го не дра­ту­ва­ло.

У ме­не бу­ло ба­га­то її світлин: бу­ли відверті, цікаві, стильні, але її зніма­ли інші чо­ловіки, во­на да­ва­ла мені фо­тог­рафії, які ро­би­ли інші чо­ловіки, але ме­не це май­же не зачіпа­ло, а чо­го ж ме­не ма­ло зачіпа­ти, ко­ли я в той мо­мент був із нею, я на­со­лод­жу­вав­ся її тілом, її ду­шею, нею взагалі, а інші… вони бу­ли колись. За­раз — я.

Іноді ми пи­ли шам­панське і їли бу­терб­ро­ди з чер­во­ною ікрою, іноді ми їли яки­хось ек­зо­тич­них черв’яків

і людські ембріони, ми пи­ли ба­га­то пи­ва і постійно наріка­ли на те, що товстіємо, я зли­вав­ся з нею, мені бу­ло за­тиш­но з нею. Так за­тиш­но мені не бу­ло ще ніко­ли. Я на­ма­гав­ся не чу­ти її до­корів. Іноді ме­не це об­ра­жа­ло, я без­жально па­лив у неї на бал­коні, але потім швид­ко відпус­ка­ло, і я на­далі про­дов­жу­вав на­со­лод­жу­ва­ти­ся тим раєм, який на­си­тив моє жит­тя... Зреш­тою, тоді і мені не тре­ба бу­ло хви­лю­ва­ти­ся, не тре­ба бу­ло то­му, що бу­ла у ме­не якась ро­бо­та, якісь гроші. Так, я не пла­тив за таксі, у кав’ярнях пла­тив ли­ше за се­бе і, чес­но ка­жу­чи, по­чу­вав се­бе цілком приємно. На по­чат­ку я не да­ру­вав їй навіть квітів, то­му що вва­жав, що це все про­за у на­ших взаєми­нах, що все це не вар­те то­го, щоб на ньому за­гост­рю­ва­ти свою роз­пе­ще­ну й бла­жен­ну ува­гу...

На по­чат­ку лип­ня ми поїха­ли до її бу­ди­ноч­ку на Чернігівщині. Ко­лись там жи­ли її прадіди і то­му подібні ро­дичі. Для неї то бу­ло особ­ли­ве місце, я б ска­зав, на­до­соб­ли­ве. Там про­хо­див істо­рич­ний простір її ди­тинст­ва, її спо­минів та пер­ших дослідів... Я був пер­шим муж­чи­ною, яко­го во­на по­вез­ла у Мрин.

Ніколи не мав тяжіння до ву­айєриз­му, підгля­дан­ня, шпи­гунських прист­рас­тей та от­ри­ман­ня якоїсь інфор­мації не­ле­гальним шля­хом. Але тоді, під на­тис­ком вітаміну Ц, екст­ра­го­ва­но­го зі смо­ро­ди­ни, під на­тис­ком аро­матів при­ро­ди, ко­ма­ши­но­го співу та ба­нальної ціка­вості, я заліз до її мобільно­го і про­чи­тав збе­ре­же­не повідом­лен­ня до її под­ру­ги, де йшло­ся про те, що я прой­шов вип­ро­бу­ван­ня Мри­ном і що во­на ме­не ко­хає.

Її я ко­хав уже дав­но. І я їй тоді це ска­зав, поз­ба­вив­ши се­бе всіх ко­зирів, да­мок, ферзів, тузів у ру­ка­вах, усіх по­таємних две­рей, скриньок, ходів, усіх за­хо­ва­них мап, які ма­ли б при­вес­ти ме­не до чис­лен­них скарбів но­во­го та ста­ро­го світів... Я відчув се­бе ве­ле­тенським па­роп­ла­вом по­се­ред вузько­го фіорду.

Вона відповіла мені тим са­мим, і я, без­ко­зир­ний, по­чу­вав се­бе най­щас­ливішим у цьому світі... Так, у прин­ципі, і бу­ло.

А потім ми поїха­ли відпо­чи­ва­ти в Крим. Та­кий собі до­сить па­сив­ний відпо­чи­нок. Зви­чай­но, ми зби­ра­лись піти у го­ри, але я про­бив собі камінцем п’ятку, по­тяг­нув но­гу, та і во­на пе­ре­горіла швид­ко, мов­ляв, ско­ро вже їде­мо, і хоч го­ри — то прек­рас­но, але як­що іти, то не на один день, а на вічність, то­му що го­ри — то вічність, а за день до від’їзду не­хай нег­ри в го­ри ідуть...

У Кри­му зно­ву щось лус­ну­ло, але я зро­зумів, що вже не на мою ко­ристь, та, за­га­лом, і не на її...

