Розділ перший. Історія діда Фєді, або розстріляне відродження 3 страница

Це не якесь там бо­жевільне ал­ко­голічне круж­лян­ня нав­ко­ло но­ворічної ялин­ки, це не кри­за се­реднього віку, — то є ре­альна проб­ле­ма осо­бис­тості без са­мо­усвідом­лен­ня, без са­мо­конт­ро­лю, а з ку­пою комп­лексів і реф­лексій до підне­се­но­го са­мовідчут­тя... Рус­лан, зви­чай­но, мо­же цілком пе­ре­рос­ти у ка­те­горію лю­дей, які ме­не ма­ло цікав­лять і не вик­ли­ка­ють у ме­не емоцій...

 

Так са­мо за­ма­ло емоцій вик­ли­ка­ють і ри­го­рис­ти. Такі собі мо­ральні, оз­доб­лені чи­ма­ли­ми порціями снобізму та пе­ред­судів лю­ди, фор­малісти з за­ячи­ми (чо­му са­ме?) гу­ба­ми й витріще­ни­ми очи­ма. Так от во­ни не вик­ли­ка­ють у ме­не емоцій... Як, влас­не, і філа­телісти, які та­кож не вик­ли­ка­ють у ме­не емоцій. Нумізма­ти, філу­меністи, філо­фоністи й аг­ре­сивні ліві. Я ніяк не став­люсь до бок­серів та гіта­ристів-ама­торів, до тих, хто пос­ту­пається місцем пенсіоне­рам, мені повністю па­ра­лельні всі ліфте­ри без ви­нятків, — і це не че­рез те, що ліфта­ми я не ко­рис­ту­юсь прин­ци­по­во, це то­му, що... я навіть не знаю чо­му. Прос­то ліфте­ри і гар­де­роб­ни­ки, кон­дук­то­ри і лис­то­ноші, будівни­ки фор­тець із сірників і про­давці мобільних те­ле­фонів мені настільки по ба­ра­ба­ну, що, по­ба­чив­ши у се­бе у дворі зди­ха­ючо­го ліфте­ра чи лис­то­но­шу, я па­лець об па­лець не вда­рю, щоб зро­би­ти бо­дай щось, аби вря­ту­ва­ти йо­го примітив­не жит­тя. Мені, при­пустімо, ліка­ря­педіатра бу­де шко­да, як­що він пот­ра­пить під ав­то­мобіль, а бок­се­ра чи гіта­рис­та-ама­то­ра — ні...

Це я до чо­го? Пев­на річ, ні до чо­го. Май­же. Потік свідо­мості, гра­фо­манська еяку­ляція, прос­то за­кортіло щось втюх­ну­ти про не­лю­бов до лис­то­нош і ліфтерів. Хо­ча... спра­ва тор­ка­ла­ся Ан­тоніо. От не­хай йо­го це і тор­кається. Ан­тоніо — кас­ка­дер. Кас­ка­дер — це щось се­реднє між філа­телістом і бок­се­ром. До речі, він і зай­мається бок­сом, і зби­рає там щось, здається, ак­варіумних ри­бок, і пос­ту­пається місцем пенсіоне­рам, і на­зи­ваю я йо­го не інак­ше, як жидівська мор­да або но­са­тий грек. Це че­рез те, що він, ма­ючи дос­ко­налі чис­ток­ровні слов’янські ко­рені, має, між тим, до­сить конк­рет­но­го но­са.

Він, пев­на річ, об­ра­жається, обіцяє вис­мок­та­ти мені очі, пе­рег­риз­ти мені хре­бет, споїти ме­не своїм гівня­ним білим нефільтро­ва­ним, але, що не ка­жи, він за­ли­шається но­са­тим гре­ком або жидівською мор­дою... Ан­тоніо фор­маліст і докт­ри­нер. Слу­хає російський рок ра­зом з гур­том «Се­пал­че», який де­які «англо­ма­ни» на­зи­ва­ють «Сепл­ту­ра». Поз­най­омив­ся я з Ан­тоніо на сей­шені гур­ту ЯіДМВ, який російською зву­чить як ЯіДМГ. Як він вип­рав­дав­ся, пот­ра­пив ту­ди ви­пад­ко­во, то­му що вва­жав, що ЯіДМВ не що інше, як російський культо­вий рок, під який мож­на бу­ха­ти, а не пи­ти міне­ральну во­дич­ку. Збли­зи­ла нас од­на річ, яка іноді збли­жує лю­дей. Я наз­вав на­шу друж­бу наз­вою однієї статті чи пак публікації не­виз­на­че­но­го жан­ру ре­жи­се­ра-сце­на­рис­та Ана­толія Се­ме­но­ва «Нас поз­на­ко­мил Дов­ла­тов». Дійсно, нас поз­най­омив Сергій Дов­ла­тов. Замість то­го, щоб ков­ба­си­ти пат­ла­ми, я тих­цем сидів і чи­тав «Комп­роміс», ко­ли до ме­не підійшов Ан­тоніо і ска­зав:

— Довлатов — це доб­ре... — він зам’явся, по­чав щось ше­потіти, потім розп­ра­вив плечі, вис­та­вив мізин­ця та вказівно­го пальця, де­монст­ру­ючи «ко­зу».

Далі ми роз­мов­ля­ли про російських письмен­ників дру­гої по­ло­ви­ни ХХ сторіччя. Що ціка­во, Ан­тоніо спілкується май­же од­ни­ми ци­та­та­ми цих письмен­ників. Як­що трап­ляється щось ду­же ва­го­ме, грандіозне, май­же епо­хальне, він, ви­со­ву­ючи пра­ву ру­ку впе­ред, до­ло­ня­ми до­го­ри, трем­тя­чи нею, уро­чис­то з над­ри­вом ци­тує Бродсько­го:

— И хлеб в та­ре­лоч­ке скри­пел!

