Структура особистості. Біологічне і соціальне в структурі особистості. Самосвідомість особистості

Зрозуміти, що таке особистість, можна тільки за допомогою вивчення реальних соціальних зв'язків і відносин, в які вступає людина. З огляду на багатогранність і своєрідність цих зв'язків, у структурі особистості А.В. Петровський виділяє три рівні її характеристик, які варто розглядати в єдності.

На внутрішньоіндивідному рівні особистість розглядається як система якостей індивіда, представлених насамперед у спрямованості, темпераменті, характері, здібностях. При цьому спрям­ованість орієнтує діяльність і спілкування людини. Здібності забезпечують успішність дій людини. Характер визначає зміст поведінки людини, її вчинків стосовно інших людей. Темперамент впливає на форму вираження ставлення особистості в поведінці людини.

На міжіндивідному рівні особистість характеризується в системі її міжособистісних зв'язків через такі поняття, як статус, роль, позиція тощо.

Характеристики особистості на надіндивідному рівні зумовлені тим впливом, який вона здійснює на інших людей, причому не тільки під час безпосередньої взаємодії, а й після неї. Людина може взагалі піти з життя, але продовжити своє «життя» в інших людях.

З.Фройд, розглядаючи особистість як результат складної взаємодії між інстинктами, мотивами, потягами, у її структурі виділяє такі складові:

• «Ід» (Воно) як центральний основний компонент структури особистості містить успадковані інстинкти, а також зміст психічної діяльності, що є психотравмуючим для людини і, отже, витісняється зі свідомості; керується принципом задоволення і потребує безпосередньої розрядки напруження;

• «Его» (Я) розвивається із «Ід» разом з усвідомленням дитиною себе особистістю; керується принципом реальності і відкладає розрядку напруження до безпечного моменту;

• «Супер Его» (над Я) розвивається з «Его» і являє собою суспільні норми і стандарти поведінки (насамперед батьків), що є інтеріоризованими особистістю.

Згідно з поглядами представників біхевіористичного напряму психології, особистість являє собою сукупність поведінкових реакцій (Б. Скіннер) або складний паттерн взаємодії між індивідом, ситуацією і середовищем (А. Бандура).

Г.С. Костюк, розуміючи особистість як суб'єкт спілкування, пізнання і праці, який здатний до саморегуляції і вдосконалення, вважає, що структуру особистості утворюють різні психічні властивості. Це, передусім, свідомість, формою існування якої є знання, що характеризують освіченість особистості, і сам­освідомість (індивід стає особистістю, оскільки він усвідомлює дійсність і себе самого, своє ставлення до світу і до себе).

Складовою особистості є також її спрямованість, яка визначається потребами, інтересами, ціннісними орієнтаціями, почуттями, в тому числі й моральними. Важливою складовою особистості є також її здібності і вольові якості, завдяки яким вона здійснює цілеспрямовану діяльність, а також психофізіологічні властивості індивіда.

Слід зазначити, що особистість сприймає сама себе, знає і почуває як «Я». Сукупність психічних процесів, за допомогою яких індивід усвідомлює себе як особистість, своє «Я», називають самосвідомістю особистості, а сформовану в результаті сис­тему уявлень про себе, що завжди має оцінну складову, Я-концепцією.

Я-концепція містить у собі три компоненти:

• пізнавальний (когнітивний) або Я-образ — уявлення про свої здібності, зовнішність, соціальний стан тощо;

• емоційно-оцінний — самоповага, самокритичність, самоприниження, себелюбність і т.п.;

• поведінковий (вольовий) — прагнення підвищити самооцінку, самоповагу і т.п.

Я-концепція формується в спільній діяльності і спілкуванні, насамперед у сім'ї, за допомогою виокремлення людиною в інших людях їхніх особливостей, якостей і зіставлення їх із собою. При цьому розрізняють декілька основних механізмів розвитку самосвідомості, а саме:

• ідентифікація (від лат. identificare — ототожнення) — процес ототожнення себе з іншим індивідом або групою на основі стало­го емоційного зв'язку, включення в свій внутрішній світ і прий­няття як власних його норм, цінностей, зразків поведінки;

• рефлексія (від лат. reflexio — звернення назад) — процес самопізнання суб'єктом внутрішніх психічних актів і станів, а також усвідомлення того, як суб'єкт сприймається й оцінюється іншими людьми;

• емпатія (від грец. — співпереживання) — проникнення в переживання іншої людини, формами якого є співпереживання (переживання суб'єктом тих же емоційних станів, які відчуває інша людина) і співчуття (переживання власних емоційних станів з приводу почуттів іншого) тощо.