Психосинтез: Роберто Ассаджіолі 2 страница

У міру зростання дитини, слідом за тим, як рвуться її первинні фізіологічні і соціально-психологічні зв'язки з ма­тір'ю, з іншими людьми, які замінюють і доповнюють її в дитинстві, у дитини розвивається прагнення до особистісної незалежності і персональної свободи. Послідовні кроки реа­лізації цього життєво важливого прагнення: фізична неза- лежність (відділення дитини від організму матері): фізіоло­гічна незалежність (поява здатності самостійно задовольня­ти свої органічні потреби); психологічна незалежність - сво­бода, що розуміється як спроможність людини думати і по­водитися цілком самостійно, відповідно до внутрішньо прий­нятих принципів власної автономної моралі.

Разом з індивідуалізацією особистості, її емансипацією і набуттям незалежності в сучасному суспільстві, де є місце не тільки людським, але і «нелюдським» відносинам, може зростати почуття самітності. «У міру того, як дитина відок­ремлюється, - пише Е. Фромм, - вона починає усвідомлю­вати свою самітність»*. Ця самітність породжує в неї відчут­тя беззахисності і тривоги. Одна з перших серйозних небез­пек, що може виникнути на шляху особистого розвитку ди­тини в суспільстві, заснованому на конкурентних відноси­нах між людьми, які не відзначаються високою мораллю і культурою, полягає в тому, що зростаюча людина не одер­жує належної моральної підтримки з боку оточуючих і зму­шена захищати себе від них, боротися за своє існування.

Індивідуалізація, що посилюється у цих умовах, при­зводить або до підкорення іншим, або до пригнічення 'інших, або до Ізоляції'від них. У першому випадку для того, щоб зняти тривогу і страх, дитина прагне злитися з оточуючи­ми, беззаперечно підкоряється їм і чинним у суспільстві законам, вищій владі. За це, проте, треба платити повною або частковою відмовою від власного «Я», від того, щоб бути індивідуальністю - особистістю.

У другому випадку зв'язки з людьми набувають не­рівноправного характеру, але наче з протилежним знаком: людина починає розвиватися як особистість за рахунок інших людей і, зрештою, зупиняється у своєму індивіду­альному розвитку. Так народжуються два основних типи особистості, характерних для недемократичної, тоталітар­ної державної системи: конформна, яка не має власного «Я», і владна, деспотична.

Третій тип психологічно ізольованої особистості ви­никає тоді, коли між формально вільними людьми вста­новлюються винятково ринкові відносини типу «ти - мені, я - тобі». У цих умовах дійсно моральна людина здатна існувати і нормально розвиватися, тільки ізолювавши себе від товариства подібних людей, позбавлених глибинної моральної основи. У результаті народжується тип особис­тості самітника, мандрівника в пустелі нелюдських людсь­ких відносин.

І тільки четвертий шлях відкриває простір для повно­цінного особистісного розвитку людини. Це - шлях пріори­тетного морального самовдосконалення людини, а не по­силення її політичного або економічного потенціалу.

Однією з серйозних небезпек, що можуть виникнути на шляху особистісного розвитку дитини в сучасному, ба­гатому на людські конфлікти суспільстві, є формування і зміцнення такої риси, як агресивність. її можна визначи­ти як навмисна поведінка, що завдає шкоди іншій людині або предмету. Це може бути фізичний напад однієї дитини на іншу або на дорослого (вдарити, укусити), вербальна агресія (крикнути, обізвати, образити), порушення не­від'ємних прав іншої людини (позбавлення волі, силовий вплив, примус), відповідні дії щодо предметів матеріальної і духовної культури, природи або тварин.

При спробах справити виховний вплив на агресивну поведінку дітей нерідко виникає своєрідне порочне педаго­гічне коло: високоагресивна дитина викликає відповідне вороже ставлення до себе з боку інших людей. У результаті її власні агресивні дії не гальмуються, а зміцнюються, тому що вони одержують підтримку з боку агресивних дій інших людей.

Причиною агресивної поведінки дітей нерідко є бать­ки, що самі демонструють зразки подібної поведінки, при­чому ворожість реакцій одних членів сім'ї стосовно інших викликає звичайно аналогічні дії з їхнього боку. У резуль­таті своєрідне порочне коло на шляху попередження агре­сивної поведінки в дітей може утворитися всередині сім'ї.