Якщо спра­ва до­хо­ди­ла до чо­гось гріхов­но­го або прос­то мра­кобісно­го, він ци­ту­вав Юрія Мамлєєва:

— Я от­тя­пал, а Ва­нют­ка при­жег…

Якщо хтось чо­гось не знав або хтось щось за­був, він про­мов­ляв сло­ва з діало­гу між Вол­ко­вим та Бродським:

— Очко? Что та­кое оч­ко? Я удив­ля­юсь, где вы жи­ли, Со­ло­мон!

Якщо вже спра­ва тор­ка­лась чо­гось комічно­го, курй­оз­но­го чи гаст­ро­номічно­го, у хід ішла од­на з най­улюб­леніших ци­тат Ан­тоніо. Ци­та­та Дов­ла­то­ва:

— Оставь бол­тун­чик Зо­еньке на хо­ло­дец.

І так далі, і то­му подібне.

 

З Ан­тоніо я пив. Переважно ба­га­то і пе­ре­важ­но у «трубі». Я ніко­ли не був ро­ке­ром, тим па­че я ніко­ли не лю­бив російський рок, я терпіти не мо­жу мас­не ал­ко­гольне во­лос­ся де­де­теш­ників та цоїстів, а тим більше зна­хо­ди­тись у «трубі», але як­що ви­пи­ти скількись-там десь на Прорізній чи на Льва Толс­то­го, потім стає ну прос­то пофіг. Так от. З Ан­тоніо, як то бу­ло вик­ла­де­но ви­ще, я пив. Прос­то з моїх знай­омих більше не бу­ло ко­му зі мною ви­пи­ти, і спра­ва не у то­му, що во­ни май­же не п’ють. Во­ни прос­то нецікаві. Здебільшо­го то або про­су­нуті ко­де­ри, більш зро­зуміло — прог­рамісти, або веб­де­зай­не­ри, які по­да­ли­ся хто ку­ди: хто в екс­тазі та клу­би, хто в дзен-буд­дизм ра­зом із Білим Ло­то­сом. Зреш­тою, і пив я не так уже час­то. Раз на місяць, а то і на два міся­ця, але пив жорс­то­ко. В Ан­тоніо був панк­ре­атит, і він — я маю на увазі Ан­тоніо, а не панк­ре­атит — май­же не вжи­вав, та за ком­панію хо­див зі мною «тру­бою» і ви­шу­ку­вав скінхедів, кри­ча­чи:

— Скіни! Су­ки! Я єврей! Гляньте на мо­го но­са!

Але скіни нас не чіпа­ли. Скоріш за все, бо­яли­ся...

Але про це, здається, я вже роз­повідав.

Антоніо зви­чай­ний, врівно­ва­же­ний, нічим не примітний (нез­ва­жа­ючи на фізіологічної чес­но­ти), до­сить жорс­то­кий з во­ро­га­ми, ан­ти­ко­муніст і ан­тиш­татівець. Станіславсько­го прин­ци­по­во на­зи­вав Кос­тян­ти­ном Кос­тян­ти­но­ви­чем, а Ей­зенш­тей­на — Сергієм Сергійо­ви­чем.

Антоніо в міру ро­зум­ний, але над­то чес­ний і по­ряд­ний, щоб ста­ти ви­дат­ним, тим більше кас­ка­де­ри завж­ди вичіку­ва­ли своєї смерті у тіні чиєїсь сла­ви, ніко­ли не пос­ту­па­ли­ся ри­зи­ком за­ра­ди прос­тих ак­торів, а у тит­рах їхні іме­на, об­рам­лені ра­моч­кою, так чи інак­ше зму­шу­ють за­мис­ли­ти­ся над усіля­ки­ми сен­са­ми уся­ких буть...

І як­би там не бу­ло, інди­фе­рент­не став­лен­ня до митців завж­ди суп­ро­вод­жується глу­хим бряз­кан­ням інстру­ментів і шльопан­ням об пар­кет до­машніми кап­ця­ми. Ан­тоніо на да­но­му етапі сво­го жит­тя пра­цює у те­атрі російської дра­ми ім. Лесі Ук­раїнки. Він пра­цює там май­ст­ром. Шко­да, ка­же він, що Мар­га­ри­ту ще не підібра­ли. А ро­бо­та май­ст­ра по­ля­гає у ре­мон­ту­ванні замків, плінтусів, кулісних тросів, фо­телів у фойє, гачків у гар­де­робі еtс. І навіть Бог збай­дужілий. Він, ма­буть, ба­чить, що нас уже за­ба­га­то і що приділя­ти кож­но­му ува­гу, вит­ра­ча­ти йо­го влас­ний Бо­жий час — над­то несп­ри­ят­ли­ва і не­рен­та­бельна спра­ва для нього, Бо­га, і то­му Він для ве­ли­кої кількості та­ла­но­ви­тих чи пак прос­то здібних лю­дей ство­рює усі умо­ви, які б не да­ва­ли змо­ги ре­алізу­ва­ти се­бе, а на не­ре­алізо­ва­них лю­дей не так совісно за­би­ва­ти сво­го Бо­жо­го бол­та. Це, до речі, ціка­ва шту­ка, я маю на увазі Бо­га. А як­що серй­оз­но, то особ­ли­во не Бог ціка­ва шту­ка, а слу­ги Йо­го...

 

 

Одного ра­зу, тра­пи­лось це май­же не­що­дав­но, пот­ра­пив я до див­ної квар­ти­ри з див­ни­ми людьми. Один мій доб­рий знай­омий знімав квар­ти­ру в од­ної віру­ючої. Та, у свою чер­гу, підсе­ли­ла до нього ще двох своїх под­ру­жок.

