Тема 1. Мовна ситуація в Україні та мас-медійному просторі

Питання для обговорення

1. Українська мова – одна із форм національної культури. Вислови про мову.

2. Мова і суспільство. Функції мови.

3. Престиж мови. Мовна ситуація. Мовна політика.

4. Національна школа дослідників походження української мови, значення їх праць для формування мовної свідомості та розвитку культури.

5. Геноцид – етноцид – лінгвоцид. Основні форми лінгвоциду в Україні та інших державах.

6. Поняття рідної та державної мови. Конституція України про державну мову та мови національних меншин.

7. Україномовні ЗМІ: сучасний стан, проблеми, перспективи, тенденції.

 

ЗАВДАННЯ. Знайти і виписати в зошит 10 висловів про мову.

Література до теми:

1. Москаленко А., Губернський Л., Іванов Ф., Вергун В. Масова комунікація. – К., 1997.
2. Нова Конституція України (Текст Основного закону. Огляд і коментарі). – К.: Наук. думка, 2001.
3. Новий російсько-український словник-довідник / Укл. Я. Єрмоленко, О. Сліпушко. – К., 1996.
4. Орфографічний словник. – К.: Довіра, 1999.
5. Особливості мови і стилю ЗМІ: Посібник. – К., 1983.
6. Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради. – К., 2001.
7. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови: підручник. 3-є вид., перероб. та доповн. – Тернопіль, 2000.
8. Різун В. Загальна характеристика масовоінформаційної діяльності. – К., 2000.

 

Мова є найважливішим засобом спілкування людей, засобом формування й оформлення думки, головною ознакою і символом нації. Існуючи в усній і писемній формі вираження, пройшовши через віки, вона єднає покоління, зберігає духовне єство народу, формує національну свідомість і культуру нації, культуру особистості. «Мовою єднання, консолідації суспільства на українській землі, а отже, й мовою соціального прогресу може бути тільки українська мова, хоч би тому, що це мова цієї землі і мова більшості її населен­ня, – зазначив І. Ющук, – нею повинні володіти всі, хто хоче бачити Україну незалежною, заможною і справді демократичною батьківщиною не тільки українсь­кого народу, а й всіх інших національностей, що живуть у ній. Будь-які спроби ігнорувати українську мову як державну, усунути її із суспільного життя тільки затягнуть нашу духовну і як наслідок – економічну кризу. Адже мова – одна з найважливіших складових державотворення».

Для громадян України оволодіння українською мовою є не лише правом, а й одним із основних громадянських обов’язків перед дер­жавою, у якій вони живуть і яка про них піклується. Оволодівши державною мовою, кожний громадянин має змогу:

– утвердити себе і самовиразитися, здобути суспільне визнання;

– реалізувати свої права бути обраним чи призначеним на дер­жавні й громадські посади (незалежно від етнічного походжен­ня і віросповідання);

– розвивати творчі можливості в обраній сфері діяльності;

– прилучатися до скарбниці української національної культури і збагачувати її здобутками інших культур, якими володіє;

– усвідомлювати свій органічний зв’язок з народом, культурою, державою.

Українська мова повинна бути рідною для кожного, хто вважає себе належним до українського народу.

Мова – одна з найхарактерніших ознак суспільства, за допомогою якої людина виражає свої думки й почуття, закріплює багатовіковий досвід. Протягом всієї історії людства мова служила засобом пізнання, культури виховання. І. Огієнко про рідну мову писав так: «Рідна мова – то душа народу, то його живе серце. Гине чи занепадає мова – гине й занепадає народ».

Сучасна українська літературна мова не поступається своїми функціональними можливостями жодній з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Обслуговуючи потреби суспільства, мова виконує низку функцій, життєво важливих для цього суспіль­ства, окремих груп суспільства і кожної людини зокрема. Питання про функції мови є дуже складним, тому мовознавці ще не прийшли до єдиної думки щодо їх кількості. У різних працях виділя­ються від 2 до 20 функцій мови. Так, наприклад, Ю. Маслов наголошує на визначальній ролі комунікативної та мислеоформлюючої функцій мови, а інші функції розглядає як окремі аспекти комунікативної функції. Учений зазначає, що у будь-якому мовленні неодмінно при­сутні як обов’язкові функції: естетична, експресивна, апелятивна, так і факультативні: констатуюча, питальна, контактовстановлююча, метамовна (тлумачення мовних актів при їхньому повідомленні), функція показника (індикатора) приналежності до певної групи людей.

