Рушійні сили і рівні становлення та розвитку особистості

З. Фройд пропонує гомеостатичну модель функціонування особистості, яка виводить будь-які прояви активності особистості з прагнення до досягнення рівноваги.

За В. Франклом, рушійною силою активності і розвитку особистості є не отримання задоволення і уникнення неприємних переживань, а виявлення специфічного для неї смислу життя. При цьому, якщо потяг до смислу життя не задовольняється, виникає так званий екзистенціональний вакуум, коли людина усвідомлює і переживає беззмістовність власного життя.

На думку Е.Еріксона, розвиток особистості відбувається протягом усього життя людини через психосоціальні кризи, які вона переживає на таких стадіях, якими є:

1) орально-сенсорна (перший рік життя): розвиток відбувається по осі «довіра — недовіра», позитивним розв'язанням психосоціальної кризи є «надія» — віра людини в те, що оточення підтримує її;

2) м'язово-анальна (1-й — наступні роки): вісь розвитку «автономія — сором», позитивне розв'язання кризи — «сила волі», тобто вміння управляти своїм тілом, самоконтроль;

3)локомоторно-генітальна (від 3 до 6-ти років), на якій розвиток відбувається по осі «ініціативність — провина», а позитивним розв'язанням психосоціальної кризи є «цілеспрямованість»;

4)латентна (6-12 років): вісь розвитку «працьовитість — неповноцінність», а результатом позитивного розв'язання психо­соціальної кризи є «компетентність» як основа ефективної участі в соціальному житті;

5)підліткова (12-19 років), коли розвиток іде по осі «ідентичність — замішання, плутанина ролей», а позитивним розв'я­занням кризи є «вірність», тобто здобуття ідентичності, укріплення зв'язку зі світом, сприйняття його, розуміння свого місця в світі;

6)молодість (20—25 років): вісь розвитку «інтимність — ізоляція», позитивне новоутворення — «любов», здатність довіряти іншим і довіритися їм без остраху втратити «себе»;

7) середній вік (26-64 роки): — розвиток йде по осі «продуктивність — застій», а позитивне розв'язання психосоціальної кризи — «турбота», докладання зусиль до збереження життя на Землі, в тому числі і для прийдешніх поколінь;

8) зрілість (понад 65 років), на якій розвиток відбувається по віci «Его — інтеграція — відчай», а в результаті позитивного розв'язання кризи у людини формується «мудрість», переживання задоволеності життям, розуміння, що зроблено все можливе для себе і для інших людей.

При цьому несприятливе розв'язання психосоціальної кризи на певній стадії розвитку не обов'язково означає неуспіх людини в наступні періоди життя. Навпаки, доклавши зусиль, особистість може досягти психічного і соціального благополуччя.

За Б. Братусем, особистість у своєму розвитку має декілька рівнів: доособистісний, на якому керується ситуативними потребами; егоцентричний з переважною орієнтацію на себе; групоцентричний, на якому відбувається орієнтація, насамперед, на групові норми; гуманістичний, на якому людина визначається найвищою цінність; трансендентальний або духовний, коли суб’єкт орієнтується на пошук і здобуття смислу життя.

5. Поняття про спілкування

Спілкування є важливою духовною потребою особистості як суспільної істоти. Потреба людини у спілкуванні зумовлена суспільним способом її буття та необхідністю взаємодії у процесі діяльності. Будь-яка спільна діяльність, і в першу чергу трудова, не може здійснюватись успішно, якщо між тими, хто її виконує, не будуть налагоджені відповідні контакти та взаєморозуміння.

Спілкування — явище глибоко соціальне. Соціальна природа спілкування виражається в тому, що воно завжди відбувається в середовищі людей, де суб'єкти спілкування завжди постають як носії соціального досвіду. Соціальний досвід спілкування вияв­ляється у змісті інформації, що є його предметом (знання, відо­мості, способи діяльності), у засобах (мовна та немовна ко­мунікація при спілкуванні), у суспільно вироблених у процесі істо­ричного розвитку різновидах спілкування. За змістом спілкування охоплює всі царини людського буття та діяльності, об'єктивні та суб'єктивні їх прояви. Спілкування між людьми відбувається при передаванні знань, досвіду, коли формуються різні вміння та на­вички, погоджуються та координуються спільні дії тощо.

Отже, спілкування — це різноманітні контакти між людьми, зумовлені потребами спільної діяльності.