— Не бійся, — за­пев­ни­ла віру­юча, — во­ни нор­мальні дівча­та.

— Я і не бо­юсь, — ска­зав мій знай­омий.

Вирішив той знайомий зап­ро­си­ти ме­не до себе у гості.

— Приходь, — ка­же він, — до ме­не в гості.

— Немає пи­тань, — ка­жу, — прий­ду.

І я прий­шов. Мо­го знай­омо­го вдо­ма не бу­ло.

— Я на ро­боті, — за­те­ле­фо­ну­вав мені знай­омий. — По­че­кай.

Коли я зай­шов, ме­не привіта­ли дві зди­во­вані дівчи­ни. Од­на з них бу­ла глад­кою біляв­кою, а інша — не менш глад­кою, але брю­нет­кою... Во­ни од­ра­зу зап­ро­по­ну­ва­ли на­пи­ти­ся во­ди, скуш­ту­ва­ти сма­же­ної кар­топлі й по­мо­ли­ти­ся...

— Ні, — жар­тую, — Гос­подь мені не доз­во­ляє їсти сма­же­ну кар­топ­лю.

— Дивно, — ка­жуть во­ни. — А нам Господь доз­во­ляє.

— То у вас та­кий, — ка­жу, — Гос­подь.

— Неправда, — ка­же одна з них, — Гос­подь у нас один...

Я вирішив не спе­ре­ча­ти­ся й сів ко­ло ба­та­реї цент­рально­го опа­лен­ня. Ті дві зди­во­вані товс­ту­хи од­ра­зу при­нес­ли мені по­душ­ку під ду­пу.

— Дякую, — ска­зав я.

— Секс до шлю­бу, — пе­ре­ля­ка­но шеп­ну­ла, ху­ка­ючи мені в ву­хо, од­на з глад­ких, — гріх.

— Де, — пи­та­юсь, — ви ба­чи­те секс?

 

Дивна якась квар­ти­ра. Що мені відо­мо, так це те, що оті дві віру­ючі товс­ту­хи меш­ка­ють у цій квар­тирі, а усі інші якимсь ди­вом пот­ра­пи­ли сю­ди і невідо­мо чо­го хо­чуть. Я сидів тихцем і на­ма­гав­ся ніко­му не за­ва­жа­ти. Хтось примірю­вав якісь сукні, хтось слу­хав Іри­ну Білик, хтось їв сма­же­ну кар­топ­лю й мо­лив­ся. По всій квар­тирі бу­ли розк­леєні оті дивні бап­тистські риб­ки, в од­но­му з кутків вітальні бу­ла наг­ро­мад­же­на ку­па гу­манітар­ки, — і жод­но­го об­ра­зу, а ли­ше сло­ва, точніше, на­пи­си, про те, що Ісус ме­не лю­бить...

— Бєзатвєтная лю­бовь, — про­ко­мен­ту­вав я.

А потім прий­шли хлопці. Во­ни бу­ли бой­френ­да­ми отих товс­тух. Бой­френ­дам бу­ло по шістнад­цять років, це у той час, ко­ли товс­ту­хам бу­ло по двад­цять п’ять. Ме­не во­ни поп­ро­ха­ли пе­реб­ра­ти­ся на кух­ню, а самі зі своїми бой­френ­да­ми роз­та­шу­ва­лись у вітальні. По­за­па­лю­ва­ли свічки, розвіси­ли гірлян­ди й за­хо­ди­ли­ся співа­ти релігійних пісень. Потім, пев­но, релігійні пісні їм наб­рид­ли, і во­ни по­ча­ли співа­ти про «...нє-сматрі-ти-па-старанам...». Усі від то­го ша­ле­но раділи, а зго­дом зап­ро­си­ли приєдна­ти­ся до них. Точніше, прий­шов один із бой­френдів, яко­го, як я довідав­ся пізніше, звуть Славік. Він зай­шов на кух­ню, ко­ли я їв щось над­то говєнне й про­ле­пе­тав:

— Приєднуйтесь до нас! Ми не­за­ба­ром бу­де­мо гра­ти у мас­ка­рад!

Йоп ти, ду­маю, це ж що, з ба­бе­ха­ми по двад­цять п’ять років?

 