Узагальнюючи класифікації функцій мови, можна стверджувати, що найчастіше згадуваними є такі функції: 1) номітивна; 2) комуніка­тивна; 3) ідентифікаційна; 4) експресивна; 5) гносеологічна; 6)мислетворча; 7) естетична; 8) культуроносна; 9) фатична; 10) волюнтативна; 11) магічно-містична; 12) демонстративна. Розглянемо кожну з них.

Номінативна функція. Це функція називання. Мовні одиниці, передусім слова, служать назвами предметів, процесів, якостей, кількостей, ознак тощо. Усе пізнане людиною з дитячих років одержує свою назву і тільки так існує у свідомості. Цей процес називається лінгвалізацією (омов-ленням) світу. Люди упродовж віків давали назви і тому, що існує в реальному світі, і тому, що існувало в їх уяві. Учені вказують, що гігантський світ фольклору, художньої літератури існує тільки завдяки мові. Але його вплив на нашу поведінку, на наш спосіб життя іноді не мен­ший, ніж вплив реального світу. Усе, що нас оточує, представлено номінативними одиницями (сло­вами та сталими словосполученнями). Мова є картиною, «зліпком» реального світу. Зрозуміло, що кожна мова становить своєрідну кар­тину дійсності (наприклад, у нас одне слово «сніг», а в ескімосів існує кілька десятків слів на позначення снігу; по-різному мовно розчле­новані в різних мовах одні й ті ж фрагменти позамовного світу).

Комунікативна функція. Суть її полягає в тому, що мова вико­ристовується для комунікації – інформаційного зв’язку між члена­ми суспільства (лат. Соттипісасіо – спілкування). Відомий мовозна­вець Б. Серебреников образно назвав комунікативну функцію «локомотивом історії мови». Ця функція є надзвичайно важливою як для суспільства, так і для мови: мова, якою не спілкуються, стає мертвою; народ, який втрачає свою мову, зникає (асимілюється, пе­реймаючи іншу мову). «Людина має схильність спілкуватися з собі подібними, тому що в такому стані більше почуває себе людиною» (І.Кант). Пригадаймо також слова А. де Сент-Екзюпері, який зазначав, що найбільша розкіш на світі – «це розкіш людського спілкування». Бути засобом спілку­вання – це найважливіша, базова функція мови, їй так чи інакше підпорядковані інші функції. Людство знає чимало засобів обміну інформацією: транспортна сигналізація, символіка науки, знаки спортивного суддівства, жести тощо. Серед усіх названих засобів передачі сигналів, інформації мова продовжує займати головне місце; усі позамовні знакові системи є похідними від неї; без мови їх не можна було б ні створювати, ні використовувати, ні вивчати. Для повноцінного функціонування і розвитку мови вона повинна використовуватись у всіх сферах комунікації – у науці, у повсякденному житті, у художній, словесній творчості, виробництві, ділових стосунках, освіті, культурі, а не лише в окремих сферах, наприклад, у літературі.

Ідентифікаційна функція. Ідентифікація (від лат. Identifico – ото­тожнюю) – уподібнення, установлення тотожності об’єктів на підставі тих чи інших ознак. Отже, за допомогою мови, особливостей мов­лення можна встановити, вирізнити, зідентифікувати одну осо­бистість серед інших, тому що кожен із нас має свій «портрет», свій мовний «паспорт», у якому відображено всі параметри нашого Я – національно-етнічні, соціальні, культурні, духовні, вікові.

Експресивна функція. Вона полягає в тому, що мова є універ­сальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Поки лю­дина мовчить, вона залишається загадкою для оточуючих. Загово­ривши, ніби розкриває свій внутрішній світ. Учені зазначають, що саме мова дає можливість перетворювати внутрішнє, суб’єктивне в зовнішнє, об’єктивне, доступне для сприйняття. «Говори і я тебе побачу», – стверджували мудреці античності. Отже, кожна людина – іде цілий неповторний світ, сфокусований у її свідомості, емоціях, волі. Але цей світ прихований від інших людей, і тільки мова дає можливість розкрити його для інших. Чим досконаліше людина володіє мовою, тим виразніше, повніше, яскра­віше постає ця людина перед іншими як особистість. Через мову розкривається і народ, і нація.