Особливість спілкування — у його нерозривному зв'язку з діяльністю. Діяльність є основним середовищем і необхідною умовою виникнення й розвитку контактів між людьми, переда­вання необхідної інформації, взаєморозуміння та узгодження дій. Змістовий бік спілкування завжди становить інформація, зумов­лена потребами взаємодії людей. Вона може стосуватися повідо­млення нових знань, наприклад роз'яснення вчителем понять, пояснення сутності певних явищ, процесів, інформування про події, що відбуваються, обґрунтування певних положень, побудо­ви гіпотез тощо. Спілкування може бути засобом передавання певних умінь і навичок. За допомогою словесного опису та пояс­нення дії, її демонстрування та вправляння в ній людину можна навчити виконувати будь-яку діяльність. Саме так відбувається процес оволодіння професійними навичками, фізичними та будь-якими іншими діями.

Змістом спілкування може бути людина. Реальні контакти між людьми, у процесі яких вони безпосередньо сприймають одна од­ну, створюють середовище для об'єктивного виявлення особливо­стей їхньої поведінки, манер, рис характеру та емоційно-вольової сфери. Саме в таких контактах розкривається справжня зна­чущість однієї людини для іншої, виявляються їхні симпатії та ан­типатії. У художній літературі є безліч прикладів, якої глибини та різноманіття психологічних нюансів можуть сягати стосунки між людьми в ситуаціях безпосереднього взаємосприймання, як відбувається процес проникнення у внутрішній світ людини, її по­чуття через зовнішні прояви. Іноді виразний погляд або жест мо­жуть нести набагато більше інформації, ніж вимовлене слово.

Важливий вплив на характер спілкування справляють відно­сини, що склалися між членами контактної групи. Від того, яки­ми є взаємовідносини, залежать система спілкування конкретної особистості, її манера, колорит, використовувані засоби.

6. Засоби спілкування

Передавання інформації у процесі спілкування забезпе­чується за допомогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілкування, а також немовними засобами. Всі засоби спілкування діляться на п’ять основних груп:

· мовні;

· оптико-кінетичні (жести, міміка, пантоміміка);

· паралінгвістичні (якість голосу, його діапазон, тональність);

· ексталінгвістичні (пауза, сміх, плач, темп мовлення);

· просторово-часові (дистанція, час, місце, ситуація спілкування).

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історич­но, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб.

Природа мови є знаковою. Кожне слово — це знак, який у пев­ний спосіб співвідноситься з предметами зовнішнього світу. За кожним словом мови як знаком історично закріпилося певне значення, зрозуміле для спільноти, яка користується цією мовою.

Із розвитком соціального і технічного прогресу людства постійно розширювалося коло потреб людини, що спричинювало розвиток і вдосконалення мови як засобу спілкування. Словни­ковий запас і досконала граматична будова мови сучасного цивілізованого суспільства дають змогу передавати будь-яку інформацію та безліч відтінків і деталей об'єкта інформації. Мо­ва є засобом нагромадження та передавання суспільного досвіду. Завдяки спілкуванню за допомогою мови відображення дійсності у свідомості однієї людини доповнюється тим, що було у свідо­мості інших людей, унаслідок чого зростають можливості для обміну інформацією.

Вербальна комунікація за допомогою слова — основна і найдос­коналіша форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можли­вості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Паралельно з мовою як засобом спілкування за допомогою слова широко використовуються немовні засоби — жести, міміка, інтонація, паузи, манери, зовнішність – наука Кінесика вивчає зовнішні прояви людських почуттів і емоцій. Спілкування як живий процес безпосередньої комунікації суб'єктів закономірно виявляє емоції тих, хто спілкується, утворюючи невербальний аспект обміну інформацією. Засоби невербальної комунікації як «мова почуттів» є продуктом суспільного розвитку людей, вони значно посилюють смисловий ефект вербальної комунікації, а за певних обставин можуть її замінювати. Відомо, наприклад, що мовчання іноді буває красномовнішим, ніж слова, а обмінюючись поглядами, люди можуть збагнути зміст інформації, який не вкладається в адекватні категорії вербального висловлювання.

