Четвертий постулат

оскільки установки по відношенню до найбільш важливих предметів можуть бути значущою частиною нашого сприйняття, власного « Я» і нашої самооцінки, багато процесів впливу мають на увазі зміну не тільки того, як люди сприймають предмет установки, але також і зміна сприйняття ними самих себе.

 

ЗМІНА ПОВЕДІНКИ В РЕЗУЛЬТАТІ СОЦІАЛЬНОГО НАУЧІННЯ

Ситуаційні стимули (за Б. Скінером) — події, що оточують нас, — безпосередньо впливають на нашу поведінку одним з двох способів.

Будучи зовнішніми НАСЛІДКАМИ нашої поведінки, вони діють як закріплюючі стимули, підвищуючи частоту прояву будь-якої передуючої поведінки.

Ефект закріплення спостерігається в тих випадках, коли НАСЛІДОК виявляється закономірно пов'язаним з поведінкою: поведінка X дозволяє прогнозувати, що за ним послідує певний У.

ТЕОРІЯ СОЦІАЛЬНОГО НАУЧІННЯ (Bandura, 1977, 1986) люди вчаться зразкам поведінки — завдяки безпосередньому підкріпленню або через спостереження за тими наслідками, до яких приводять дії інших людей.

Теорія соціального научіння включає основні принципи інструментального научіння, у тому числі і принцип научіння за допомогою спостереження за певними моделями поведінки, їх наслідками і імітацією продемонстрованої поведінки. Є і інший спосіб навчитися робити що-небудь, не спираючись на самостійні дії або дії тих, що оточують: це вербальні інструкції, які учать нас правилам поведінки. Правилами називаються своєрідні підказки — як поводитися в тих або інших ситуаціях — вербально закодовані в інструкціях, вказівках, радах, а також, наприклад, в прислів'ях і приказках.

НАСЛІДУВАННЯ АГРЕСІЇ

Люди вчаться не тільки через наслідки власних вчинків, але і за допомогою спостереження (вікарне научіння): ми вчимося побічно, спостерігаючи за тим, що роблять інші і що з ними відбувається унаслідок їх дій.

Альберт Бандура провів серію класичних експериментів, предметом яких було вікарне научіння агресивній поведінці

Експеримент

У типовій ситуації на очах експериментальної групи молодших школярів доросла модель («підсадний» учасник експерименту) бив надувну пластикову ляльку Бобо (лялька була розміром із справжню дитину).

У деяких модифікаціях у дітей в контрольній групі не було ніяких прикладів для наслідування, в третьому варіанті «підсадний» мирно грав з тією ж самою лялькою. У одних випадках експериментатори хвалили «агресора» і пригощали його цукерками і лимонадом, в інших — засуджували.

У третіх за биттям ляльки не слідували ні покарання, ні нагорода.

Результати цих експериментів дають всі підстави стверджувати, ЩО НАСИЛЬСТВО ПОРОДЖУЄ НАСИЛЬСТВО.

Коли дітям пропонувалося самостійно пограти з лялькою Бобо і іншими іграшками, ті з них, хто був свідком сцени насильства, поводилися по відношенню до іграшки АГРЕСИВНІШЕ, ніж останні.

Найагресивнішими дітьми виявилися ті, на очах яких «агресор» залишився безкарним.

Примітно, що діти проявили схильність наслідувати агресивному дорослому навіть в тих випадках, коли за проявами жорстокості НЕ СЛІДУВАЛО НІЯКОГО ПІДКРІПЛЕННЯ.

Пізніші дослідження показали, що спостережуване позитивне підкріплення поведінки ніяк не позначається на посиленні тенденції до наслідування, за винятком тих випадків, коли підкріплення є дуже сильним і значущим (Rosenkrans and Hartup, 1967).

Вражало, що діти проявили схильність наслідувати агресивному дорослому навіть в тих випадках, коли за проявами жорстокості НЕ СЛІДУВАЛО НІЯКОГО ПІДКРІПЛЕННЯ.

Пізніші дослідження показали, що спостережуване позитивне підкріплення поведінки ніяк не позначається на посиленні тенденції до наслідування, за винятком тих випадків, коли підкріплення є дуже сильним і значущим (Rosenkrans and Hartup, 1967).

 

Лекція 6. КОНФОРМІЗМ ТА ВПЛИВ

У експериментах на чолі з Соломоном Ашем студентів просили, щоб вони брали участь в «перевірці зору». Насправді, всі учасники, окрім одного, були підсадними, а дослідження полягало в тому, щоб перевірити реакцію одного студента на поведінку більшості.

Учасники (реальний піддослідний і підсадні) були розташовані в аудиторії. У завдання студентів входило оголошення вголос їх думки про довжину декількох ліній у ряді показів. Їх запитували, яка лінія була довша, ніж інші. Підсадні учасники давали одну і ту ж, явно неправильну відповідь.

Коли піддослідні відповідали правильно, багато хто з них випробовував надзвичайний дискомфорт. При цьому 75% піддослідних підкорялися істотно помилковому представленню більшості принаймні в одному питанні.

Загальна частка помилкових відповідей склала 37%, в контрольній групі одну помилкову відповідь дала тільки один людина з 35-ти.

Коли ж «змовники» не були одностайні в своїй думці, піддослідні набагато частіше не погоджувалися з більшістю.

ЕКСПЕРИМЕНТ МІЛГРЕМА

У своєму експерименті С. Мілгрем намагався прояснити питання: скільки страждань готові заподіяти звичайні люди іншим, абсолютно безневинним людям, якщо подібне спричинення болю входить в їх робочі обов'язки?

У ньому була продемонстрована нездатність випробовуваних відкрито протистояти «начальникові».