Гносеологічна функція. За допомогою мови людина пізнає світ. На відміну від тварини, вона користується не тільки власним досві­дом, але й тим, що пізнати до неї її попередники та сучасники. Лю­дина ніколи не починає пізнавати світ спочатку, з «нуля». Досвід суспільства закодовано в мові, у її словникові, граматиці, фраземіці, а за наявності письма – також у вигляді текстів. Пізнаючи мову, людина пізнає світ. «Межі моєї мови означають межі мого світу», – писав Л.Вітгштейн. Гносеологічна функція полягає не тільки в аку­муляції, накопиченні досвіду суспільства. Мова є засобом мислення, формою існування думки. Отже, у пізнанні нового, раніше не відо­мого, вона є обов’язковим чинником.

Мислетворча функція. Вона полягає в тому, що мова є засобом формування думки, оскільки людина мислить за допомогою мовних форм. Цю функцію деякі вчені називають функцією формування і формулювання думки. Вона може передувати комунікації, а може і відбуватися одночасно зі спілкуванням, у процесі комунікації. Виді­ляють два базових типи мислення: конкретне {образно-чуттєве) і абстрактне (понятійне). Учені зазначають, що понятійне мислення послуговується понят­тями, які позначені словами і які не могли б без слів існувати. Мис­лячи, людина зіставляє поняття, протиставляє їх, поєднує, запере­чує, порівнює. Для цього в мові існують спеціальні засоби. Тому мислити – означає оперувати мовним матеріалом, словами. Чи можна дослівно розуміти вислів «обмінюватися думками»? Виявляється, не можна, тому що коли б люди безпосередньо обміню­валися думками, то вони завжди розуміли б один одного і не було б ніяких втрат при передаванні інформації. Насправді ж люди обміню­ються мовними одиницями, у яких закодовані думки. Одні, погано володіючи мовою, не можуть чітко висловити свої думки, інші по-своєму їх розшифровують. Недарма говорять: хто ясно думає, той ясно висловлюється; або: видно з мови, якої ти голови. Зауважимо, що думаємо, мислимо ми категоріями тієї мови, яку краще знаємо, тобто рідної. Отже, сам процес мислення має націо­нальну специфіку.

Естетична функція виявляється в тому, що за допомогою мови людина може сприймати красу і передавати її іншим людям, бути твор­цем культурних цінностей. Мова є першоелементом культури. За допо­могою мови з’явилися твори фольклору, художньої літератури, театру. За допомогою мови вони живуть донині і житимуть вічно. Кажуть, що все грунтується і обертається навколо слова, мови в цілому. І це дає підстави стверджувати, що мова – становить хребет культури, її храм. У живому мовленні мова виконує, в основному, функцію спілку­вання, комунікації. У художньому творі головне призначення мови – образотворення. А вже за допомогою мовних образів художнього твору відбувається «спілкування» митця з читачем, слухачем. Учені стверджують, що мові властиві закони евфонії, милозвуч­ності. Це, а також досконала організація мовного матеріалу в процесі спілкування, може бути джерелом естетичної насолоди, що найви­разніше виявляється при сприйнятті ораторського та художнього, зокрема поетичного, мовлення. Виховання відчуття краси мови – це основа всякого естетичного виховання.

Культуроносна функція. Мова – основа культури кожної нації, найбільший її скарб. Культура народу може розвиватися тільки мо­вою цього народу. Усім відомо, що пізнати інший народ ми можемо через вивчення його мови, бо культура кожного народу зафіксована у його мові. Ми, українці, засвоюємо культуру свого народу і пере­даємо духовні цінності від покоління до покоління за допомогою української мови. А коли пропагуємо свою мову у світі, пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи світову культуру. Культуроносна функція мови постійно і виразно виявляється, передусім, у тому, що людина, пізнаючи мову свого народу, прилу­чається до джерел неповторної духовності нації, з часом стає її носієм і навіть творцем.

Фатична функція – це функція встановлення контактів, звер­тання уваги на себе, «підготовка» потенційного співрозмовника до сприйняття інформації.