Воно буде провокувати агресивну поведінку і передачу її дітям з боку батьків та інших членів сім'ї.

Помічено, що хлопчики більш схильні до проявів агре­сивності, ніж дівчинки, і це, зокрема, пояснюється тим, що деякі близькі до агресії форми поведінки заохочуються в хлопчиків, а в дівчинок - забороняються. Образ чоловіка як захисника і воїна входить у чоловічий соціально-особи-стісний стереотип. Дівчинкам з наймолодшого віку заборо­няється поводитися агресивно, тому що до жіночого со­ціально-психологічного стереотипу входять протилежні аг­ресивності якості: доброта, м'якість, співпереживання, співчуття, жіночність.

3.2. Роль соціальних чинників у розвитку особистості

Розвиток особистості в дитинстві відбувається під впливом різноманітних соціальних інститутів: сім'ї, шко­ли, позашкільних закладів, за­собів масової інформації (преса, радіо, телебачення) і живого, безпосереднього спілкування ди­тини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісно-го розвитку кількість соціаль­них інститутів, причетних до формування дитини як особис­тості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особи­стості дитини від народження до трьох років велику роль відіграє сім'я, набуття нових основних особистісних якостей пов'язане в першу чергу з нею. У дошк­ільному дитинстві до впливу сім'ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорос­лими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. З вступом до школи відкривається новий по- тужний канал виховного впливу на особистість дитини через ровесників, учителів, шкільні навчальні предмети і заняття. Розширюється сфера контактів із засобами ма­сової інформації, різко зростає потік інформації виховно­го плану, що досягає дитини і теж справляє на неї вплив.

Починаючи з підліткового віку, велику роль у розвит­ку особистості відіграє спілкування з ровесниками, друзя­ми, серед.яких дитина проводить значну частину часу. Це дозволяє їй зробити істотний крок від залежності до неза­лежності і перейти на автономний, самостійний шлях по­дальшого особистісного розвитку. Усе більшого значення з цього вікового періоду набувають самовиховання і само­вдосконалення особистості, що в юності стають головними засобами її розвитку. Розглянемо кожен з позначених соці­альних впливів у його динаміці і специфічних особливос­тях залежно від віку дитини.

У міру дорослішання роль сім'ї в розвитку дитини по­ступово зменшується. У дитинстві переважно впливає на дитину мати або людина, яка безпосередньо доглядає її і постійно спілкується з нею. У ранні роки сімейна виховна дія в основному зводиться до різноманітних впливів на емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку: підпорядкування елементарним дисциплінарно-гігієнічним нормам і правилам. У дошкільному віці до описаних сімей­них впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцін­ки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, добро­ти, а також моральних якостей особистості, які насампе­ред виявляються у ставленні до себе подібних.

Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до форму­вання власної думки: їм мимоволі доводиться вибирати. У результаті в дітей поступово виробляються самостійність і не­залежність мислення. Негативний бік цієї ситуації полягає в тому, що аргументи різних людей найчастіше здаються на­стільки переконливими, що буває важко вибрати між ними те, що потрібно. У цьому випадку власна позиція дитини не формується, виникають важко вирішувані протиріччя, і ди-

тина замість того, щоб ставати інтелектуально самостійною, навпаки, може стати інтелектуально конформною, тобто ви­падково переходити від однієї точки зору до іншої, яка в даний момент часу їй здається більш правильною.

Процес власне особистісного розвитку дитини під впли­вом взаємовідносин, що складаються з оточуючими людь­ми, можна уявити так. У доступних для дитини (з ураху­ванням її віку) видах діяльності виникають відповідні фор­ми спілкування, в яких дитиною засвоюються правила і норми людських відносин, розвиваються потреби, форму­ються інтереси і мотиви, що, ставши спонукальною осно­вою особистості, ведуть до подальшого розширення сфери спілкування і, отже, до появи нових можливостей для роз­витку особистості. Вихід дитини в нову систему діяльності і спілкування, включення її в орбіту міжособистісних кон­тактів з новими людьми, звернення до нових джерел інфор­мації фактично означають перехід до наступного, більш високого щабля розвитку.