Тоді, ще пе­ред Кри­мом, я по­ки­нув ро­бо­ту, на якій пра­цю­вав, аби про­во­ди­ти більше ча­су з нею, аби знай­ти більш прис­той­ну ро­бо­ту і пе­реїха­ти жи­ти до неї, за­вес­ти влас­не квар­тир­не гос­по­дарст­во, ма­ти змо­гу дог­ля­да­ти за тендітною нею, відчу­ва­ти, врешті-решт, се­бе чо­ловіком, зро­би­ти який­сь ри­вок, оже­ни­ти­ся на ній, за­вес­ти ди­тин­ку, ви­хо­ву­ва­ти її, інко­ли, зви­чай­но, сва­ри­ти­ся, але так, не особ­ли­во вкла­да­ючи у ту свар­ку си­ли та ува­ги... По­вер­нув­шись із Кри­му, я по­чав щось ду­ма­ти. Десь із тиж­день я ду­мав, нас­туп­но­го тиж­ня сів на те­ле­фон. Ме­не че­ка­ло швид­ке роз­ча­ру­ван­ня...

У ме­не почалась деп­ресія. Я знав, що будь-яка деп­ресія закінчується або ж поліпшен­ням си­ту­ації, або ж са­мо­губст­вом. Ос­таннє ме­не ані трішки не тур­бу­ва­ло.

— Я шу­ка­ла собі чо­ловіка, який би вирішив мої проб­ле­ми, а знай­шла хлоп­чи­ка, який мені ці проб­ле­ми до­дає...

— Я не хлоп­чик... Я чо­ловік, — об­ра­жав­ся я.

— Я цього не ба­чу, — ка­за­ла во­на, на цей раз див­ля­чись собі під но­ги. Заз­ви­чай во­на ди­ви­ла­ся вго­ру...

— Звичайно, ти ж ди­виш­ся під но­ги.

— Не в цьому річ...

 

Вона ж вирішу­ва­ла проб­ле­ми, бу­ла май­же са­мо­дос­тат­ня і хво­роб­ли­во не­за­леж­на, але її без­жальні амбіції впер­то топ­та­ли її при­род­ну сутність, її ро­бо­та ви­ма­га­ла в неї над­то прин­ци­по­вих і важ­ли­вих ре­чей, і во­на зі сльоза­ми на очах відда­ва­ла ці речі. Ци­ми ре­ча­ми бу­ло її здо­ров’я, її сім’я, її я. Ро­зуміти Кіру я не хотів, але, на мою прикрість, ро­зумів.

 

—...я хо­чу сім’ю, дітей, мені потрібен сильний чо­ловік...

 

Ще три місяці то­му я навіть не зби­рав­ся ні у ко­го за­ко­ху­ва­ти­ся, не ка­жу­чи вже про сім’ю, але те­пер я її хо­чу, хо­чу ди­ти­ну, хо­чу здо­ро­ву їжу і ма­саж по чет­вер­гах...

 

Чомусь тоді я був уже впев­не­ний на сто відсотків, що це на­ша ос­тан­ня роз­мо­ва...

— Хіба ти ме­не вже не ко­хаєш? — при­ре­че­но за­пи­тав я.

— До чо­го тут це? Я не вірю в сло­ва, мені потрібні дії! А ска­за­ти «я те­бе люб­лю» — це так, нічо­го, приємний бо­нус...

Я ду­мав... У той час я вза­галі ба­га­то чо­го ду­мав, мої дум­ки бу­ли геть про­ни­зані бо­лем, бо­лем за те, що во­на ре­ально ка­за­ла прав­ду, а я не був спро­мож­ний адек­ват­но сприй­ма­ти цю прав­ду. І ця прав­да іржа­вим сер­пом різа­ла мені мої чу­дові очі... Тоді во­на зняла який­сь свій фільм — мені ж зда­ва­ло­ся, що я пе­рей­шов на дру­гий план. Мож­ли­во, так во­но і бу­ло, хто знає. Я мар­ну­вав свій час на дрібниці... Я бо­яв­ся, і мені, зно­ву ж та­ки, бу­ло со­ром­но.

 

Я відчу­вав ба­зальто­ву важкість декількох місяців во­лочіння роз­би­ти­ми, пож­ма­ка­ни­ми і про­тер­ти­ми до дірок відно­си­на­ми. І най­бо­лючіше бу­ло те, що я її та­ки лю­бив. Лю­бив більше всього, і во­на мені бу­ла потрібна будьякою. Хво­рою, злою і жовч­ною, із кис­лим по­ди­хом із ро­та вранці і вечірньою свіжістю сте­гон, з ідіотськи­ми прим­ха­ми і не­го­ле­ни­ми но­га­ми, і навіть, як­що так ста­неться, з об­вис­ли­ми грудьми і ста­ре­чи­ми зморш­ка­ми.

І в ме­не по­чав­ся роз­пач... Та­кий важ­кий, ча­вун­ний роз­пач...

