Політика коренізації: українізація і розвиток національних меншин

У квітні 1923 р. рішенням XII з'їзду РКП(б) в усіх радянських республіках впроваджувалася політика «коренізації». Вона передбачала виховання кадрів із представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, радянського і господарського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів із навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Шумський Олександр Якович (1890-1946 рр.) — партійний і державний діяч. Народився у Волинській губернії в селянській родині. Навчався у Московському ветеринарному інституті. Член ЦК Української партії соціалістів революціонерів (УПСР). У 1917 р. член Центральної Ради. Один із лідерів лівої течії УПСР, що в 1919 р. переформувалась в УКП(б). Після її саморозпуску (1920 р.) — член КП(б)У. Член Виконкому Комінтерну. В 1922-1924 рр. очолював представництво України в Польщі. Керував Закордонним бюро допомоги КПЗУ. В 1924-1927рр. — нарком освіти УСРР, член ЦК КП(б)У, багато уваги приділяв питанням українізації. В 1927р. звинувачений у «націоналістичному ухилі» («шумськізм») відкликаний з України. У 1931-1933 рр. — голова ЦК профспілок працівників освіти. У1933 р., звинувачений в участі в «Українській військовій організації» та контреволюційній діяльності, засуджений до 10 років позбавлення волі, з 1935 р. — на засланні. В 1946 р. вбитий робітниками НКВС на шляху з заслання до України.

Здійснення цього курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, яка прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Українська національна культура отримала хоч і тимчасову, але унікальну за весь період радянської влади можливість для розвитку і значною мірою скористалася нею.

Початком «українізації» можна вважати декрет Раднаркому УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи у справі «українізації» шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет від 1 серпня 1923 р. «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови».

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Хвильовий (Фітільов) Микола Григорович (1893-1933 рр.) — письменник. Народився у м. Тростянці (Курської губернії) в родині вчителів. Учасник Першої світової війни та громадянської війни (воював у складі Червоної Армії). У 20-ті роки — один із найпопулярніших письменників. У 1925-1926 рр. лідер Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), яка стояла на засадах творення нової української літератури шляхом засвоєння найкращих здобутків західноєвропейської культури. У своїх творах «Дві сили», «Вальдшнепи» та інших Хвильовий показав драматизм громадянської війни, гостро реагував на розбіжності ідеалу і дійсності. Піддав критиці сталінські форми і методи будівництва соціалізму в духовному житті. Виступав за піднесення національної свідомості та самобутності; закликав не копіювати культурні надбання інших народів, зокрема російського. За свої ідеї був звинувачений в націоналізмі («хвиль-овизм»).У 1933 покінчив життя самогубством.

Центром українізації в республіці став наркомат освіти, який очолювали послідовно Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник. На українську мову викладання до осені 1927 р. перейшло 25 % вузів, близько 50 % технікумів, 80 % шкіл (понад 92 % першокласників починали навчання в українських класах). Українською мовою видавалося більше половини книжок і газет, випускалися всі або майже всі кінофільми, ставилися вистави в чверті театрів, повністю транслювалося радіомовлення.

Одночасно створювалися можливості для всебічного розвитку національних меншин, які проживали в Україні. У жовтні 1924 р.у складі УСРР була утворена автономна Молдавська республіка, виділено 13 національних районів (7 німецьких, 4 болгарських, польський та єврейський), створено 954 сільських та 100 містечкових рад національних меншин. Працювали сотні шкіл із німецькою, татарською, болгарською, єврейською та іншими мовами навчання. Активно проводилася лінія щодо найповнішого представництва різних національностей в органах радянської влади. Всього в держапараті всіх рівнів представники нацменшин становили 41,3 %.

Поширювалася українізація і на регіони компактного проживання українців (окремі райони Курської, Воронезької, Брянської губерній, Кубань, Казахстан, Далекий Схід). Тут також відкривалися школи з українською мовою навчання, видавалися українські газети, працювало українське радіомовлення.