Велике значення для встановлення змістовних та емоційних контактів у спілкуванні має зовнішній вигляд людини. На його підставі складається перше враження про людину, яке часто виз­начає розвиток подальших стосунків. Зовнішній вигляд людини складається з тілесного вигляду, одягу, манери поводитися, зви­чок. Певною мірою зовнішній вигляд може свідомо змінюватись, але за сутністю залишається консервативним. Тілесний вигляд — це характерний вираз обличчя, що виникає під впливом думок, почуттів, стосунків, які в певних ситуаціях чи життєвих інтерва­лах є домінуючими. Істотним його доповненням можуть бути зачіска, одяг, інші атрибути туалету, на підставі яких робляться оцінні судження про людину, її належність до певної групи, про­фесії тощо. Так, військовий однострій потребує від того, хто його вдягає, підтягнутості, дисциплінованості. За тим, які манери вла­стиві людині, можна одержати інформацію про її вихованість, са­мооцінку, ставлення до інших.

Найдинамічніше зовнішній бік невербального спілкування ви являється в жестах, міміці. Жест — це соціально сформований та усталений рух, що передає певний психічний стан. Маючи соціаль­не походження, міміка та жести за біологічною природою містять елементи природженого характеру. Наприклад, міміка страху, же­сти погроз походять від біологічно доцільних захисних рухів, що спостерігаються в поведінці тварини.

Міміка та жести у процесі вербального спілкування дають можливість посилювати смислові наголоси інформації, що передається, посилювати емоційний ефект від усвідомлення її значущості. Проте слід ураховувати, що невиправдано гіпертрофована міміка та жестикуляція, позбавлені змістового підґрунтя, можуть ускладнити сприймання інформації, а то й просто дезорієнтувати реципієнта.

Вираз обличчя (міміка) – головний показник почуттів. Легше за все розпізнаються позитивні емоції: щастя, любов, здивування. Важче сприймаються негативні емоції: печаль, гнів, відраза. Як правило, емоції асоціюються з мімікою таким чином:

· здивування – підняті брови, широко розплющені очі, напіввідкритий рот, кінчики губ опущені вниз;

· страх – напівпідняті і зведені над переніссям брови, широко розплющені очі, губи розтягнуті, рот може бути відкритим;

· гнів – брови опущені вниз, зморшки на чолі зігнуті, очі примружені, губи стулені, зуби стиснуті;

· відраза – брови опущені, зморщений ніс, нижня губа випнута або стулена з верхньою губою;

· смуток – брови зведені, очі погаслі, часто кутики губ трохи приопущені;

· щастя – очі спокійні, куточки губ напівпідняті і, як правила, відведені назад.

Як особливий різновид невербального спілкування виокремлюють тактильно-м'язову чутливість. Наука Такесика вивчає дотики під час спілкування (потиски руки, поцілунок, поглажування, відштовхування). Генетично вона є одним з найпотужніших каналів одержання життєво важливої інформації. За допомогою тактиль­но-м'язової чутливості можна пізнати досить широкий спектр ха­рактеристик іншої людини: її фізичну силу, деякі особливості особистісного плану, стосунки, психічний стан тощо. Тримаючи, на­приклад, у руці долоню іншої людини, залежно від обставин мож­на певною мірою дійти висновку про її психічний стан, взаєморо­зуміння та контакти, ставлення до ситуації, наміри.

Важливу роль в ефективності спілкування, як свідчать дані спеціальних досліджень зарубіжних психологів, відіграють про­сторове перебування співрозмовників одного щодо іншого, дис­танція та комунікативна спрямованість. Загальновідомо, що важ­ливі політичні акції — переговори керівників, окремі зустрічі — проводяться за «круглим столом».

При міжособистісному спілкуванні віч-на-віч сторони мають можливість одержувати вичерпну інформацію про предмет розмо­ви, визначати суб'єктивну позицію та ставлення до неї іншої сторо­ни. Як зневага може розцінюватись репліка, зроблена іншою осо­бою «крізь зуби», чи відсутність запрошення присісти, коли до цього спонукають об'єктивні умови. Комунікативне значення дис­танції у спілкуванні вивчає напрямок психології, що називається «проксеміка». Проксеміка виокремлює чотири дистанції у спілку­ванні: інтимну (до 0,5 м) – прийнятна лише для близьких, добре знайомих людей; особистісну або персональну (0,5-1,2 м), яка засвідчує, що ті, хто спілкується, є друзями, колегами; соціальну (1,2-3,7 м), яка характеризує офіційні контакти, що існу­ють між сторонами, які входять у стосунки; публічну (3,7 м і більше), що встанов­люється між чужими людьми (епізодичні, ситуаційні контакти).