 

І дя­ку­ва­ти Бо­гу, що не дійшло до то­го ви­пад­ку, ко­ли ти на­ма­гаєшся док­ри­ча­тись, але те­бе вже не чу­ють, ко­ли ти ре­пе­туєш що є си­ли, але твої на­ма­ган­ня марні, то­му що са­ме це відчут­тя нез­во­рот­ності пог­ли­нає те­бе, як ти­хо­оке­анський кит пог­ли­нає планк­тон. Ко­ли кож­но­го ран­ку ти піднімаєшся з ліжка з однією ли­ше дум­кою, аби швид­ше ляг­ти спа­ти. Ти знаєш, що час лікує, а то­му бла­гаєш йо­го пли­ну­ти яко­мо­га швид­ше. Будь лас­ка, бла­гаєш ти, швид­ше, швид­ше, не­має сил терпіти ці му­ки, не­має сил що­ран­ку че­ка­ти ве­чо­ра! Во­на вис­ли­зає, і ти не спро­мож­ний нічо­го вдіяти, то­му що ра­но чи пізно во­на вис­лиз­не, во­на піде і тобі бу­де зда­ва­ти­ся, що во­на жи­ве яки­мось ти­хим без­тур­бот­ним жит­тям. Та пішло во­но все, кри­чиш ти в роз­пачі, па­даєш об­лич­чям у пар­кет­ну підло­гу і схли­пуєш — я люб­лю те­бе...

Але вже за­над­то пізно щось вирішу­ва­ти — за­ли­шається че­ка­ти, по­ки спли­не час, бо­лю­чий час...

І ти не знаєш істин­ну при­чи­ну, чо­му во­на пішла від те­бе? Мож­ли­во, че­рез по­га­ний секс, або дійсно ти над­то дов­го не ви­хо­див з ди­тинст­ва, або прос­то во­на те­бе ба­нально роз­лю­би­ла, як це бу­ває ду­же час­то: тільки-но во­на усвідо­ми­ла, що ко­хає те­бе, аж рап­том про­хо­дить де­який час, мож­ли­во місяць, і в неї вже не­має ко­зирів, ли­шається ли­ше один — піти, і во­на йде. А до то­го ча­су, по­ки во­на не ска­за­ла, що ко­хає те­бе, у вас все скла­да­ло­ся пре­чу­до­во, во­на три­ма­ла те­бе своїм мов­чан­ням, ти три­мав її тим, що во­на дійсно те­бе ко­хає, але, зреш­тою, все ми­нається, ми­нає за­пал, прист­расть, ваші сто­сун­ки ста­ють по­волі дебільни­ми, і, в прин­ципі, ви­нен у всьому ти, то­му що тобі бу­ло за­ма­ло ува­ги, ти по­чав ви­ки­да­ти ко­ни­ки, на­ма­га­ючись при­вер­ну­ти та­ку важ­ли­ву для те­бе її ува­гу. І ось од­но­го ра­зу во­на виріши­ла ви­ки­ну­ти влас­ний ко­ник, та­кий бо­лю­чий для те­бе, але це був її ос­танній шанс зро­би­ти тобі бо­ля­че, і во­на тим шан­сом ско­рис­та­ла­ся... Тобі бо­ля­че, тобі не бу­ло так бо­ля­че від то­го ра­зу, ко­ла інша те са­ме зро­би­ла з то­бою...

Пішла ти! — зно­ву ре­пе­туєш, але це не до­по­мо­же, ти за­ну­рюєшся в роз­пач, те­бе пре­сує, те­бе ка­ла­му­тить, але ти про­дов­жуєш че­ка­ти — і так, бля­ха, все жит­тя...

І ти так і не вий­шов зі сво­го ди­тинст­ва і вже, за­був­ши її, що­ран­ку про­ки­даєшся в не­виліковній деп­ресії, іноді твої друзі роз­повіда­ють щось про неї, що ба­чи­ли її з од­ним кра­ше­ним ви­род­ком, але тобі пофіг, ти ли­ше іноді доз­во­ляєш собі по­ри­ну­ти у спо­га­ди, ко­ли ви бу­ли ра­зом і ко­ли ти своїм щас­тям, яке, зреш­тою, три­ва­ло не­дов­го, по­волі на­ко­пи­чу­вав борг, який тре­ба буде відда­ва­ти...

І ти нес­подіва­но усвідом­люєш, що в цьому житті не­має нічо­го, крім твоєї душі, твоєї лю­бові і то­го, блядь, бор­гу, який ти не змо­жеш ніко­ли по­вер­ну­ти, при­най­мні у цьому житті... Про це і по­го­во­ри­мо...

І дя­ку­ва­ти Бо­гу, що до цього не дійшло...

Через де­який час на­ша кри­за та­ки ми­ну­ла­ся. Все ста­ло на свої місця, а я став її сім’єю. Моє ко­хан­ня пе­рей­шло до іншої ка­те­горії. Ка­те­горії на­завж­ди. Цього зі мною ніко­ли не бу­ло, я ніко­ли не мав змо­ги відчу­ти та­ке підне­сен­ня. І мені нес­терп­но хо­четься постійно про­си­ти в неї про­ба­чен­ня. Прос­то так, за все, за все, що не так, і дя­ку­ва­ти їй за все, що так. Кіра зро­зуміла, що моя відповідь — лю­бов. Після цього ми з нею поб­ра­ли­ся, я влаш­ту­вав­ся на прис­той­ну ро­бо­ту, во­на на­ро­ди­ла мені си­на. Він був схо­жий на ме­не і вже в три ро­ки вільно чи­тав ук­раїнською, російською та англійською мо­ва­ми.