Та спра­ва не у ба­бе­хах, зви­чай­но, і не у хлоп­цях, у яких лоб­ки тільки-но об­рос­ли ріденьким пір’ячком, спра­ва у конфлікті, який на­рос­тав з на­шою відмо­вою, з на­шим без­бож­ним і гріхов­ним ба­чен­ням світу, з на­шим ба­чен­ням проб­лем людст­ва й пла­ном роз­вит­ку за­собів для вирішен­ня тих проб­лем... У їхніх очах я виг­ля­дав неп­ри­ка­яною лю­ди­ною, що втра­ти­ла са­ма се­бе, мо­лод­дю без ме­ти у житті й Бо­га у серці. Во­ни ж для ме­не бу­ли релігійни­ми фа­на­ти­ка­ми, які здатні з’їсти влас­них ма­терів, аби до­го­ди­ти Гос­по­ду їхньому Ісу­су Хрис­ту. Я знав, що святі отці їхньої церк­ви ве­дуть війну з інши­ми свя­ти­ми от­ця­ми інших цер­ков і сект, во­ни за­роб­ля­ють гроші на гу­манітарній до­по­мозі з Ка­на­ди, З’єдна­них Стейтів Аме­ри­ки та Ар­ген­ти­ни та на про­да­жу Біблій від Тері Ло­ва. Я ніко­ли не вірив жод­но­му з фа­на­тиків. Їм не мож­на довіря­ти так са­мо, як не мож­на довіря­ти нар­ко­ма­нам, які обіця­ють по­вер­ну­ти твій на­руч­ний го­дин­ник о 17-й го­дині біля ото­го про­дук­то­во­го ма­га­зи­на, го­лов­не прий­ти. Во­ни, фа­на­ти­ки, над­то чемні, во­ни про­ник­ли­во за­зи­ра­ють тобі в очі й про­по­ну­ють свою нікчем­ну до­по­мо­гу, ка­жу­чи, що Гос­подь їх бла­гос­ло­вив на доб­ро, але як­що коп­ну­ти тро­хи глиб­ше, про­ник­ну­ти у їхні фа­на­тичні душі, то не­одмінно нат­ра­пиш на страш­не куб­ло не­на­висті до всіх невірних. Во­ни не­на­ви­дять ще більше, ніж мо­жу собі доз­во­ли­ти не­на­видіти я, пе­ресічний грішник, во­ни не­на­ви­дять мо­лодь, яка щось уміє, але зав­дя­чує за це не Бо­гу, во­ни не­на­ви­дять пра­вос­лав­них і ка­то­ликів, кальвіністів та про­тес­тантів, митців і вче­них, шах­тарів і вчи­телів, майстрів і підмайстрів, за­ко­нос­лух­ня­них до­мо­гос­по­да­рок і сліпих му­зик, Інтер­нет, мет­ро­політен, пу­ан­тилістів та експ­ресіоністів, прос­ти­ту­ток та по­важ­них мат­рон, інка­са­торів та інку­ба­торів, по­зи­тивістів та фрой­до-юнгістів. Во­ни не­на­ви­дять чор­них, і це нез­ва­жа­ючи на те, що у їхніх жур­на­лах одні ли­ше чорні й мон­го­лоїди. Во­ни не­на­ви­дять те­бе за пра­во ви­бо­ру й за ро­зум. Во­ни не­на­ви­дять Кон­та, Спен­се­ра й Дюрк­гей­ма, то­му що ти на­ма­гаєшся пос­та­ви­ти прик­ла­ди на їхніх пра­цях. У роз­мові з ни­ми є один хво­роб­ли­вий мо­мент. Ти при­во­диш якісь фак­ти, ар­гу­мен­ти, на­ма­гаєшся мис­ли­ти логічно й спо­ну­каєш їх мис­ли­ти так са­мо, але у кінці роз­мо­ви ти чуєш від них, що Бог про­ба­чить, Бог ми­ло­серд­ний. Їхні єзуїтські посмішки й дво­вимірне нут­ро те­бе вби­ває, але ти нічо­го не мо­жеш вдіяти. Вик­ла­дачі в універ­си­те­тах та ака­деміях став­лять не­за­довільно то­му, що ти не приділяєш на­леж­ної ува­ги Бо­гові.

І все ма­ло закінчи­ти­ся ми­ром, та все, зреш­тою, і закінчи­лось ми­ром, але бап­тис­ти зму­си­ли ме­не, несміли­во­го віровідступ­ни­ка, ди­ви­ти­ся вульгар­ну чор­ну ко­медію про нег­ри­тянсько­го еФ­Бе­еРівця, який пе­ре­одя­гав­ся у товс­ту жінку, во­ни ди­ви­ли­ся цю ко­медію ра­зом зі мною. Во­ни сміяли­ся з най­тупіших мо­ментів, во­ни воз­ве­ли­чу­ва­ли пердіння до бо­жо­го ше­по­ту. Нев­же Бог доз­во­ляє їм та­ке ди­ви­ти­ся? Нев­же такі мувії ви­хо­ву­ють у лю­дей во­лю до віри, хто на­ро­див цих глад­ких бап­тис­ток, яка ма­ти доз­во­ляє ма­леньким шістнад­ця­тилітнім хлоп­чи­кам зна­хо­ди­тись у та­ко­му не­виліков­но хво­ро­му то­ва­ристві? Ку­ди ди­виться вла­да? Де ка­ральні підрозділи? Де ши­бе­ниці?

Мій знай­омий у той вечір так і не прий­шов. У нього на ро­боті про­во­ди­ли ревізію...

 

Коли по­мер Па­па, ме­не це ду­же сильно за­не­по­коїло. І за­не­по­коїло са­ме не те, що Іван Пав­ло ІІ по­мер, мож­на ска­за­ти, трагічно за­ги­нув за мільйо­ни вірян, лю­дей, які вірять у Гос­по­да. Нічо­го та­ко­го. Ні в яко­му разі. Тут ось у чо­му при­чи­на. Тоді, у квітні, щось тра­пи­лось із ка­то­лицьким світом, щось пе­ре­ло­ми­лось. Мільйо­ни, мільйо­ни лю­дей ревіли так, на­чеб­то во­ни втра­ти­ли влас­ну ди­ти­ну, на­че по­мер їхній ку­зен Бра­ян, яко­му бу­ло двад­цять років і який міг зро­би­ти ще стільки для цього світу. Як ка­же мій при­ятель, ат­нюдь ні хуя! Во­ни пла­ка­ли че­рез смерть май­же дев’янос­толітнього му­жи­ка, що йо­го якісь кар­ди­на­ли на­рек­ли свя­тим. Те, що Льолік не лю­бив у ди­тинстві ла­яти­ся ма­том, не да­вав спи­су­ва­ти од­нок­лас­ни­кам і був відмінни­ком — не ро­бить йо­го свя­тим, те, що Льолік знав ба­га­то мов, вда­вав із се­бе Яку­бовіча, яко­му да­ру­ють національні одежі, фо­тог­ра­фу­ються з ним, да­ру­ють йо­му до­машні кон­сер­вації й танкістські шо­ло­ми, — ро­бить із нього не свя­то­го, а скоріш блаз­ня. Один польський жур­наліст, осо­ба, яка мені осо­бис­то неп­риємна, та і неп­риємна, ма­буть, вза­галі, Єжи Ур­бан, ре­дак­тор ви­дан­ня «Нєт», за­ува­жив до­сить влуч­но що­до об­ра­зу Па­пи та цього ажіота­жу нав­ко­ло нього. Це ту­пий ма­зохізм, ка­зав Ур­бан, лю­ди ство­ри­ли собі ідо­ла і пок­ло­ня­ються йо­му навіть після йо­го смерті...