Волюнтативна функція – вираження волі щодо співрозмовни­ка: прохання, запрошення, порада, спонукання тощо.

Магічно-містична функція. Описи цієї функції мови є частково у книгах В.Топорова «Ритуал. Символ. Образ. Исследования в области мифопозтического», Джеймса Джорджа Фрезера «Золо­тая ветвь» (відомий переклад з англійської на російську) та інших. Фрезер зазначав, що деякі слова мають магічну силу, тому вимовля­ти їх просто забороняли. Так, туземці племені толампу на острові Целебес вірять, що, написавши ім'я людини, ви можете разом із іме­нем забрати й душу людини.Тому толампійці упродовж віків пере­давали один одному, що потрібно приховувати своє ім’я від інших. У багатьох народів спостерігається явище накладання табу на певні імена (албанці, жителі Центральної Австралії замовчували імена покійників; кафрці, нумфори (Голландська Нова Гвінея) – імена родичів; племена дагомейців та бахімів у Центральній Африці – імена правителів та священних осіб). М.Бердяєв зазначав: «Слова мають величезну владу над нашим життям, владу магічну, ми зачаровані словами і значною мірою живемо в їхньому царстві». Ученими описано перекази людей про те, як за допомогою певних дій і вимовлених речень, словосполучень, слів «виймали» душу людини. Магічна функція мови проявляється, зокрема, у тому, що слова здатні викликати уявлення, образи предметів, істот, які не існують взагалі: наприклад, на світосприймання людей, на їх орієнтацію в реальності, погодьмося, мають деякий вплив слова відьма, упир, водяник, чугаистер тощо. Магічна функція мови виявляється у заклинаннях тощо. Містична функція мови полягає у вірі людей у можливість за допомогою слова викликати богоявлення, оживити мертвих, подіяти на певний предмет чи особу, підкоряючи їх своїй волі. Це виявляється у вірі, що вимовлене слово може накликати хворобу, нещастя, нанес­ти шкоду. У стародавньому Єгипті був ритуал розбивання глиняних посудин з іменами ворогів, щоб накликати на них погибель. У сучас­ному Єгипті є звичай писати листи до святих і класти їх на огорожу могил. Чимало виявів магічно-містичної функції мови є в звичаях, обрядах і традиціях українців.

Демонстративна функція – підкреслення вираження за допо­могою мови своєї етнічної, національної приналежності. Так, чеські студенти на вулицях колись німецькомовної Праги розмовляли го­лосно по-чеському, демонструючи свою відданість національній мові. Таку ж позицію висловлював і Т.Г.Шевченко, заявляючи «вмію, та не хочу» (щодо вживання російської мови).

 

Поняття «сучасна українська літературна мова» слід ро­зуміти як унормовану літературну форму загальнонарод­ної української мови від часів І. Котляревського, Т. Шевченка і до нашого часу, що основні свої найсут­тєвіші риси успадкувала від давньоукраїнської і середньо-української книжної мови. Літературна мова – це унормована, відшліфована фор­ма загальнонародної мови, що обслуговує найрізноманіт­ніші сфери суспільної діяльності людей. Вона є однією з форм національної мови (інші форми: діалекти (територіальні, соціальні), просторіччя, мова фольклору).

Сучасна українська літературна мова характеризується унормованістю, уніфікованістю, стандартністю, високою граматичною організацією, розвиненою і розгалуженою системою стилів. Вона сформувалася на основі південно-східного наріччя, увібравши в себе окремі риси північних і південно-західних діалектів. У становленні її літературних норм важ­ливу роль відіграла художня література. Зачинателем нової украї­нської літературної мови вважають І.Котляревського. Його «Енеїда», «Наталка Полтавка», написані на основі живого усного мовлення народу. Вони започаткували новий етап формування літературної мови. В «Енеїді» зафіксовано близько 7 000 слів. Найширше, на думку вчених, представлена етнографічно-побутова лексика: назви одягу, їжі, житла, хатнього інтер’єру, сільськогосподарських знарядь, народ­них ігор тощо. Письменник увів у літературу співочу, мелодійну і надзвичайно колоритну народну розмовну мову.