Борг мені був про­ще­ний. Я над­то на­по­лег­ли­во ви­мо­лю­вав йо­го в Бо­га, і кінець кінцем Бог про­ба­чив мені все моє щас­тя…

 

 

І ось що ціка­во, мені май­же всі дівча­та го­во­ри­ли, що я і во­ни — зовсім різні лю­ди. Ми такі різні, ка­за­ли во­ни, ти та­кий, а я — та­ка. І тоді мені хотіло­ся прос­то стріля­ти в го­ло­ву. Без по­пе­ред­жен­ня, бра­ти і стріля­ти в го­ло­ву цим дівчат­кам, тим більше, що дов­гий час сво­го жит­тя я був за­тя­тим жінко­не­на­вис­ни­ком. Це вже за­раз я ро­зумію, що я прос­то бо­яв­ся їх, і ці стра­хи важ­ки­ми ча­вун­ни­ми плас­та­ми ля­га­ли на дно моєї підлітко­вої свідо­мості, не да­ючи змо­ги вільно відчу­ва­ти се­бе у чо­ловічих ком­паніях. У цьому мож­на уг­ледіти де­який алогізм, але моя влас­на збо­че­на пси­хо­логія вба­чає коріння проб­ле­ми са­ме у цьому. Я був не впев­не­ним у собі, відчу­вав жовч­ний дис­ком­форт, ко­ли сидів у транс­порті по­руч із врод­ли­вою дівчи­ною — бу­ло гірше, ко­ли врод­ли­ва дівчи­на до ме­не звер­та­лась. Я пе­ре­жи­вав дивні емоції та відчут­тя. Мої но­ги ста­ва­ли ва­тя­ни­ми, сер­це зби­ва­ло­ся зі звич­но­го рит­му, а ди­хан­ня прис­ко­рю­ва­лось. У ме­не пітніли до­лоні, і я не знав, ку­ди се­бе подіти... При спілку­ванні з дівча­та­ми я завж­ди виг­ля­дав бов­ду­ром. А най­жах­ливіше те, що во­ни це поміча­ли і сприй­ма­ли ме­не не інак­ше, як бов­ду­ра...

І бу­ло мені по­га­но від них, а їм від ме­не, і бу­ло мені по­га­но прос­то так. І бу­ло мені по­га­но, то­му що у двад­цять років, не ма­ючи хронічних хво­роб, я інко­ли пос­мок­ту­вав валідол, я мав нікчем­ний виг­ляд і важ­ку печінку. Мені тре­ба бу­ло зав’язу­ва­ти з усім цим лай­ном, зай­ня­ти­ся якимсь ви­дом спор­ту або, у гіршо­му ви­пад­ку, мис­тецт­ва. Ну, не знаю, за­пи­са­ти­ся в аван­гар­дис­ти, зоб­ра­жу­ва­ти на своїх по­лот­нах пеніси. Або ма­лю­ва­ти ілюст­рації до пісень гур­ту «Канібал Корпс», або пи­са­ти пісні для гур­ту «Канібал Корпс», або піти в на­родні лікарі і ліку­ва­ти не­щас­них діто­чок, хво­рих на ДЦП, різни­ми тра­ва­ми. Утім, я мо­жу ста­ти і му­зи­кан­том, навіть ком­по­зи­то­ром, до­мо­гос­по­дар­кою або ним, нічним при­би­ральни­ком, я змо­жу пи­са­ти ро­ма­ни й ен­цик­ло­пе­дичні слов­ни­ки, я бра­ти­му від жит­тя ли­ше здо­ро­ву їжу. Мож­ли­во, усі мої не­га­раз­ди са­ме че­рез їжу. Я більше не мо­жу хар­чу­ва­ти­ся пельме­ня­ми, зра­за­ми, соєви­ми бит­ка­ми та іншим напівфаб­ри­ка­том. Сма­же­на кар­топ­ля вже не вик­ли­кає в ме­не та­кої зацікав­ле­ності, а ка­нап­ки з си­ром пе­ред «нє радісь ти пас­та­ра­нам» вже не такі смачні... Відпус­ти ме­не, Гос­по­ди, чуєш, відпус­ти ме­не ту­ди, де зе­ле­на тра­ва, де не­має ас­фальту, де меблі розс­тав­лені по фен­шую, а в хо­ло­дильни­ку че­кає на ме­не здо­ро­ва, гар­монійно поєдна­на всіля­ки­ми там міне­ра­ла­ми та бе­та­ка­ра­ти­на­ми їжа, я хо­чу біга­ти вес­ня­ни­ми ран­ка­ми в пар­ку, зи­мо­ви­ми ве­чо­ра­ми не ви­ла­зи­ти зі спорт­за­лу, хо­чу ма­ти біцеп­си, три­цеп­си, тра­пеції, пах­ну­ти хо­чу, не­мов за­ну­ре­ний у спеції, чи як там бу­ло за По­ло­жинським? Я на­ма­га­юся дійти до цього, але нічо­го подібно­го не існує. Мені потрібно, але ніко­го це особ­ли­во не бен­те­жить... Я за­ди­ха­юсь у місті ве­ли­ко­му, у місті ма­ленько­му, в бібліотеч­них скле­пах та му­зич­них крам­ни­цях... Ме­не не­на­ви­дить те­левізор, і то­му він по­ка­зує ди­во­виж­но знай­омі речі, усміхнені об­лич­чя, не­щас­тя, яке вирішується на ко­ристь хо­ро­ших хлопців, те­левізор по­ка­зує мені хо­ро­ших хлопців, цнот­ли­вих дівчат і пов­ну нар­ко­за­лежність. І, що ціка­во, я нор­мально до нього став­лю­ся, я не не­на­вид­жу йо­го, я не вда­юся до по­пу­ляр­них те­орій що­до зом­бу­ван­ня і те­ле­за­леж­ності. Це все настільки наб­рид­ло, що, як і політи­ка, зву­чить над­ба­нально і навіть вульгар­но. Я прос­то ви­ма­гаю від жит­тя поліпшен­ня своєї долі, ціка­вості сво­го жит­тя, а що от­ри­мую? Хво­рий ор­ганізм і нецікаві фес­ти­валі, які ор­ганізо­ву­ють євро­пей­ські культурні цент­ри. Весь свій вільний час я про­жи­ваю з літе­ра­ту­рою, у літе­ра­турі, весь свій вільний час літе­ра­ту­ра про­жи­ває у мені. Ось де за­лежність, ось де зом­бу­ван­ня, у ме­не навіть у комп’ютері на ро­бо­чо­му столі сірий на­пис на біло­му тлі: «li­te­ra­tu­re». Ось во­на, хво­ро­ба, пся крев!