Саме у той час я був у Польщі, я ба­чив лю­дей на ву­лиці, я ба­чив, як во­ни хо­дять із сум­ни­ми об­лич­чя­ми, як од­на стара пані у ба­калійній крам­ниці ка­за­ла, що смерть Па­пи для неї бу­ла настільки нес­подіва­ною, що во­на не мог­ла го­во­ри­ти вісім го­дин, і вза­галі, до­да­ла пані, я роз­ра­хо­ву­ва­ла на безс­мер­тя Па­пи. Во­на роз­ра­хо­ву­ва­ла, по­ду­мав я тоді, які ж у неї роз­ра­хун­ки? Во­на ж, врештірешт, меш­кає не у З’єдна­них Стей­тах, де сту­ден­ти ко­леджів вірять у Піте­ра Пе­на і в Мат­ри­цю. Це по­важ­но­го віку жінка, яка все жит­тя про­жи­ла у склад­них відно­си­нах із цим світом... і во­на роз­ра­хо­ву­ва­ла. Тоді мені й Дос­тоєвський при­га­дав­ся. Ко­ли ста­рець Зо­си­ма забздівся, то у лю­дей ви­ник­ли де­які сумніви що­до йо­го свя­тості. Я бу­ло на­ма­гав­ся розмірно по­го­во­ри­ти з од­ним по­ля­ком, ко­муністом. Це нор­мально, ка­зав я, що лю­ди­на у та­ко­му віці по­ми­рає, навіщо, ка­жу, це пе­рет­во­рю­ва­ти на фарс. Лю­ди­на по­ми­рає, по­чи­нає смердіти, її бальза­му­ють, за­ко­пу­ють чи спа­лю­ють, і це нор­мально. І навіть ко­муніст зре­агу­вав не­адек­ват­но. Пся крев, лю­ту­вав той, до­нер­ве­тер, кри­чав ко­муніст, це ж Па­па!

І тоді я зро­зумів, що лю­ди вірять не у Гос­по­да їхнього Бо­га, а у сво­го Яку­бовіча, яко­го мож­на по­ба­чи­ти по те­левізо­ру п’ятнич­ни­ми ве­чо­ра­ми, а як­що по­щас­тить, то і заспіва­ти йо­му частівку та одяг­ну­ти йо­го у во­до­лаз­ний кос­тюм. І Бог, здається мені, лю­бив Па­пу не мен­ше всіх ка­то­ликів, то­му за ті мої дум­ки він розгнівав­ся на ме­не, і ме­не де­пор­ту­ва­ли з Польщі.

 

Узагалі, у цьому світі є три речі, з яки­ми у ме­не особ­ливі, мож­на ска­за­ти, складні, але складні у діалек­тич­но­му ро­зумінні, відно­си­ни. Пер­ша річ — Бог, потім — дівча­та і під кінець — про­фе­сор ка­фед­ри соціології Ле­онід Гри­го­ро­вич Ніко­лаєнко. Але то, зреш­тою, як і все інше, не так і важ­ли­во, то­му що не нам вирішу­ва­ти, що є важ­ли­во, а що ні. І навіть соціальний ста­тус, ма­теріальне ста­но­ви­ще, який­сь там чин або на­уко­ве зван­ня не дає лю­дині пра­ва виз­на­ча­ти потрібні і не­потрібні речі. Кож­но­му своє. Са­ме так і йшло­ся в на­писі на в’їзді до од­но­го з конц­та­борів, але то вже за­лежність від хво­роб­ли­вих, а по­де­ку­ди і вбив­чих ре­чей, та­ких, як па­ра­ноя, на­цизм, ал­ко­голізм та за­пу­ще­ний онанізм.

 

І все. Ну не те, щоб так вже і все, але май­же все. Ме­не все ж та­ки це все нак­ри­ває важ­кою пе­ле­ною, ме­не зча­ви­ло, поніве­чи­ло і ви­ки­ну­ло на смітник. От тільки що то бу­ло, я не знаю, знаю ли­ше, що бу­ло не над­то приємно. Зреш­тою, всі ми пе­ре­жи­ваємо якісь складні й нез­ро­зумілі хви­ли­ни у своєму житті. Од­но­го ра­зу, нап­рик­лад, си­дя­чи у «Ба­буїні» з од­ним ко­ре­шом-ре­пе­ром і за сумісницт­вом літе­ра­то­ром (хіба не нуд­но?), глу­ши­ли пи­во. Сиділи, зна­чить, ми за бар­ною стійкою, воск­ре­ша­ючи по­мер­лих по­етів та ре­перів, об­го­во­рю­ючи мо­лоч­ний по­нос дівчи­ни, яка співа­ла на­чеб­то джаз, і те, що флей­тист Олег ря­тує весь той їхній акус­тик-бенд. Сиділи собі на­зирці, па­ли­ли ци­гар­ки, аж рап­том уг­ледів я під стійкою, за не­ве­лич­кою пле­те­ною пе­ребіркою баб­ки. Да­вай, ка­жу ко­ре­шу, бе­ре­мо гроші. Ні хуя, ка­же ко­реш. Чо­го, пи­та­юсь, оч­ко кла­ца? Ні, ка­же він, нез­руч­но, прос­то тут усі офіціантки па­лять на нас, адміністра­тор, блядь, бар­ме­ни, а ми інтелігентні лю­ди, ми, врешті-решт, май­бутнє на­шої дер­жа­ви, май­же еліта. Хуїта, ка­жу я, на­ги­наєшся, бе­реш, і ми далі бу­хаєм. Це ж гроші не зак­ла­ду, а який­сь та­кий же п’яний, як і ми, зро­нив, тим більше невідо­мо, ко­ли він їх зро­нив, невідо­мо, чо­го ти ту­ди на­ги­наєшся, і вза­галі, ми ж па­ца­ни серй­озні...