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідомлення, створюють підтекст, котрий полегшує, збагачує й поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завдан­ням, змісту словесної комунікації — важливий елемент культури спілкування. Така відповідність надзвичайно важлива в роботі педагога та всіх, для кого засоби вербальної та невербальної ко­мунікації є інструментом їхньої професійної діяльності.

7. Функції спілкування

Існують різні підходи до визначення функцій спілкування.

І. За Б.Ф. Ломовим: інформаціно-комунікативна – сприймання, пізнання та передача інформації; регулятивно-комунікаційна – регуляція поведінки, діяльності, способи впливу; афективно-комунікативна – усе розмаїття проявів емоцій.

ІІ. За Т.К. Чміт: організація спільної діяльності; пізнання; міжособистістні взаємини.

ІІІ. За В.А.Семиченко: контактна – встановлення комунікацій, як виявлення взаємної готовності прийняти та передати інформацію; інформаційна – обмін інформацією; спонукальна – стимул, спрямування активності на виконання певних дій; координаційна – взаємна орієнтація на узгодження дій для спільної діяльності; розуміння – адекватне сприйняття і розуміння стилю поведінки, взаєморозуміння; амотивна – цілеспрямований виклик необхідних емоцій, обмін емоціями, зміна у партнерів емоційних станів; встановлення відносин – усвідомлення та фіксація свого місця в системі; здійснення впливу – зміна стану, поведінки, ціннісно-мотиваційної сфери, особистісно-смислових утворень, намірів, настанов, думок, рішень, потреб, дій, оцінок.

ІV. За С.Д. Максименко спілкування — це багатоплановий процес, в якому можна ви­окремити такі основні функції: комунікативну, інтерактивну та перцептивну.

Комунікативна функція — це різні форми та засоби обміну і передавання інформації, завдяки яким стають можливими збага­чення досвіду, нагромадження знань, оволодіння діяльністю, уз­годження дій та взаєморозуміння людей. Комунікативна функція спілкування, що здійснюється за допомогою мови, є необхідною умовою наступності розвитку генерацій, соціального та науково­го прогресу людства, індивідуального розвитку особистості. Обмін інформацією, що відбувається в усіх царинах життя суспільства між людьми в різних видах діяльності, забезпе­чується комунікативною функцією спілкування. Контакти між людьми не обмежуються лише потребами передавання інфор­мації.

Спілкування завжди передбачає певний вплив на інших людей, зміну їх поведінки та діяльності. У цьому разі вияв­ляється інтерактивна функція спілкування, функція впливу. По­ради, інструкції, вимоги, накази, що висловлені у мовній формі та адресовані іншій особі, є спонуканнями до дії та регуляторами її поведінки. Спільна діяльність, її зміст та умови виконання вибу­довують таку модель міжособистої взаємодії, коли кожний з учасників послідовно впливає своїми вчинками на інших і, у свою чергу, змінює свої дії під їх впливом.

Спільна діяльність людей — явище суспільне й відбувається під соціальним контролем. Соціальний контроль — це оцінка діяль­ності з погляду її відповідності прийнятим у суспільстві зразкам по­ведінки, що регламентуються нормами взаємовідносин людей. Вза­ємодія людей відбувається ефективно, якщо їхня поведінка від­повідає прийнятим зразкам, тим ролям, які грають співрозмовники.

Під роллю розуміється нормативно схвалений зразок поведін­ки, якого чекають від кожного, хто займає ту чи іншу соціальну по­зицію. Така поведінка сприймається як специфічна у професійному плані — лікар, вчитель, інженер та у віковому — дитина, дорослий. Кожна людина може грати в житті кілька ролей: у сім'ї — батька, на роботі — керівника, у колі друзів — приятеля тощо. Взаємодія людей, які грають кілька ролей, регулюється рольовими очікуван­нями. Рольові очікування — це сподівання на таку поведінку іншої людини, яка відповідає її рольовому статусу. Відповідність поведінки людей взаємним очікуванням — це важлива умова успіху у спілкуванні, її кваліфікують як тактовну. Якщо пацієнт, прийшов­ши на прийом до лікаря, відчує уважне ставлення до своїх проблем, лагідність, доброзичливість, намагання пильно розібратись у симп­томах захворювання, він перейметься довірою до лікаря, пра­вильно сприйме його поради та рекомендації щодо лікування.