 

Розділ п’ятий. Хвороба

 

 

Нікому не доз­во­ляй­те ро­би­ти щось із ва­ми без ва­шо­го доз­во­лу. Я серй­оз­но, і це не жар­ти. Особ­ли­во, як­що це ваші батьки, дер­жа­ва або керівник літе­ра­тур­но­го гурт­ка. Я не маю ніяко­го пра­ва щось го­во­ри­ти про літе­ра­ту­ру як при­чи­ну, а як наслідок тим па­че. Пам’ятаєте, як у Дов­ла­то­ва: «...а эти бал­бе­сы за два ча­са на­пи­шут». То­му, ко­ли що­ра­зу спли­ва­ти­муть на­зовні еле­мен­ти ла­тент­но­го ідіотиз­му, що сто­су­ються літе­ра­ту­ри, я на­ма­га­ти­мусь прик­ра­си­ти їх не­ви­баг­ли­ви­ми історійка­ми, які аку­рат не підніма­ти­муть пи­тан­ня літе­ра­ту­ри як соціально­го інсти­ту­ту зок­ре­ма та інсти­ту­ту вза­галі...

Річ зай­де про літе­ра­турні гурт­ки, а точніше про гур­ток, який очо­лює Ольга Іванівна. Во­на звичайна та­ка собі Ольга Іванівна, яка тільки мо­же трапитись вам у житті, зви­чай­ний керівник ру­сифіко­ва­но­го літе­ра­тур­но­го гурт­ка. Пухкі гу­би, оку­ля­ри, пра­вильна мо­ва, лю­бов до, яс­на річ, по­езії, вик­ла­дач на ка­федрі російської філо­логії. Мож­на ска­за­ти, навіть до­сить юна. Заз­ви­чай такі вик­ла­да­ють російську літе­ра­ту­ру в школі: во­ни ще наївні, щой­но ху­деньке тільце пок­ри­ло­ся несміли­вим пір’ям, во­ни ще не зрос­ли до то­го ста­ну статечних і су­во­рих вик­ла­дачів за со­рок. Ользі Іванівні не­має і трид­ця­ти, що, зви­чай­но, де­що поліпшує моє став­лен­ня до неї, і, приз­на­юся, я до­сить по­ва­жаю її праг­нен­ня зро­би­ти світ відповідним до йо­го ети­мо­логічно­го зна­чен­ня. Тоб­то світлим.