в даному випадку дослідникові, одягненому в лабораторний халат), який наказував їм виконувати завдання, не дивлячись на сильні страждання, що заподіюються іншому учасникові експерименту (у реальності підсадному акторові).

Результати експерименту показали, що необхідність покори авторитетам вкорінена в нашій свідомості настільки глибоко, що випробовувані продовжували виконувати вказівки не дивлячись на моральні страждання і сильний внутрішній конфлікт.

Учасникам цей експеримент був представлений як дослідження впливу болю на пам'ять.

У досліді брали участь експериментатор, випробовуваний і актор, що грав роль іншого випробовуваного.

Заявлялося, що один з учасників («учень») повинен заучувати пари слів з довгого списку, поки не запам'ятає кожну пару, а інший («вчитель») — перевіряти пам'ять першого і карати його за кожну помилку все більш сильним електричним розрядом.

На початку експерименту ролі вчителя і учня розподілялися між випробовуваним і актором «випадково» за допомогою складених листів паперу із словами «вчитель» і «учень»,

причому випробовуваному завжди діставалася роль вчителя.

Після цього «учня» прив'язували до крісла з електродами.

Як «учень», так і «вчитель» отримували «демонстраційний» удар напругою 45 В.

«Вчитель» йшов в іншу кімнату, починав давати «учневі» прості завдання на запам'ятовування і при кожній помилці «учня» натискав на кнопку, нібито що карає «учня» ударом струму (насправді актор, що грав «учня», тільки вдавав, що отримує удари).

Почавши з 45 В, «вчитель» з кожною новою помилкою повинен був збільшувати напругу на 15 В аж до 450 В.

На «150 вольтах» актор-«учень» починав вимагати припинити експеримент, проте експериментатор говорив «вчителеві»: «Експеримент необхідно продовжувати. Продовжуйте, будь ласка».

У міру збільшення напруги актор розігрував все більш сильний дискомфорт, потім сильний біль, і, нарешті, кричав, щоб експеримент припинили.

Якщо випробовуваний проявляв коливання, експериментатор завіряв його, що бере на себе повну відповідальність як за експеримент, так і за безпеку «учня» і що експеримент повинен бути продовжений.

При цьому, експериментатор ніяк не загрожував «вчителям», що сумнівалися, і не обіцяв ніякої нагороди за участь в цьому експерименті.

Отримані результати вразили всіх, хто мав відношення до експерименту, навіть самого Мілгрема.

У одній серії дослідів 26 випробовуваних з 40, замість того щоб зрозуміти жертву, продовжували збільшувати напругу (до 450 В) до тих пір, доки дослідник не віддавав розпорядження закінчити експеримент.

Ще більшу тривогу викликало те, що майже ніхто з 40 випробовуваних, що брали участь в експерименті не відмовився грати роль вчителя, коли «учень» лише починав вимагати звільнення.

Один випробовуваний зупинився на напрузі в 300 В, коли жертва починала у відчаї кричати: «Я більше не можу відповідати на питання!», а ті, хто після цього зупинилися, опинилися в явній меншині.

Загальний результат виглядав таким чином: один випробовуваний зупинився на 300 В,

п'ятеро відмовилися підкорятися після цього рівня,

четверо — після 315 В,

двоє після 330 В,

один після 345 В, один після 360 В і один після 375 В;

Ті, що залишилися 26 з 40 дошли до кінця шкали.

Результати не залежали від авторитету університету

Чим викликано ПІДПОРЯДКУВАННЯ?

Вирішальними чинниками виявилися наступні:

емоційне віддалення від жертви;

близькість і легітимність авторитету;

обставина, чи є авторитет інституціоналізованим;

а також звільняюча дія колеги-досліджуваного, що не підкорюється.

 

Лекція 7. СТЕНФОРДСЬКИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ

американський психолог

Філіп Зімбардо

У 1971 році провів Стенфордський тюремний експеримент.

В експерименті досліджувався вплив обмеження свободи та тюремного оточення на психіку людини, а також вплив нав'язаної соціальної ролі на поведінку.

Групу, що складається з двадцяти чотирьох молодих чоловіків, поділили випадковим чином на «Ув’язнених» і «охоронців».

умовна в'язниця була влаштована на базі кафедри психології Стенфорда.

Ф. Зімбардо створив для учасників ряд специфічних умов, які повинні були сприяти дезорієнтації, втраті відчуття реальності і своєї самоідентифікації.

Охоронцям видали дерев’яні кийки і уніформи кольору хакі воєнного зразка, яку вони самі вибрали в магазині.

Їм також видали дзеркальні сонцезахисні окуляри, за якими не видно було очей.

На відміну від в’язнів, вони повинні були працювати по змінах і повертатись додому на вихідні, хоча згодом багато хто брав участь в неоплачуваних понаднормових чергуваннях.

В’язні повинні були вдягатись тільки в навмисно погано підібрані міткалеві халати без спідньої білизни і резинові пантофлі

Зімбардо стверджував, що такий одяг змусить їх тримати незвичну осанку, вони будуть відчувати дискомфорт, а це буде сприяти їх дезорієнтації.

Увязнених називали тільки по номерах, які їм присвоїли замість імен.

Ці номери були пришиті на їхніх халатах, крім того вони повинні були носити тугі капронові шапочки на голові, що символізували новобранців, що проходять початкову воєнну підготовку в армії.

Ще вони носили на кісточках маленькі ланцюжки, як нагадування про їхнє ув’язнення.

За день до експерименту охоронцям влаштували короткі установчі збори, але їм не дали ніяких вказівок, окрім неприпустимості фізичного насилля.

Їхній обов’язок – обхід в’язниці їм запропонували здійснювати у будь-який зручний для них спосіб.