Випадки, коли очікування одного із співрозмовників не виправ­довуються через те, що вони суперечать принципам і переконанням іншого співрозмовника, виходять за межі його соціально регламен­тованих цінностей та норм, не є нетактовністю. У таких ситуаціях особистість, розуміючи нереальність того, що від неї очікують, мо­же обстоювати власну позицію й не зосереджувати увагу на тому, наскільки тактовна її поведінка з погляду співрозмовника.

Свідоме ігнорування очікувань іншої сторони, що часто спос­терігається в повсякденних ситуаціях спілкування, є нетак­товністю. Прояви нетактовності спостерігаються, коли людина виявляє неуважність до співрозмовника (відволікається на сто­ронні справи), перериває його чи поводиться всупереч соціально визначеній нормі рольового регламенту (керівна особа відмов­ляється вирішувати питання, що входять до її компетенції) тощо. Отже, нетактовність — це деструкція очікувань у процесі спілку­вання, яка порушує ефективну взаємодію сторін, що спілкують­ся, і яка може призводити до конфліктних ситуацій. Особливо небезпечними є порушення вимог тактовності у педагогічному спілкуванні. Негативні наслідки цього виявляються в напруже­ності та конфліктності стосунків між учителям та учнями (пере­важно підлітками та юнаками), у різкому зниженні дійовості ви­ховного впливу на особистість дитини. Виявляючи принци­повість і вимогливість у стосунках з учнями, педагог повинен засвідчувати свою повагу та довіру до вихованців, прагнути зро­зуміти їх, піти на розумний компроміс. Уміння поєднувати ви­могливість і повагу до учнів створює сприятливі психологічні умови для формування самоповаги, що має важливе значення для становлення культури спілкування та розвитку контактів.

Обмінюючись інформацією, встановлюючи комунікативні зв'язки для досягнення цілей діяльності, взаємодіючи і здійсню­ючи різнобічні впливи на інших партнерів по спілкуванню, люди безпосередньо сприймають один одного й мають можливість пізнавати фізичні, психологічні та індивідуальні особливості, притаманні кожній стороні. У цьому виявляється перцептивна функція спілкування. Інформація, яку одержують співрозмовни­ки у процесі контактів за різними каналами дає змогу скласти більш-менш об'єктивне враження про те, що становить собою партнер по спілкуванню, проникнути в його внутрішній світ, зро­зуміти мотиви поведінки, звички, оцінні ставлення до фактів дійсності. Шлях пізнання людини людиною у процесі спілкуван­ня складний. Адекватний психологічний портрет суб'єкта спілку­вання формується залежно від об'єктивних та суб'єктивних чин­ників і охоплює дію трьох важливих механізмів міжособистісного сприймання: ідентифікацію, рефлексію (інтерпретацію) і стереотипізацію. Серед умов, які сприяють взаємопізнанню у спілкуванні, важлива роль належить чинникові особистісно-соціальної значущості предмета комунікації, характеру ситуації спілкування та тривалості контактів. Коли зазначені умови об'єктивно наявні у спілкуванні, ймовірність виявлення істотних психологічних рис особистості підвищується.

Перший етап у механізмі пізнання людини людиною — іден­тифікація. Ідентифікація — це спосіб розуміння іншої людини через усвідомлюване чи неусвідомлюване уподібнення її самому суб'єкту, що пізнає. Суть цього процесу полягає в тому, що в си­туаціях взаємодії партнери намагаються зрозуміти один одного, ставлячи себе на місце іншого. Так, студент добре розуміє хвилю­вання та поведінку іншого студента перед іспитом, закоханий — страждання того, кого спіткала невдача у взаємності.

Для визначення власної тактики у спілкуванні співрозмовни­кові важливо знати, як індивід, що входить з ним у контакт, сприймає його самого. Усвідомлення суб'єктом того, як його сприймає партнер по спілкуванню, називається рефлексією. Ре­флексія поглиблює сприймання іншої людини, оскільки дає уяв­лення про ставлення до себе як суб'єкта сприймання. У процесі спілкування ідентифікація та рефлексія постають в єдності, за­вдяки чому забезпечується психологічна інформативність спілкування. Дефіцит апріорних знань про психологію людей, з якими доводиться спілкуватися, не дає співрозмовникам можли­вості одразу визначитись, як найкраще підтримувати й розвива­ти контакти. Суб'єкт, програмуючи власну комунікативну діяльність, намагається зрозуміти й пояснити причини, що зу­мовлюють дії та вчинки кожного співрозмовника.