Очолюваний нею гур­ток має не­ви­баг­ли­ву наз­ву «Кри­ла». Усі чле­ни «Крил» хо­дять ок­ри­лені, усі без ви­нят­ку ма­ють нев­ро­зи та інші нер­вові бо­ляч­ки, де­які постійно відвіду­ють сту­дентсько­го пси­хо­ло­га, а де­які, не вик­лю­чаю, на­но­си­ли візит психіатру. Усі як один ма­ють де­фек­ти мо­ви, і скла­дається та­ке вра­жан­ня, що ти пот­ра­пив на інте­лект-шоу «Елджі-еври­ка». Ме­не ту­ди за­нес­ло по­го­жим вес­ня­ним вітер­цем на по­чат­ку квітня. Тоді як­раз я пра­цю­вав над удос­ко­на­лен­ням своїх по­етич­них здібнос­тей, і мені ста­ло ціка­во, як же пра­цю­ють інші в цьому нап­рям­ку. Ауди­торія, у якій відбу­ва­ла­ся зустріч, бу­ла схо­жа на ка­ме­ру для довічно ув’язне­них, єди­не, що розвіюва­ло ці асоціації, — це книж­кові по­лич­ки, зас­тав­лені ста­ри­ми сов­ко­ви­ми то­ма­ми кла­сиків. І в цій ауди­торії сту­ден­ти на­жи­ва­ють собі по­даг­ру та ге­мо­рой. За сто­лом сиділа са­ма Ольга Іванівна у незмінно­му ультра­ма­ри­но­во­му комбіне­зоні, якісь два не­до­лу­гих хлоп­чи­ки років двад­ця­ти п’яти, за­ля­ка­на, та­кож без­помічна дівчин­ка років сімнад­ця­ти, ще па­роч­ка яки­хось юро­ди­вих та чо­ловік по­важ­но­го віку. Біля чо­ловіка сто­яла спор­тив­на сум­ка. У ній щось за­гад­ко­во во­ру­ши­лось.

— Добрий день, — привіта­ла­ся зі мною Ольга Іванівна, — Ви, пев­но, Чех?

Усі при­сутні окрім чо­ловіка зі спор­тив­ною сум­кою за­хо­ва­ли свої об­лич­чя від мо­го про­низ­ли­во­го пог­ля­ду: їм ста­ло со­ром­но.

Я привітав­ся. Мені по­ка­за­ли, де я мо­жу сісти, і я сів, за­па­лив ци­гар­ку.

— Тут не мож­на па­ли­ти, — оз­вав­ся один із двох не­до­лу­гих, Дмит­ро Виркін. Йо­го об­раз був пря­мою про­фа­нацією про­ти лю­ди­ни як істо­ти Бо­жої.

Довелося за­га­си­ти ци­гар­ку. Інший не­до­лу­гий, Міша Ва­сильєв, по­чав чи­та­ти сво­го вірша про факіра, який по­ко­хав Си­ню Пан­чо­ху, від чо­го в пер­шо­го став­ся ви­ки­день — ма­ленька обізян­ка. На пер­ший пог­ляд, це виг­ля­дає як цілком не­по­га­ний фу­ту­рис­тич­ний твір, од­нак вірш був не фу­ту­рис­тич­ний, а нав­па­ки. Він спо­до­бав­ся усім, крім ме­не. Потім я по­чав кри­ти всіх ма­том, ну, не те щоб усіх, а скоріш усе. Я чи­тав вульгарні вірші, ла­яв­ся, ви­го­ло­шу­вав про­мо­ву на за­хист фу­ту­риз­му і волі дум­ки. Ме­не не підтри­му­вав ніхто.

— Ми не мо­же­мо те­бе підтри­ма­ти, — ка­за­ла Ольга Іванівна.

— Не тре­ба ме­не підтримувати, — роз­нер­ву­вав­ся я.

Потім свої по­езії чи­та­ла сімнад­ця­тирічна дівчи­на. Во­на пітніла, со­ро­ми­лась, врешті-решт во­на пус­ти­ла сльозу, а ко­ли нас­тав час об­го­во­рен­ня то­го са­мо­го без­дар­но­го вірша і один із юро­ди­вих мав на­хабність вис­ло­ви­ти де­які кри­тичні за­ува­жен­ня, дівчи­ну по­ча­ло якось страш­но теліпа­ти, во­на за­хо­ди­лась ка­та­ти­ся підло­гою, пус­ка­ти ус­та­ми сли­ну і без­пе­рес­та­ну ревіти. Ніщо не змог­ло її зу­пи­ни­ти — до­ве­ло­ся вик­ли­ка­ти швид­ку. Ес­ку­ла­пи, щоб не їзди­ти два, а то і три ра­зи, за­ли­ши­ли­ся під стіна­ми універ­си­те­ту че­ка­ти на нас­туп­них жертв літе­ра­ту­ри. Во­ни зма­ху­ва­ли на двох геїв — як потім ви­яви­ло­ся, во­ни бу­ли жінка­ми...

Потім по­ча­ли­ся ви­бо­ри на місце пре­зи­ден­та «Крил», тоб­то не пре­зи­ден­та навіть, а так, по­лемічно­го со­рат­ни­ка Ольги Іванівни. Оскільки Дмит­ро Виркін, у яко­го замість пе­редніх двох зубів — два зо­лоті, на усім об­личчі гноїли­ся фу­рун­ку­ли, а по ку­ти­ках губ пліснявіли білі відкла­ден­ня, був без­меж­но за­ко­ха­ний в Ольгу Іванівну, то він, зви­чай­но, не­одмінно мав ста­ти цим са­мим пре­зи­ден­том, але що­до цього в Міші теж бу­ли свої пла­ни. Він та­кож ко­хав Ольгу Іванівну і не мен­ше за Виркіна пре­тен­ду­вав ста­ти її пра­вою ру­кою.