О.М. Леонтьєв вважає, що розвиток особистості дити­ни знаходить вираження в зміні ієрархії мотивів діяльності. Старі мотиви втрачають свою спонукальну силу, народжу­ються нові, що призводять до переосміслювання людських відносин і власної поведінки. Ті види діяльності і форми спілкування, що колись відігравали головну роль, тепер відходять на другий план, змінюються інтереси і устрем­ління. Настає нова стадія особистісного розвитку дитини. Перетворення спілкування, ускладнення і збагачення його форм відкривають перед дитиною нові можливості для осо­бистісного зростання. Спочатку ці можливості складають­ся усередині головних видів діяльності, а для дітей дошкіль­ного віку - у різних іграх. У більш старшому віці до гри додаються навчання і праця.

Відносини між людьми не завжди складаються глад­ко, мають чимало протиріч, зовнішніх і внутрішніх конфліктів, розв'язуючи які особистість просувається впе­ред у розвитку. Засвоєння і реалізація адекватних форм рольової поведінки, що відбуваються в грі, праці і колек- тивних видах навчальної діяльності, сприяють подолан­ню протиріч у системі міжособистісних відносин. Самі протиріччя у людських відносинах автоматично не ста­ють рушієм особистісного розвитку; тільки породивши проблеми внутрішнього характеру, що змушують дитину змінювати своє ставлення і погляди, зовнішні протиріччя перетворюються у внутрішнє джерело активності, спря­моване на формування нових корисних особистісних яко­стей.

Якщо дозволеними залишаються тільки зовнішні про­тиріччя, а не внутрішні, то життя особистості роздвоюєть­ся на видимість зовнішньо створюваного добробуту і внут­рішньо конфліктну. Така дитина, зберігаючи нормальні зовнішні людські відносини, залишившись одна, замикаєть­ся на внутрішніх проблемах. У неї виникають розбіжності між тим, якою вона видається оточуючим людям (зовнішньо благополучною), і тим, якою вона є насправді (внутрішньо конфліктною). У результаті може настати затримка в осо­бистішому розвитку.

3.3. Основні теорії та напрямки розвитку особистості в дитинстві

"Уявлення про розвиток особистості дитини складали­ся в науці під впливом набагато більшої кількості різно­манітних теорій, ніж це характерно для пізнавальних про­цесів і дитячого мислення, причому в поглядах представ­ників різних теоретичних систем було набагато більше роз­біжностей і протиріч, ніж у позиціях тих, хто дотримував­ся різних поглядів на природу пізнавальних процесів. Це не могло не позначитися на стані теоретичних досліджень особистості дитини, тому що у своїй основі вони спирають­ся на відповідні теорії особистості дорослої людини (див. розділ 2). Своєрідні уявлення про те, як з'являється, роз­вивається і змінюється особистість дитини, склалися в руслі психодинамічного (психоаналіз і теорія рис), соціодинамі-чного (теорія ролей і теорія соціального навчання), інте ракціоністського (теорія соціальної взаємодії) і гуманістич­ного (теорія самоактуалізації і теорія пошуку сенсу жит­тя) напрямків.

У психоаналізі початок формування особистості дитини пов'язується або з включенням у дію основних життєвих біо­логічних потреб дитини, виник­ненням конфлікту між прагнен­ням до їх задоволення і соціаль­но-культурними цінностями (традиційний фрейдизм), або з виникненням перших життєвих невдач у задоволенні важливих потреб, що спричинюють появу комплексів (неофрейдизм). Т в першому, і другому випадках початок розвитку особистості драматично пов'язується з гли­бокою психологічною травмою і сильним емоційним переживанням - афектом, сліди яко­го зберігаються і залишаються в дитини протягом усього її життя. Подальший розвиток дитини як особистості визна­чається тим, наскільки їй вдасться пережити відповідну травму і позбутися комплексів. Весь процес особистішого перетворення в рамках цього підходу подається як бороть­ба несвідомих потягів, породжуваних або органічними по­требами (статева потреба, страх, агресивність), або комп­лексами. Особистісні новоуворення тут розглядаються саме як результат відповідної боротьби. Роль соціально-вихов­них впливів зводиться до формування захисних механізмів особистості.

Розуміння розвитку особистості в психоаналітичній традиції виходить з того, що здебільшого ми не знаємо точно або не в змозі визначити, чому люди діють так, а не інакше. Початки поведінки вбачаються у «Воно» - не­свідомому. Соціальним регулятором поведінки є «Над-Я».