І в ту хви­ли­ну я ро­зумію, що у ме­не самого оч­ко кла­ца, що я сам, в прин­ципі нор­мальний, май­же сміли­вий чу­вак, зас­цяв наг­ну­ти­ся й ри­зик­ну­ти підібра­ти ті гроші. Нє, це вже за­раз я ро­зумію, що це все фігня, а тоді, вирішу­ючи з го­ди­ну бра­ти ті гроші чи нє, ми настільки се­бе нак­ру­ти­ли, що вже потім, ко­ли я та­ки осмілів і наг­нув­ся за гро­ши­ма, від пе­ре­ля­ку і нес­подіван­ки сам ледь не об­мо­чив­ся. Так шо і та­ке бу­ває... І ця спра­ва підби­ран­ня банк­нот сильніша за усіх гопів світу, за усі нар­ко­ти­ки світу, за усі вид­ро­чені ор­газ­ми. Зрівня­ти­ся мог­ла хіба ота дівчин­ка, про яку я і не хо­чу ніко­му доповідати, і вза­галі, не­хай то все за­ли­шиться в моїх комп­лек­сах, у моїй зрад­женій мною свідо­мості, у ми­ну­ло­му житті, чи, ще кра­ще, в моїх ста­ре­чих труп­них яз­вах, які не­одмінно ме­не ви­че­ка­ють, але... але... зреш­тою, чом би й ні? Чо­му мене має бен­те­жи­ти усе моє жит­тя якась (?) трирічна ди­ти­на, чо­му ме­не має пе­ресліду­ва­ти її при­ма­ра, зав­да­ючи мені тяж­ких ду­шев­них по­ра­нень. І все че­рез те, що я не маю сміли­вості роз­повісти до­сить-та­ки і не­ви­баг­ли­ву історійку про неї, Лєру... Зви­чай­но, не обійдеться без шмарклів, але та­ка моя до­ля, без­меж­но за­ко­ха­но­го в усі край­нощі...

 

 

Так от, поч­ну з то­го, що гра­ти з трирічною ди­ти­ною у ша­хи — спра­ва сильнодіюча й нар­ко­тич­на... Лю­би­ти трирічну ди­ти­ну — собі на сміх, Бо­гу до гріха... Лю­би­ти її, як свою влас­ну... але ж не влас­на. Як бу­ває шко­да, ко­ли щось-та­ки та і не твоє, ко­ли ти не­пев­но на­ма­гаєшся при­хо­ва­ти свої назрілі по­чут­тя, ка­жеш ма­тусі тієї ди­ти­ни: «Яка у вас чу­до­ва ди­ти­на», а сам до се­бе про­мов­ляєш бо­лючі й пе­кучі сло­ва зазд­рості, от бля­ха, яка ж у неї чу­до­ва ди­ти­на...

Мене при­ве­ли до якоїсь по­до­би ди­тя­чо­го сад­ка і ска­за­ли: «Ми йде­мо у спра­вах, а ти, будь лас­ка, по­сидь із на­шою ди­ти­ною, ми тобі віддя­чи­мо як го­диться, ми не­на­дов­го — дві-три го­дин­ки...» І ти сідаєш на зруч­ний ди­ван­чик, дістаєш жур­нал і по­чи­наєш йо­го гор­та­ти. Який ціка­вий жур­нал, ду­маєш ти...

Те ж са­ме тра­пи­лось і зі мною... Я сів на зруч­ний ди­ван­чик, дістав жур­нал і по­ду­мав, який, бля­ха, ціка­вий цей жур­нал. Аж рап­том мою ува­гу при­вер­ну­ло оте трирічне, ймовірно, ро­зум­не створінняч­ко. Чим би те­бе оце роз­ва­жи­ти, ди­ти­но...

— Як те­бе звуть, — пи­та­юсь я, заз­да­легідь зна­ючи, як її звуть.

— Лєра, — нев­пев­не­но відмов­ляє створінняч­ко.

— А скільки тобі років, — пи­та­юсь я.

— Я і са­ма не знаю, ма­ма ка­же, що три, а насп­равді... я їй, чес­но ка­жу­чи, не ду­же довіряю...

— Ага, — ка­жу, — зро­зуміло...

І во­на сиділа до ме­не спи­ною за восьми­кут­ним ди­тя­чим сто­ли­ком для за­нять. Ма­ленький сто­лик, як і все, що бу­ло у цій кімнаті, у цій квар­тирі, прис­то­со­ваній для за­нять ма­леньких дітей. І ця див­на ор­ганізація прос­то­ру, ве­ликі світлі вікна, ви­со­ка біла сте­ля та ма­ленькі пред­ме­ти меблів. Це де­що зво­ди­ло з ро­зу­му...

 

Цей ти­пу ди­тя­чий са­док зас­ну­ва­ла моя ма­ти, яка у си­лу сво­го про­фесійно­го хис­ту і без­по­се­редньо своєї пе­да­гогічної діяльності зай­ма­лась тут із дітьми. Це бу­ла підго­тов­ча шко­ла, ку­ди за­можні батьки при­во­ди­ли своїх чад на про­це­ду­ри роз­вит­ку, пер­шо­го ав­ди­тор­но­го пізнан­ня світу, роз­вою мо­то­ри­ки рук та логічно­го мис­лен­ня... Ця квар­ти­ра, об­лад­на­на під шко­лу, слу­гу­ва­ла для ме­не при­ча­лом, ко­ли я, тве­ре­зий чи нет­ве­ре­зий, пізно вве­чері, ко­ли всі знят­тя закінчу­ва­лись, при­во­див сю­ди дівчат на ка­ву. Ма­ма на це да­ла доб­ро, то­му що ро­зуміла, що до на­шо­го по­меш­кан­ня, яке ми най­ма­ли у глад­кої не­охай­ної єврей­ки, ко­гось при­вес­ти мені, вже май­же до­рос­ло­му, пов­но­му сек­су­альної енергії юна­ку, еле­мен­тар­но нез­руч­но...