Пояснення вчинків іншої людини через приписування їй імовірних почуттів, намірів, думок і мотивів поведінки (згідно з А. Петровським) називається причиновою інтерпретацією. По­милкова причина інтерпретації поведінки співрозмовника ус­кладнює, а іноді й унеможливлює нормальну взаємодію сторін у спілкуванні. Інтерпретація дій і вчинків здійснюється або на ос­нові ідентифікації, тобто через приписування іншому тих мо­тивів і почуттів, які, на думку суб'єкта, він сам виявив би в ана­логічній ситуації, або шляхом віднесення партнера по спілкуван­ню до певної категорії осіб, стосовно яких існують певні стерео­типні уявлення.

Стереотипізація — це класифікація форм по­ведінки та інтерпретація їх причин через співвіднесення із зраз­ками, що відповідають соціальним стереотипам. Стереотип — це сформований за конкретних соціальних умов образ людини, яким користуються як штампом. Стереотипізація як прийом уза­гальнення типових рис, притаманних особистостям як носіям певних соціально та психологічно значущих характеристик, ши­роко репрезентована у класичній художній літературі. Напри­клад, такими є персонажі «Мертвих душ» М. Гоголя: Чичиков, Манілов, Коробочка, Плюшкін і Голохвастов з комедії М. Старицького «За двома зайцями». У буденному житті стереотипіза­ція в оцінюванні людських якостей, таких, наприклад, як добро­та, репрезентована у судженні «Свою сорочку віддасть іншому, не пошкодує», скупість — у судженні «У нього взимку снігу не випросиш».

Стереотипізація може складатись як результат узагальнення власного досвіду суб'єктом міжособистісного сприймання, до якого приєднуються відомості, одержані з книг та інших дже­рел. Стереотипізація є свідченням проникнення у психологічну сутність особистості та виявлення найхарактерніших її рис. Як­що стереотипізація базується на достатній об'єктивній інфор­мації, на якій робляться узагальнення, вона відображає вищий рівень пізнання людини людиною. Проте стереотипізація може бути помилковою, мати характер упередженості, коли інтерпре­тація фактів, на підставі яких робляться узагальнення, вияв­ляється недостатньо аргументованою, а самі факти не вичерпу­ють сутності стосунків. Так, при сприйманні незнайомої людини важливу роль відіграє первинна інформація, яку одержує суб'єкт сприймання. Якщо у реципієнта попередньо створити відповідну установку стосовно іншої людини, вона може відіграти вирішаль­ну роль у тому, що саме і як буде сприйнято у процесі спілкування, які стереотипи в судженнях домінуватимуть. Експеримен­тально доведено, що попередня інформація, яку одержує суб'єкт сприймання, виявляється істотним підґрунтям для формування упередженості в оцінюванні іншої людини.

Двом групам студентів було показано фотокартку однієї й тієї самої людини. У першому випадку експериментатор охарактери­зував її як визнаного вченого, а в другому — як злочинця. Пропо­нувалося на підставі зовнішнього вигляду дати їй характеристи­ку. Перша група студентів, якій було подано інформацію про «ви­датного вченого», повідомила, що зовнішність людини на фото­картці свідчить про її інтелект, напружену думку, доброту, зосе­редженість. Друга група — варіант «небезпечного злочинця» — стверджувала, що перед нею портрет жорстокої, рішучої та підступної людини. Одна й та сама деталь портрета — очі — у пер­шому випадку тлумачились як проникливі, розумні, а у друго­му — як злі та нещадні.

Стереотипи, що виникають на ґрунті позитивних або негатив­них установок, у спілкуванні виявляються суб'єктивізмом. У бу­денному спілкуванні досить поширені стереотипи, що базуються на оцінюванні зовнішності співрозмовника і зумовлюють зде­формовані суб'єктивні уявлення про його реальні переваги. Це може завдати істотної шкоди стосункам і є небажаним явищем у роботі з людьми (особливо небажані такі ситуації в роботі вчи­телів, керівників колективів).

8. Різновиди та рівні спілкування

Спілкування як соціальне явище охоплює всі сфери суспільного буття та діяльності людей і може бути охарактеризо­ване за різними параметрами, а саме: залежно від контингенту учасників, тривалості стосунків, міри опосередкування, заверше­ності, бажаності тощо.