У процесі індивідуального розвитку дитини ці три рівні функціонування особистості - «Воно», «Я» і «Над-Я» -не виникають одночасно. Онтогенетично першим з'являєть­ся «Воно», що стає присутнім уже з моменту народжен­ня. «Я» розвивається в процесі зростання зусиль дитини, спрямованих на задоволення її основних потреб через взає­модію з оточуючими людьми. Через декілька років з'яв­ляється «Над-Я» як своєрідне внутрішнє уявлення соц­іальних цінностей і норм. Практичні шляхи перетворення «Воно», «Я» і «Над-Я» складним чином переплітаються зі стадіями дитячого психосексуального розвитку.

Теорія рис особистості акцентує увагу на формуванні і зміні цих рис у дитини. Особлива роль у ній відводиться ранньому дошкільному дитинству, коли організм дитини, її мозок ще досить пластичні і перебувають у стадії дозрі­вання. Риси особистості в цей час формуються й закріплю­ються дуже швидко. І життєва усталеність як психофізіо­логічна система визначається тим, що риси особистості формуються в умовах багатосторонніх впливів навколиш­нього середовища на мозок дитини, який знаходиться у процесі дозрівання. Особливий інтерес для дослідників, що дотримуються цього погляду, становлять періоди форму­вання в дитини основних базисних рис особистості: екстра­версії, інтроверсії, тривожності, невротичності та ін. Вва­жається, що риси особистості починають формуватися до­сить рано, з дитинства, і до закінчення школи в основному закріплюються.

Основні, або базові, риси особистості - головні в кожній з груп особистісних рис, складаються в дитини в дошкіль­ному віці і визначають подальший напрямок розвитку відпо­відної сукупності. Приблизно до початку навчання в школі виникає система базисних рис, що становлять індивідуаль­ну своєрідність дитини. Ця індивідуальність закріплюєть­ся в підлітковому та юнацькому віці, зберігається протя­гом усього подальшого життя, що дозволяє шкільним това­ришам і друзям упізнавати один одного як особистостей навіть через багато років після закінчення школи.

Відповідно до теорії ролей розвиток особистості дити­ни починається тоді, коли вона стає здатною до рольової імітації. Кожна нова роль робить свій внесок у розвиток особистості дитини, і результат розвитку в кінцевому підсум­ку залежить від того, скільки і яких різноманітних соц­іальних ролей дитині в житті довелося зіграти. Оскільки різноманітність ролей задається умовами життя, розвиток особистості залежить від соціальних впливів і внутрішньо обмежений лише можливістю зміни поведінки, що змен­шується з віком, і гнучкого пристосу­вання до зовнішніх умов.

Теорія соціально­го навчання розглядає особистісний розвиток як набуття людиною певних звичок, умінь і навичок спілкуван­ня з людьми. Джере­лом особистісного розвитку тут слугує ззовні організована система підкріплення: заохочень і покарань. Завдяки їй можна формувати і змінювати особистість дитини протя­гом усього дитинства. Дана теорія велику роль у розвитку відводить правильно організованому психолого-педагогіч-ному вихованню і підтверджує, що особистість більше за­лежить від виховання, ніж від дозрівання, глибинних по­тягів або комплексів.

Гуманістична теорія особистості узагальнена в понят­тях самоактуалізації, мети і сенсу життя, виокреслює про­цес особистісного розвитку дитини як знаходження люди­ною визначеного свідомого й високого сенсу існування, а також властивості бути і ставати особистістю. Початок осо­бистісного розвитку тут припадає приблизно на вік у три роки, а час завершення процесу оформлення особистості -до закінчення школи. В аналізі структури особистості ак­цент ставиться на мотиваціино-потребнісну сферу дитини, виникнення і функціонування в неї системи стійких ціннісних орієнтацій і моральних установок, а також по­дальше перетворення цієї системи під впливом умов жит­тя. Головне питання, що тут ставиться і вирішується, по­лягає в тому, щоб з'ясувати, як відбувається засвоєння дітьми тих або інших моральних цінностей на різних ета­пах індивідуального розвитку залежно від соціальних умов, що складаються.