І ось я сидів на то­му ди­вані, на яко­му я заз­ви­чай зна­хо­див­ся в го­ри­зон­тально­му по­ло­женні, сидів і розмірко­ву­вав чи то над цікавістю жур­на­лу, чи то над вибірковістю інте­ресів, які, чес­но ка­жу­чи, я, за відсутністю життєво­го ча­су, не мав змо­ги оби­ра­ти... Я сидів і ди­вив­ся на Лєру, роз­див­ляв­ся її ку­медні ро­жеві сан­далі, її комбіне­зон та вправні ско­ор­ди­но­вані ру­хи. Во­на сиділа до ме­не спи­ною і роз­мальову­ва­ла над­то змо­че­ною ак­ва­рел­лю книж­ку-роз­мальовку.

І зно­ву жур­нал... таємни­ця ціка­вості жур­на­лу, зреш­тою, як і таємниці всього ціка­во­го кри­ються у неціка­вості чо­гось іншо­го, так са­мо, як на тлі ціка­во­го жур­на­лу конт­рас­тує цей моск­вофільський і неціка­вий. Чо­му я маю чи­та­ти цей не­потріб?

Інша спра­ва — той, ціка­вий, ні з чим незрівнян­ний... від нього ви­ни­кає відчут­тя зазд­рості, ра­дості, тріумфу, відчут­тя життєвої па­те­ти­ки у горлі, сли­но­виділен­ня й плач, зро­ше­ний пінта­ми сліз, а та­кож слиз, ней­мовірні об­ра­зи у го­лові та го­ри­зон­ти не­осяж­них прос­торів пе­ред очи­ма, ви­ни­кає оч­маніння, очамріння, мур­чан­ня й роз­поділ численних, чи­сельних по­лиць ду­мок на яру­си...

Інша спра­ва я. Та що я? Спог­ля­да­ючи за ма­ленькою що­ка­тою над­гар­ною дівчин­кою, я розв’язу­вав пе­лех чуттєвих рівнянь, у яких рішен­ня заз­да­легідь не­пе­ред­ба­чені. Пер­шим не­очіку­ва­ним сту­са­ном у по­ти­ли­цю бу­ло Лєре­не звер­нен­ня до ме­не російською.

— Артьом, — ска­за­ла во­на, — я ха­чу к мамє.

Я ду­мав, во­на роз­мов­ляє ук­раїнською.

— Я ду­мав, ти роз­мов­ляєш ук­раїнською.

— Це я з то­бою так. Я все ро­зумію.

Зрозуміло.

— Зрозуміло. Я теж, Лєроч­ка, хо­чу до ма­ми.

Фак, ну а що я мав ска­за­ти? Що її ма­ма ско­ро по­вер­неться?

— Твоя ма­ма ско­ро по­вер­неться, — я все ж та­ки це ска­зав.

Здається, во­на не повіри­ла мені.

— Не ско­ро, а за три го­ди­ни.

Ні, во­на не повіри­ла мені. Та і не див­но. Я ж бо для неї зда­юсь що­най­мен­ше нуд­ним дядьком із ціка­вим та неціка­вим жур­на­ла­ми у торбі, хо­ча не вик­лю­че­но, що у тій торбі є ще якісь доб­ре­ни­ки, роз­ва­жальні ігри, пов­чальні історії, без­до­ганні фор­му­ли людсько­го щас­тя, кольорові олівці, які їй, пев­но, і не потрібні, у неї ж ак­ва­рель. Над­то мок­ра, щоб нею ко­рис­ту­ва­ти­ся, та хіба во­на ро­зуміє? У ме­не є ціка­вий літе­ра­тур­ний жур­нал з аван­гард­ни­ми, тро­хи неп­рис­той­ни­ми ма­люн­ка­ми та неціка­вий май­же-російський жур­нал, де, окрім без­дар­но­го текс­ту, вліплені без­дарні світли­ни та ту­пезні ак­ва­релі й туші трав­не­во­го буз­ку й ди­ких ко­ней. Та їй, пев­но, обид­ва ча­со­пи­си зда­ються над­то ма­лоціка­ви­ми, та хіба во­на ро­зуміє?

Другим сту­са­ном у по­ти­ли­цю був її шепіт. Во­на підійшла до ме­не, що сидів на софі, й про­ше­потіла щось не­ви­раз­не і, як мені зда­ло­ся, на­боліле.

— Що ти ка­жеш, Лєра?

Вона пов­то­ри­ла, але я зно­ву не розібрав, і, вже ко­рис­ту­ючись своїм підсвідо­мим здо­га­дом, дог­нав, що ж во­на від ме­не хо­че.

— Ти хо­чеш пісять? — за­пи­тав я, але за­пи­тав над­то го­лос­но, так що Лєра не відповіла, а ли­ше відкри­ла рот, що ма­ло оз­на­ча­ти «да».

То був не сту­сан, а пєздюль, при­чо­му тру­бою, або доб­ря­чий коп­няк під зад доб­ря­че підко­ва­ним мар­тен­сом.

— А са­ма не змо­жеш?

— Ні, — ти­хо про­го­во­ри­ла во­на, — мені тре­ба світло увімкну­ти...