Почав Міша, який ви­го­ло­сив не до­сить зро­зумілу і про­зо­ру про­мо­ву, але по­обіцяв у разі об­ран­ня на цей пост йо­го всьому елек­то­ра­ту пре­зен­ту­ва­ти по примірнику «Майн Кампф». Дмит­ро Виркін був більш схильний до ора­торсько­го мис­тецт­ва, по­де­ку­ди на­га­ду­вав навіть Бер­лус­коні. Відмов­ляв­ся від сек­су, на­зи­вав се­бе «ваш Ісус», обіцяв елек­то­ра­ту безс­мер­тя, плю­вав­ся своїми запліснявіли­ми відкла­ден­ня­ми і навіть відірвав у сво­го опо­нен­та ґудзик. Вис­туп Виркіна де­які навіть несміли­во привіта­ли оп­лес­ка­ми. Потім підвівся чо­ловік у літах. «Це пой­общік», — про­ше­потів мені хтось із юро­ди­вих. Я не звер­нув на це ува­ги і при­го­ту­вав­ся слу­ха­ти йо­го про­мо­ву.

— Президентом бу­ду я, — ла­конічно і впев­не­но про­мо­вив той. — Але за­ра­ди де­мок­ратії я го­то­вий піти на ваші за­бав­ки, — до­дав він.

Почали го­ло­су­ва­ти. Узя­ти участь у ви­бо­рах зап­ро­си­ли й ме­не.

— Я пе­реп­ро­шую, — по­чав відніку­ва­ти­ся я, — але мені здається, що ме­не не­має у ви­бор­чих спис­ках.

— У нас не­має списків.

Довелось го­ло­су­ва­ти.

— А мож­на по відкріпних та­ло­нах, — по­жар­ту­вав хтось із юро­ди­вих.

— Можна, — ввічли­во хит­ну­ла го­ло­вою Ольга Іванівна.

Я про­го­ло­су­вав про­ти всіх, Ольга Іванівна на­по­ля­га­ла, аби пабєділа друж­ба, од­нак «пой­общік» по­чав ви­ма­га­ти підра­хун­ку го­лосів. Най­більшу кількість го­лосів от­ри­мав чо­ловік по­важ­но­го віку. За нього про­го­ло­су­ва­ли він сам і юро­диві. За Виркіна про­го­ло­су­вав Виркін та од­на з мед­сес­тер, яку дов­го вва­жа­ли геєм. За Мішу Ва­сильєва про­го­ло­су­вав сам Міша і дівчин­ка сімнад­ця­ти років, яку геї вже відка­ча­ли, виміря­ли пульс і навіть пос­та­ви­ли на но­ги. Ольга Іванівна прин­ци­по­во не бра­ла участі у ви­бо­рах. Це во­на обу­мов­лю­ва­ла тим, що боїться по­ми­ли­ти­ся в собі і з’ясу­ва­ти для са­мої се­бе, що у неї є фа­во­рит.

Виркін пра­цю­вав провідни­ком на транс­сибірській магістралі. Такі вис­нов­ки я зро­бив че­рез йо­го по­езію про Бай­кал, Ле­ну та інші ге­ог­рафічні особ­ли­вості краю. Він без­со­ром­но поб­лис­ку­вав зу­ба­ми й обіцяв помс­ти­ти­ся. Йо­го ніхто не бо­яв­ся. Навіть я, нез­ва­жа­ючи на те, що пот­ра­пив у не­милість до цієї гид­кої лю­ди­ни. Міша постійно ков­тав якісь пігул­ки, зга­ду­вав чесні іме­на Гітле­ра та Ман­дельшта­ма, Ольга Іванівна обіця­ла ре­ванш че­рез рік, а «пой­об­щик» за­до­во­ле­но по­ти­рав свої працьовиті ру­ки.

Виркін, кур­ва, всяк­час на­ма­гав­ся ме­не підко­ло­ти, за­да­вав пи­тан­ня про Андрія Ми­ро­но­ва, на які я не міг відповісти, на­зи­вав ме­не невігла­сом, тих­цем посміював­ся у свою па­зу­ху і поб­лис­ку­вав зу­ба­ми. Я пос­лав йо­го на хуй.

 

На «Кри­ла» я більше не при­хо­див, з Ольгою Іванівною кілька разів пе­ресікав­ся, іноді зустрічав Виркіна, Міша Ва­сильєв пра­цю­вав у кни­гарні, потім уг­ледівши в собі не­аби­який та­лант, пішов із «Крил» і замк­нув­ся в собі. Ка­жуть, він став відлюд­ни­ком і ант­ро­по­фа­гом. Ма­буть же ж, бре­шуть.