Із 1925 р. відбулося посилення «українізації» партії та державного апарату. Державні службовці змушені були складати іспити з української мови. Частка українців у КП(б)У збільшилась у 1933 р. до 60 %, у ЦК КП(б)У в 1924 р. українці становили 16 %, 1925 р. — 25 %, 1930 — 43 %.

1924 року 66 відомих діячів української еміграції схвалили українізацію, заявивши про лояльність до радянської влади. З еміграції повернулися М. Грушевський, С. Рудницький та інші відомі діячі, які включилися у процес національного відродження.

Література та мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, М. Рильський, М. Драй-Хмара, В. Яловий, Л. Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та багатьом іншим.

На початку 20-х років в Україні діяло три православні церкви: найчисельна Російська Православна Церква, Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), Українська Православна Автокефальна Церква «обновлінці» (УПАЦ), пізніше утворюється нечисленна Українська Православна Церква (УПЦ).

Ще до офіційного запровадження кампанії коренізації Рад-наркомом РСФРР було дозволено провести українізацію церкви. Це пояснювалося насамперед бажанням розколоти й послабити головного ворога — РПЦ.

У жовтні 1921 р. після двох невдалих спроб у 1919 та в 1920 рр., утворюється автокефальна (незалежна) національна церква — УАПЦ. Перший митрополит УАПЦ Василь (Липківський) був обраний на зборах духовенства та висвячений за традиціями ранніх християн, які самі обирали собі єпископів. Згодом УАПЦ була визнана Константинопольським (Вселенським) патріархом та рядом помісних православних церков. Уже в 1924 р. вона була другою, після РПЦ, за чисельністю парафії (1100). До неї почали приєднуватися українські парафії в Америці та Європі. УАПЦ стояла за відродження національної культури та обрядів, проводила богослужіння українською мовою.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Волобуев Михайло Симонович (1903-1972рр.) — вчений економіст. Закінчив Харківський інститут профосвїти. Працював у партійних органах, одночасно займався викладацькою діяльністю. У 1928 р. опублікував у журналі «Більшовик України» статтю «До проблеми української економіки», в якій переконував, що економіка України повинна становити єдиний народногосподарський комплекс; захищав господарську самостійність українських підприємств; застерігав від надто великого вилучення прибутків поза межі України, вимагав збереження за республікою права дійсного контролю за діяльністю союзних органів. Стаття стала теоретичною платформою паціонал-комунізму, доповнив політичні погляди М. Хвильового й О. Шумського. Погляди автора були засуджені («волобуєвщина»). У 1934 р. він був засуджений на п?ять років позбавлення волі. Під час Великої Вітчизняної війни був розвідником. Після війни очолив кафедру Ростовського фінансово-еко-помічного інституту. У 1957р. — реабілітований.

В кінці 20-х рр. радянський уряд розпочав наступ на церкву: митрополит Василь (Липківський) із 1927 по 1938 рр. перебував під домашнім арештом, пізніше його репресували; заарештовували священиків, почалося переслідування віруючих. На початку 1930 р. синод УАПЦ прийняв рішення про саморозпуск.

Наприкінці 20-х-на початку 30-х рр. політика українізації під тиском міцніючої командно-адміністративної системи поступово згортається. Доки Сталін боровся за владу, йому важливо було забезпечити собі громадську і апаратну підтримку з боку УСРР, і він до-сяг свого. Після цього на передній план виступив інший чинник — потенційна загроза сепаратизму від потужного регіонального центру у Харкові (з 1934 р. — в Києві). Починається боротьба з націонал-комуністами. «Хвильовизм», «шумськізм», «волобуєвщина», «скрип-никівщина» були оголошені проявом «буржуазного націоналізму, небезпечним націоналістичним ухилом».

Жорстоким переслідуванням були піддані всі ті, хто, з точки зору Сталіна, відстоював «помилкові погляди». С. Косіор, В. Чубар, В. Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» і знищені. Звинувачені в українському націоналізмі були заарештовані: у 1933 р. О. Шумський, а у 1934 р. М. Волобуєв, у 1933 р. М. Хвильовий наклали на себе руки.

У липні 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників українізації.

Остаточно політика українізації була згорнута у 1939 р.