Психологічний супровід процесу вмирання

Найкраще, коли вмирання відбувається в стадії прийняття смерті. Якщо спробувати виразити словами, що переживає термінальний хворий, то це прозвучить так: "Страшно, боляче, самотньо". Завдання паліативної медицини в цілому, завдання клінічного психолога – змінити цю орієнтацію на "Не страшно, не боляче, не самотньо".

Відомо, що хворому для "легкої смерті" важливо отримати психологічний дозвіл на смерть – від рідних, від персоналу. При цьому контакт відбувається ситуативно. Часто агонію хворого затягують родичі, які не можуть змиритися зі смертю близької людини. У таких випадках варто попросити їх на деякий час залишити хворого – цього часто достатньо для припинення агонії і спокійної смерті.

Дозвіл від лікаря, психолога може мати вигляд останнього дотику, прощального потиску руки, читання молитви (навіть "про себе"). Нерідко такий дозвіл може дати священник. Прийняття святих дарів, хрещення в останній момент дозволяє хворому отримати прощення за життєві помилки і спокійно відійти в інший світ. І звичайно – сповідь – є одним з найоптимальніших і найуніверсальніших способів полегшення вмирання.

Пацієнт і сам має дозволити собі померти. Нерідко трапляються випадки, коли хворі помирають, прийнявши таке рішення, навіть тоді, коли у них об’єктивно залишається ще достатньо часу для життя. Трапляється, коли хворі помирають групами, в яких склалися теплі стосунки при житті.

В помиранні надзвичайно важливим є поняття чистої совісті. Тут прощання стає синонімом прощення. Невиплачені борги, непрощені образи, невідпущені гріхи заважають спокійному вмиранню. Часом довга і важка агонія втілює цю боротьбу за "не так прожите" життя.

Для спокійної смерті пацієнту не менш необхідним є відчуття виконаного обов’язку стосовно своїх близьких – прощання з близькими, останні розмови, написання заповіту. Останнє має особливе значення як з юридичної точки зору, так і з тих позицій, що заповіт помираючого нерідко стає життєвим дороговказом для живих.

Доброю традицією допомагання під час вмирання є виконання останнього бажання хворого.

Чинники " важкої смерті":

брехня про діагноз і прогноз – ще в древніх книгах підкреслювалося, що хворий повинен відходити з цього світу при ясній свідомості і розумінні того, що з ним відбувається;

очікування родичів, які не приходять;

наявність болю, який неможливо зняти, при цьому часто переважає психологічний біль;

відчайдушна боротьба за життя хворого, який не змирився чи не має інформації про смерть;

передсмертна туга – відзначається у 40 – 50 % пацієнтів; вона не є еквівалентом депресії; в ній – прощання і печаль розлуки, в ній підсумок й оцінка життя;

самотність – в момент наближення смерті людина часто оцінює свої взаємостосунки; помирати на самоті страшно і важко; але інколи хворим не хочеться бачити біля свого смертного ложа рідних – вони виявляються насправді неблизькими людьми.

У 1989 році у США була створена спеціальна комісія (LORAN), котра досліджувала проблему продовження життя при термінальних станах. Продовження процесу страдницького вмирання було визначено як сучасна епідемія. Технічні засобі повинні, на думку комісії, бути замінені турботою, ласкою, увагою, співпереживанням. На сьогодні всі 50 штатів мають закони, які визнають право хворих на т.зв. "Життєвий заповіт" (заповіт про волю до життя). Це спосіб захисту пацієнта від медичного насильства, котре не здатне повернути життя хворому.

!!! Цікавий факт: майже 90% американців заявляють, що вони не хочуть екстраординарних заходів для продовження їхнього життя, але лише 20% знайшли в собі сили для прийняття подібного заповіту. Надія помирає останньою і не дозволяє підписати собі вирок!!!