Залежно від контингенту учасників виокремлюють спілку­вання міжособистісне, особистісно-групове та міжгрупове.

Міжособистісне спілкування характерне для первинних груп, в яких усі члени підтримують між собою безпосередні кон­такти і спілкуються один з одним. Особливості спілкування виз­начаються змістом і цілями діяльності, що їх реалізує група.

Особистісно-групове спілкування спостерігається тоді, коли одну із сторін спілкування репрезентує особистість, а іншу — група. Таким є спілкування вчителя з класом, керівника з колективом підлеглих, оратора з аудиторією.

Міжгрупове спілкування передбачає участь у цьому процесі двох спільнот, кожна з яких обстоює власну позицію, дома­гається власних цілей, або ж обидві групи намагаються дійти згодищодо певного питання, досягти консенсусу. Через гострі супе­речності щодо обговорюваного питання може виникнути міжгруповий конфлікт. У міжгруповому спілкуванні кожна особистість постає як виразник колективного інтересу, активно його об­стоює, добираючи для цього засоби, що найповніше відбивають колективну позицію.

Спілкування може відбуватись як взаємодія сторін, між яки­ми встановлюється комунікативний зв'язок, коли співрозмовни­ки безпосередньо сприймають один одного, встановлюють контакти й використовують для цього всі наявні у них засоби. Таке спілкування характеризується як безпосереднє. У безпосередньому спілкуванні функціонує багато каналів зворотного зв'язку, що інформують співрозмовників про ступінь ефективності спілкування.

Опосередковане спілкування — це комунікація, в яку входить проміжна ланка — третя особа, технічний засіб або матеріальна річ. Опосередкування може бути репрезентоване телефоном як засобом зв'язку, написаним текстом (листом), що адре­сований іншій особі, чи посередником. Міра опосередкування успілкуванні може бути різною залежно від засобів, що викори­стовуються для досягнення цієї мети.

На характер спілкування істотно впливає час, упродовж якого триває процес. Регламент — це своєрідний каталізатор змісту та способів спілкування. Саме він створює ситуацію, коли необхідно висловлюватися так, щоб «словам було тісно, а думці просторо». Короткочасним є спілкування, що виникає із ситуаційних потреб діяльності чи взаємодії й обмежується розв'язанням локальних комунікативних завдань. Такими різновидами спілкування є консультація з певного конкретного питання, обмін враженнями з приводу актуальних подій тощо.

Довготривале спілкування — це взаємодія в межах однієї чи кількох тем, обмін розгорнутою інформацією щодо змісту предмета спілкування. Тривалість комунікативних зв'язків визначається цілями спілкування, потребами взаємодії та характером інформації, якою оперують співрозмовники. Спілкування вважається завершеним, коли повністю вичерпано зміст теми, причому його учасники однозначно оцінюють результати взаємодії як вичерпні.

При незавершеному спілкуванні зміст теми розмови зали­шається нерозкритим до завершення спілкування і не відповідає очікуванням сторін. Незавершеним спілкування може бути з об'єктивних причин, коли між співрозмовниками виникають просторові проблеми (роз'єднаність людей) або проблеми щодо засобів зв'язку та стосовно інших необхідних умов для підтриму­вання контактів. До суб'єктивних причин належать заборона, небажання комунікаторів продовжувати спілкування, усвідомлення необхідності припинити спілкування. Залежно від ситуації, характеру та цілей спілкування його класифікують також за іншими критеріями.

Якщо взяти за критерій ступінь орієнтації на особистість партнера, то можна виділити такі рівні спілкування:

Примітивний рівень – співрозмовник не партнер, а предмет, потрібний або такий, що заважає. Якщо потрібний, то ним треба оволодіти; якщо заважає, його треба відштовхнути.

Маніпулятивний рівень – партнер – суперник у грі, яку обов’язково треба виграти. Виграш означає вигоду, якщо не матеріальну, то житейську, психологічну, яка полягає в тому, щоб надійно пристосуватися «зверху» і мати можливість безкарно завдавати йому уколи.

Стандартизований рівень – низький рівень орієнтації на особистість, у ньому домінує формальна структура відносин, тобто спілкування ґрунтується на якихось стандартах, а не на взаємному усвідомленні партнерами їх актуальних ролей.

Ігровий рівень – суб’єкту хочеться бути цікавим для свого партнера, і він мимовільно «грає», щоб цікаво виглядати, а головне – не стільки зацікавити, скільки заінтригувати його.