Ольга Іванівна і на­далі за­ма­нює нез­дар і по­се­ред­нос­тей до своїх літе­ра­тур­них по­си­деньок, во­на обіцяє їм літе­ра­тур­не май­бутнє, од­нак тонкі душі нез­дар роз­ри­ва­ються к хєрам со­ба­чим після то­го, як хтось більш досвідче­ний відкри­ває по­етішкам очі. Хо­дять чут­ки, що «пой­об­щик» — так йо­го на­зи­ва­ють са­ме че­рез йо­го вкрай інтим­ну ліри­ку — має якісь неп­ла­тонічні відно­си­ни з Ольгою Іванівною, та то ли­ше чут­ки, і по­ши­рю­ва­ти їх я не маю жод­но­го пра­ва. Виркіна не­до­люб­лює суспільство. Іноді він зни­кає в невідо­мо­му нап­рям­ку, хар­чується ко­ре­ня­ми нас­турції й тим, що за­ли­ша­ють після се­бе па­са­жи­ри поїздів, де він пра­цює. Юро­диві кря­жать ван­таж­ни­ка­ми на місце­во­му рин­ку, їх підго­до­ву­ють аби­чим, во­ни співа­ють ди­ких пісень Рус­ла­ни і, ка­жуть, не­по­га­но співа­ють... Дівчин­ка сімнад­ця­ти років за­раз у во­долікарні, їй став­лять бан­ки, ліку­ють елект­ри­кою, над нею пра­цю­ють досвідчені ло­го­пе­ди, во­на зби­рається йти на дру­гий курс філо­логічно­го фа­культе­ту.

 

 

Це був, здається, мій третій чи чет­вер­тий літе­ра­тур­ний фес­ти­валь, у яко­му я мав бра­ти участь. Він мав наз­ву «Літа­ючий дах». Нічо­го особ­ли­во­го він со­бою не предс­тав­ляв. З півсотні по­етів із різних ку­точків Ук­раїни та Росії, якісь гості з Ка­на­ди та Німеч­чи­ни. Ор­ганізація нікчем­на. Ор­ганізо­ву­ва­ла цей фес­ти­валь, здається, Ольга Іванівна. Фінан­со­ву підтрим­ку на­да­ва­ла од­на з партій ліво­го спря­му­ван­ня. Дія відбу­ва­ла­ся в домі офіцерів. Зібра­ли­ся там, яс­на річ, пе­ре­важ­но нев­да­хи, лю­ди, які пе­ре­бу­ва­ють у ста­тич­но­му не­по­ро­зумінні з цим світом, кре­ти­ни, нев­ро­ти­ки, каліки, нар­ко­ман­ки і обов’язко­во при­зе­ри вся­ких там сим­патій — орг­коміте­ту, гля­дачів, що там ще? Юноє да­ро­ваніє, ба­буш­ка за вісімде­сят, яка чи­та­ла щось про те, як Бог їй ка­зав «пи­ши-пи­ши-пи­ши...» та про «Куч­ми бан­дю­кові...». Яс­на річ, во­на от­ри­ма­ла який­сь там приз за старість і ще за якусь біду... За­га­лом, пос­пов­за­ла­ся вся­ка мішу­ра з око­лиць і не тільки. Я теж при­повз...

Зі своїми дру­зя­ми-по­ета­ми пи­ли приготоване моєю ба­буш­кою ви­но. Ми за­гор­ну­ли пляш­ку в па­пе­ро­вий кон­верт і пи­ли, кри­ча­ли ре­перські текс­ти, ма­тю­ка­ли­ся, на­ма­га­ли­ся шо­ку­ва­ти не­щас­них. Хто дійсно зас­лу­го­ву­вав ува­ги, так це по­ете­са з Кри­му Маріна Матвєєва та дру­жи­на бісну­ва­то­го прин­ца в тем­них оку­ля­рах Бо­розєнце­ва Юлія Бро­вар­на з Вінниці...

Те, що відбу­ва­ло­ся на са­мо­му фес­ти­валі, — фігня. Зро­зумійте пра­вильно, нам цей фес­ти­валь, як, зреш­тою, і всі інші, був до од­но­го місця. Після са­мої кон­курс­ної прог­ра­ми нас зап­ро­си­ли до якоїсь ауди­торії, де відбу­ва­лась так зва­на «учта по­етів». На ри­ло при­па­да­ло десь по півпляш­ки горілки і півпляш­ки ви­на. Та­кож бу­ли бу­терб­ро­ди і цу­кер­ки. Од­ра­зу ж Мо­лот, бун­тар, по­ет, робітник, по­чав на­ли­ва­ти, ся­ючи своєю роз­жа­ре­ною фізією, він ви­го­ло­шу­вав тос­ти і обіймав сво­го прий­ма­ка Ярос­ла­ва Мінкіна, чи­мось схо­жо­го на Іго­ря Бон­д