— Ага... — з по­лег­шен­ням зітхнув я, бо ж ніко­ли не во­див дітей, а тим більше дівчат, піся­ти, хіба шо у друз­ки п’яних.

Я увімкнув світло у ту­алеті, по ніздрях за­ба­ра­ба­нив приємний ана­на­со­вий глейд. Лєра застигла на по­розі й бла­гально гля­ну­ла на ме­не. Шо?

— Що?

Вона сто­яла і мов­ча­ла. Я не знав, що го­во­ри­ти, що ро­би­ти, як се­бе вес­ти у такій си­ту­ації. Бо­же, заб­ла­гав я, чо­му во­на не п’яна?

— Їй три ро­ки, — відповів Гос­подь, — ра­но ще...

Тут я ро­зумію, що я пов­ний ідіот, що не до­пат­рав та­кої речі, що сам унітаз удвічі більший, а ви­со­тою та­кий са­мий, як Лєра.

— Тобі до­по­мог­ти?

Замість відповіді во­на по­ча­ла шви­денько розстіба­ти комбіне­зон і зніма­ти кол­гот­ки з тру­си­ка­ми. Ні, тільки не це...

— Потримати?

Вона кив­ну­ла. Я схо­пив обо­ма ру­ка­ми її під ру­ки й підніс над уніта­зом, на­че у кар­тині «Олек­сандр Нєвский» Сергія Ей­зенш­тей­на, де один гор­бо­но­сий тев­тонський ор­ди­нець підіймав пер­волітків над жер­тов­ним вог­ни­щем...

Коли во­на піся­ла, я ди­вив­ся їй у її круглі, нез­баг­нен­но­го кольору очі, її зля­кані витріщені очі. Цей пог­ляд, ма­буть, за­пам’ятається мені як ніякий інший, цей пог­ляд бу­де суп­ро­вод­жу­ва­ти ме­не до ско­ну, до зсу­нен­ня світів або ж до скле­ро­зу. Во­на і так бо­яла­ся ме­не, бо­яла­ся мо­го звер­тан­ня до неї, мо­го чо­ловічо­го бу-бу­бу, бо­яла­ся ме­не, то­му що у торбі не ви­яви­лось для неї жод­но­го доб­ре­ни­ка, і ніякої роз­ва­жальної гри, і ніякої пов­чальної історії, і, тим па­че, не бу­ло там без­до­ган­них фор­мул людсько­го щас­тя... Тільки ті два жур­на­ли, ті дві ки­тай­ські гра­мо­ти.

На свої три ро­ки во­на вже вміла чи­та­ти сло­ва. Не по скла­дах, а са­ме сло­ва­ми во­на чи­та­ла, при­чо­му до­волі впев­не­но. І навіть англійською. Бо ж ма­ти її бу­ла вик­ла­дач­кою англійської у школі «Ей-Бі-Сі».

Але жур­на­ли їй ні до чо­го, бо там чор­но-білі нез­ро­зумілі кар­тин­ки. Зви­чай­но, їх мож­на роз­ма­лю­ва­ти, але ж во­ни такі ма­ленькі, навіть неціка­во, то­му во­на ви­ря­чи­ла на ме­не свої круглі нез­баг­ненні очі і... пук­ну­ла...

Добре, що у ма­лих дітей все в по­ряд­ку з со­ро­мом, який сто­сується їхньої фізіології. Лєра пук­ну­ла і ска­за­ла «ой», щи­ро посміхнув­шись, але її круглі очі так і за­ли­ши­лись ви­ря­че­ни­ми. Мож­ли­во, то побічний ефект про­це­ду­ри пісян­ня, оті очі, мож­ли­во, у всіх жінок так, бо ж я ба­чив ли­ше п’яних жінок, а у них із ви­ря­че­ни­ми очи­ма проб­лем не бу­ло, бо я ті очі ледь ба­чив, бо їх за­ли­ла блю­во­та й сли­на, бо во­ни бу­ли п’яні в сра­ку, та­ких жінок я не люб­лю, але тя­гав­ся, хо­ча, скоріш, во­ни зі мною тя­га­ли­ся, та хто нас, п’яних, зреш­тою, зро­зуміє...

Переставши чу­ти дзюр­чан­ня, я на мить роз­гу­бив­ся. Чи, мо­же, її тре­ба тро­хи пот­ряс­ти, аби зби­ти якісь за­лиш­ки, як то роб­лять чо­ловіки, чи, мож­ли­во, у жінок так не прий­ня­то.

— Усе? — за­пи­тав я.

Вона зно­ву кив­ну­ла, і я зняв її з уніта­зу, після чо­го відвер­нув­ся, че­ка­ючи, по­ки Лєра зап­ра­виться. Бла­го, во­на це ро­би­ла са­ма, до то­го ж ду­же вправ­но.

Після на­шої гур­то­вої ко­опе­рації Лєра якось посвітліша­ла, і я зро­зумів, що по­ко­рив її сер­це. Далі ми гра­ли у дарц, я по­ка­зу­вав їй, як пра­вильно тре­ба на­но­си­ти ак­ва­рель, щоб во­на не змішу­ва­лась, чи­тав їй примітивні вірші з неціка­во­го жур­на­лу. Ті вірші, як я зро­зумів, во­на цілком ро­зуміла, то­му що на де­яких мо­мен­тах зу­пи­ня­ла ме­не і ко­мен­ту­ва­ла по­чу­те. Ще ми слу­ха­ли по радіо Земфіру і скла­да­ли паз­ли, пи­ли чай з нес­мач­ним пе­чи­вом, але їй то бу­ло пофіг, що пе­чи­во нес­мач­не, бо ж їй го­лов­не сам факт пе­чи­ва. А потім я по­ба­чив ша­хо­ву дош­ку.