Діловий рівень – партнери об’єднані спільною справою, спільним пошуком істини або виходу із важких ситуацій. Спілкуючись на діловому рівні, люди виносять із контактів не тільки «плоди» спільної діяльності, а й стійкі почуття взаємної прихильності, довіри, теплоти, або навпаки – антипатію.

Духовний рівень – найвищий рівень людського спілкування. На цьому рівні спілкування партнер сприймається як носій духовного начала, і це начало пробуджує в нас почуття, близьке до благословення.

 

 

9. Позиція партнерів при контакті

У психологічній літературі прийнято вважати, що контактне спілкування здійснюється в міжособистісному просторі, і це знаходить своє вираження в поняттях "територія", "дистанція" і "прибудова". Справді, будь-який психологічний вплив неминуче означає вступ на чужу психологічну територію. Різниця в тому, що цей вступ може бути результатом запрошення, на­сильницького вторгнення або таємного проникнення.

К. Холл вказував на те, що відстань, характерна для тієї чи іншої форми спілкування, вибирається людиною підсвідомо. Тим не менше, вона так чи інакше реагує, якщо прийнята нею відстань порушується. Таким чином, можна з упевненістю ска­зати, що психологічний простір спілкування — реальність, з якою не можна не рахуватися.

Дистанція — включає низку міжособистісних перепон, які стоять на шляху зближення людей. Такими перепонами можуть бути: зовнішні фізичні бар'єри, якщо вони відіграють роль еквівалентних психологічних перепон — стіл, стілець, схрещені руки на грудях, закинута нога на ногу, паузи, зупинки, переведення розмови на інші теми; смислові та емоційні. Повного об'єднання партнерів по комунікації практично ніколи не буває, тому дистанція наявна майже завжди.

Прибудова — відображає взаємне "розташування" партнерів по спілкуванню. Варіанти прибудови характеризують у просторі спілкування вісь "домінантності — підлеглості".

Прибудова зверху може виглядати як повчання, осуд, порада, зауваження, догана, звернення "ТИ", "СИНОК", поблажливі або гордовиті інтонації, поплескування по плечу, прагнен­ня зайняти більш високе місце, подача руки долонею вниз тощо.

Симетрична до прибудови зверху позиція прибудова знизу, котра означає готовність до покірності, слухняності. Проявляється ця готовність як прохання, вибачення, виправдовування, винувата або улеслива інтонація, нахили корпусу, опускання голови та інша демонстрація залежності і підлеглості.

Для прибудови на рівних характерні відсутність прибудов зверху або знизу, прагнення до співробітництва, інформаційного обміну, змагання, спокійна розповідна інтонація, серйозні, задані з гідністю запитання і т. ін.

По-іншому, але дуже схоже підійшов до позицій контакту американський психотерапевт Е. Берн. З його погляду, у кожній людині існує три "Я": Дитина (залежна, покірна, безвідповідальна і беззахисна істота); Батько (навпаки, незалежний, непокірний, бере на себе відповідальність, вимагає, оцінює, вчить, керує, підпорядковує); Дорослий (характеризується розсудливістю, схильністю до роботи з інформацією, зважає на ситуацію, розуміє інтереси інших, розподіляє відповідальність між собою і ними).

Домінуючим станом "Дитини" є емоції. Вона керується принципом "хочу — не хочу"; "цікаво — не цікаво". Стаючи в позицію "Дитини", людина виступає підлеглою і невпевненою в собі ("прибудова знизу"); в позиції "Батька" — самовпевненою, агресивною ("зверху"); в позиції "Дорослого" — конкретною і стриманою ("поруч"). Тоді різницю в характерах, про яку щойно йшлося, можна в першому наближенні описати і так: кому в якій позиції більш властиво виступати — в "дитячій", "батьківській" чи "дорослій"?

Як бачимо, рольова позиція, яку займає один з партнерів контакту, найвищою мірою інформативна для іншого. Може, ще нічого не було вимовлено, а процес "співзмін" поведінки уже почався.

Найефективнішою в контексті міжособистісної взаємодії (особливо на діловому рівні) є позиція "дорослий — дорослий", тобто партнерське спілкування. Однак на інших рівнях (ігровий, духовний) необхідно навчитися засвоювати інші позиції адекватно до тієї ситуації, в якій перебувають партнери по спілкуванню.