Вітчизняна психологія особистості за своїми теоретич­ними позиціями найбільше підходить до цього напрямку, а його суть виражена, наприклад, у понятті «спрямованість особистості». Розглядаючи далі уявлення про загальні тео­ретичні питання в розумінні процесу розвитку особистості дитини, ми в основному будемо спиратися на гуманістичну теорію.

Витоками розвитку особистості дитини є успадковані нею форми соціальної активності, що виявляються у взає­модії людей, їхній культурі, звичаях і традиціях, а також система виховання, ідеологія і мораль. Вони містять по­тенціал майбутнього особистісного розвитку дитини, що сам по собі, без належних умов не може бути реалізований у її персональній індивідуальності.

Умовами особистісного розвитку є: своєчасне включен­ня дитини в еистему соціальних людських взаємовідносин; присутність поруч розвинутих і різних особистостей, пси­хологію яких вона може опанувати і поведінці яких вона у змозі наслідувати; наявність ефективних методів вихован­ня, розрахованих на те, щоб передати дитині, яка росте, необхідну для її особистісного розвитку інформацію.

Як рушійні сили особистішого розвитку дитини виступа­ють, з одного боку, ті внутрішні протиріччя, з якими вона стикається в процесі дорослішання, а з іншого боку, - зовнішні стимули, що спонукають її як особистість змінюватися.

Перший етап розвитку особистості дитини можна назва­ти етапом формування характеру і мотивації досягнення успіхів. Він належить до віку від народження до трьох років. Під впливом спілкування і поводження дорослих з дитиною н цей час закладаються основи майбутнього характеру і праг­нення до успіхів. Другий етап являє собою період розвитку самосвідомості і початок відкритого прояву характеру (від трьох до шести років). У цей час формуються самооцінка і рівень домагань дитини, складаються особистісні якості, що виявляються згодом у роботі, у діловому й власному спілку­ванні з людьми. Третій етап - етап прихованого формуван­ня світогляду й моралі. Він припадає на молодші шкільні роки (вік - від 6 до 12 років). У цьому віці головною є ііавчально-пізнавальна діяльність, а в пов'язаному з нею спілкуванні дитини з дорослими і ровесниками закладають­ся основи моральної позиції індивіда. Четвертий етап - пер­винний у відкритих проявах світогляду і моралі. Він пов'я­заний з навчанням дітей у середніх і старших класах школи (віковий період - від 12 до 16 років).

Особистість розвивається в процесі міжособистісного спілкування і, отже, для дитини даний тип соціальної ак­тивності є головним в розвитку особистості. Первинна фор­ма спілкування, яка виявляється ще в дитинстві, - емоцій­но-безпосереднє спілкування, природним чином включене в процес задоволення органічних потреб. Потім, у ранньо­му віці, настає пізнавальне спілкування. До нього після трьох років приєднуються ігрове спілкування, з вступом до школи - навчальне, при досягненні підліткового віку і далі, аж до закінчення школи, - ділове й інтимне. Ці шість видів спілкування: емоційно безпосереднє, пізнавальне, ігрове, навчальне, ділове та інтимно-особистісне послідовно висту­пають як головні в розвитку особистості дитини з народ­ження до досягнення нею соціально-психологічної зрілості. Зазначена послідовність виникнення різних видів спілку­вання не означає їхньої зміни або заміни одного іншим; вона означає поступове додавання з віком до вже набутих видів спілкування нових, у результаті чого відбувається збільшення кількості і розманітності видів спілкування, у які включається дитина.

Перехід від одного етапу особистісного розвитку до іншого зазвичай пов'язаний з двома обставинами: про-явами кризи вікового розвитку і зміною головного типу спілкування. У цей час змінюється ставлення дитини до самої себе, оточуючих людей і до своїх обов'язків. Ос­новні критичні, переломні періоди особистісного вікового розвитку дітей припадають на третій, сьомий, тринадця-тий-чотирнадцятий роки.

До закінчення школи, тобто до віку 16-17 років, осо­бистість можна вважати в основному сформованою. Ті зміни, що відбуваються з людиною у подальшому її житті, як пра­вило, не впливають на більшість особистісних рис, що, виз­начившись по закінченні школи, надалі залишаються прак­тично незмінними. Ранній юнацький вік - це час відносної стабілізації особистості, її практичної підготовки до само­стійного життя.

3.4. Психологія юнацького віку і формування самосвідомості

Юнацький вік - етап формування самосвідомості і влас­ного світогляду, прийняття відповідальних рішень, люд­ської близькості, коли цінності дружби, любові можуть бути першорядними.

Відповідаючи самому собі на питання «хто я?», «який я?», «до чого я прагну?», молода людина формує: 1) само­свідомість - цілісне уявлення про себе, емоційне ставлен­ня до себе, самооцінку своєї зовнішності, розумових, мо­ральних, вольових якостей, усвідомлення своїх достоїнств і недоліків, на основі чого виникають можливості цілесп­рямованого самовдосконалення, самовиховання; 2) власний світогляд як цілісну систему поглядів, знань, переконань своєї життєвої філософії, що спирається на засвоєну рані­ше певну суму знань і здатність до абстрактно-теоретично­го мислення, без чого розрізнені знання не складаються в єдину систему; 3) прагнення наново і критично осмислити усе оточуюче, самоствердити свою самостійність та ори­гінальність, створити власні теорії сенсу життя, любові, щастя, політики тощо. Для юнацтва властивий максималізм суджень, своєрідний егоцентризм мислення: розробляю­чи свої теорії, юнак поводиться так, наче світ повинен підпорядковуватися його теоріям, а не теорії - дійсності. Прагнення довести свою незалежність і самобутність суп­роводжуються типовими поведінковими реакціями: «зне­важливого ставлення» до порад старших, недовіри і кри­тиканства стосовно старших поколінь, іноді навіть відкри­тої протидії. Але в такій ситуації юнак змушений спира­тися на моральну підтримку ровесників, і це призводить до типової реакції «підвищеної схильності» (неусвідомле-на сугестивність, свідомий конформізм) до впливу ровес­ників, що обумовлює однаковість смаків, стилів поведін­ки, норм моралі (молодіжна мода, жаргон, субкультура), навіть злочини серед молоді, як правило, носять групо­вий характер, відбуваються під впливом групи.

Юнацький вік являє собою наче «третій світ», що існує між дитинством і дорослістю, тому що біологічно-фізіоло­гічне і статеве дозрівання заверпіено (уже не дитина), але в соціальному відношенні - ще не самостійна доросла осо­бистість. Юність - це період прийняття відповідальних рішень, що визначають усе подальше життя людини: вибо­ру професії і свого місця в житті, сенсу життя, вироблення світогляду і життєвої позиції, супутника життя, створення своєї сім'ї.

Найважливіший психологічний процес юнацького віку — становлення самосвідомості і стійкого образу своєї особис­тості, свого «Я».

Становление самосвідомості відбувається за декілько­ма напрямками: 1) відкриття власного внутрішнього світу, юнак починає сприймати свої емоції не як похідні від зовнішніх подій, а як стан свого «Я», з'являється почуття власної особливості, несхожості на інших, інколи з'являєть­ся і почуття самітності («Інші люди мене не розуміють, я -самотній»); 2) виникає усвідомлення неповоротності часу, розуміння скінченості свого існування. Саме розуміння не­минучості смерті змушує людину всерйоз задуматися про сенс життя, про свої перспективи, майбутнє, про свої цілі.

Поступово з мрії, де усе можливо, та ідеалу як абстрактно­го, але часто недосяжного зразка, починають виокреслю-ватися більш-менш реалістичні плани діяльності, між яки­ми треба обирати. Життєвий план охоплює всю сферу осо­бистого самовизначення: моральний образ, стиль життя, рівень домагань, вибір професії і свого місця в житті. Усві­домлення цілей, життєвих устремлінь, вироблення життє­вого плану - важливий елемент самосвідомості.

3) Формується цілісне уявлення про самого себе, став­лення до себе, причому спочатку усвідомлюються й оціню­ються людиною особливості свого тіла, зовнішності, при­вабливість, а потім уже морально-психологічні, інтелекту­альні, вольові якості. Юнацькі самооцінки часто бувають суперечливі («Я у своїй уяві - геній + нікчемність»). На основі аналізу досягнутих результатів у різних видах діяль­ності, врахування думок інших людей про себе і самоспос­
тереження, самоаналізу своїх якостей і здібностей в юнака формується самоповага узагальнене ставлення до себе.

Відбувається усвідомлення сексуальної чуттєвості, що з'являється в цей період, і формується ставлення донеї. Юнацька сексуальність відрізняється від сексуальності дорослої людини. Якщо зріла статева любов дорослих лю­дей являє собою гармонійну єдність чуттєво-сексуального потягу і потреби в глибокому духовному спілкуванні і по­розумінні люблячих людей, то в юності ці два потяги зріють неодночасно, і до того ж по-різному в дівчат та юнаків.
Хоча дівчини раніше зріють фізіологічно, у них спочатку потреба в романтичному залицянні, ніжності, пестощах, емоційному теплі і порозумінні виражена сильніше, ніж у фізичній близькості. У юнаків, навпаки, у більшості ви­падків раніше з'являється чуттєво сексуальний потяг до фізичної близькості, і значно пізніше виникає потреба в
духовній близькості, порозумінні. Потреба в душевному розумінні і сексуальні бажання дуже часто не збігаються і можуть бути спрямовані на різні об'єкти. За образним ви­ разом, «юнак не любить жінку, яка його сексуально фізіо­логічно вабить, і його не вабить сексуально дівчина, яку він любить», у нього доброчесне ставлення до дівчини, яка викликає в нього ніжні почуття.

Через розбіжність особливостей сексуального визріван­ня дівчат і юнаків, можуть виникати взаємне нерозуміння, даремні ілюзії і потім - розчарування. Оскільки в дівчат спочатку зріє духовна потреба в любові, а не сексуальна, то, як правило, у свій перший добровільний сексуальний кон­такт дівчина вступає з тим хлопцем, що їй справді подо­бається, в якого вона закохана. Про інших судять звичайно по собі, тому багато хто з дівчат думає, що й хлопець зако­ханий, вступаючи у сексуальну близькість. Але в юнаків процес сексуального дозрівання і сексуальних бажань випе­реджає етап духовної потреби в любові, тому часом при силь­них сексуальних бажаннях чоловік готовий на сексуальний контакт із жінкою, яка йому байдужа або навіть неприєм­на. Внаслідок цього сексуальні відносини юнака можуть не поєднуватися із закоханістю, причому він припускає, що й дівчина вступає в сексуальний зв'язок тому, що відчуває фізіологічну потребу в сексі, а не почуття любові. Розбіж­ності психосексуальньїх особливостей юнаків і дівчат часто призводять до взаємних розчарувань і особистих драм.

3.5. Соціалізація особистості. Психосоціальна концепція розвитку особистості Е. Еріксона

Соціалізація особистості являє собою процес форму­вання особистості у певних соціальних умовах, опануван­ня людиною соціального досвіду, у ході якого людина перетворює соціальний досвід у власні цінності й орієн­тації, вибірково вводить у свою систему поведінки ті нор­ми і шаблони, що прийняті в суспільстві або групі. Нор­ми поведінки, норми моралі, переконання людини визна­чаються тими нормами, що прийняті в даному суспільстві.

Виділяють такі стадії соціалізації:

1. Первинна соціалізація, або стадія адаптації (від народження до підліткового періоду дитина засвоює соц­іальний досвід некритично, адаптується, пристосовуєть­ся, наслідує).

2. Стадія індивідуалізації (з'являється бажання виділити себе серед інших, критичне ставлення до сусп­ільних норм поведінки). У підлітковому віці стадія індив­
ідуалізації, самовизначення «світ і я» характеризується як проміжна соціалізація, тому що усе ще не стійке у світогляді і характері підлітка.

Юнацький вік (18-25 років) характеризується як ус­талено концептуальна соціалізація, коли виробляються стійкі властивості особистості.

3. Стадія інтеграції (з'Являється бажання знайти своє місце в суспільстві, «вписатися» у суспільство). Інтеграція проходить благополучно, якщо властивості людини прий­
маються групою, суспільством. Якщо ж не приймаються, можливі такі виходи:

- збереження своєї несхожості і поява агресивних взає­модій (взаємовідносин) з людьми і суспільством;

- зміна себе (стати як всі);

- конформізм, зовнішнє угодовство, адаптація.

4. Трудова стадія соціалізації охоплює весь період зрілості людини, весь період її трудової діяльності, коли людина не тільки опановує соціальний досвід, але й відтво­рює його за рахунок активного впливу людини на середо­вище через свою діяльність.