Активними учасниками процесу творення української літератур­ної мови на народній основі були Г.Квітка-Основ’яненко, А.Метлинський, Л.Боровиковський, Є.Гребінка та ін. Пошук шляхів роз­витку української літературної мови, на думку В.Русанівського, завершився у творчості Т. Шевченка. Саме Великого Кобзаря називають основоположником сучасної української літературної мови. Т. Шевченко зі скарбниці народної мови відібрав багаті лексико-фразеологічні шари, відшліфував орфог­рафічні та граматичні норми, відкрив перспективи багатофункціональ­ного використання літературної мови, вивів українську мову на рівень високорозвинених європейських мов. Кобзар «з неперевершеною майстерністю розкрив красу і силу українського слова».

Традиції Т.Г.Шевченка продовжили розвивати у своїй творчості І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І.Франко, Леся Українка, Ю.Федькович, П.Грабовський, М.Коцюбинський, В.Підмогильний, М.Драй-Хмара, В.Сосюра, М.Рильський, П.Тичина, М.Стельмах, О. Гончар та інші письменники.

Літературна мова становить культурне надбання нації, вис­тупає важливим чинником єдності національного мовно­го простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки літературній мові, ста­більності літературних норм здобутки в галузі господарства, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються і передаються новим по­колінням. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культури, традицій народу. Літературна мова взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розмовної практики, пристосовуючи літературні норми до адек­ватного вираження думки та почуттів.

Одна з дослідниць української мови С.Єрмоленко зауважує, що головними ознаками літературної мови є:

– її наддіалектний характер;

– стабільні літературні норми в граматиці, лексиці, вимові;

– функціонально-стильова розгалуженість.

Отже, літературній мові характерні:

– поліфункціональність;

– унормованість;

– стандартність;

– уніфікованість;

– розвинена система стилів.

Літературна мова виконує функцію обслуговування всіх сфер діяль­ності суспільства, а саме:

– функціонує в державній, матеріально-виробничій, культурній, науковій сферах;

– є мовою освіти, радіо і телебачення, преси, художньої літератури;

– є засобом вираження національної культури, національної са­мосвідомості українців.

Українська літературна мова і сьогодні продовжує вбирати в себе як духовні цінності українського народу (зокрема досягнення куль­тури мовлення), так і виразові засоби з творів українських письмен­ників. Триває і процес розвитку літературних норм.

Українська національна мова існує у вищій (сучасна укра­їнська літературна мова) і нижчій (територіальні, соціально-професійні діалекти) формах загальнонародної мови. По­няття «загальнонаціональна мова» значно ширше, ніж по­няття «літературна мова», оскільки загальнонаціональна мова охоплює різноманітні територіальні наріччя і говори, соціально-професійні діалекти певної мови (просто­річчя, жаргонізми тощо), а також літературну форму мови, яка виникала значно пізніше за діалекти.

Українська літературна мова характеризується двома формами вияву: усною і писемною.

Усна мова втілена у звуках, сприй­мана на слух, одна з двохформ реального існування мови як засобу ко­мунікації. В історичному плані усна мова – первісна фор­ма існування мови, до появи писемності вона була єдиною формою словесного спілкування. Є такі сфери мовної діяльності, які забезпечу­ються тільки усною формою: територіальні діалекти, роз­мовна літературна мова, фольклор, деякі жанри офіційної мови монологіного характеру – судові промови, ко­ментарі теле- і радіожурналістів з місць подій, розповіді екскурсоводів у залах музеїв тощо (можлива, зрозуміло, писемна фіксація таких форм, але цей, вторинний, спосіб реалізації не порушує їх типологічних ознак як зразків усномовної норми). Сфера функціонування усної літературної мови значно розширилася з розвитком технічних за­собів масової комунікації – телебачення і радіо. З’являються нові функціонально-стильові різновиди усної форми мови, збагачуються і шліфу­ються її внутрішньоструктурні засоби та сти­лістичні можливості.

Порівняно з писемною мовою усна українська мова характеризуєть­ся більшою довільністю у додержанні мовної норми, певними особливостями в структурно-граматичній організації (коротші речення, висока частота неповних побудов, інверсії, зумовлені спонтаннимхарактером мовлення).

 

Українське законодавство про мову бере початок від березня 1918 р., коли було прийнято Закон Центральної Ради про державну мову. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою... Мовою в діловодстві має бути державна українська...» Але з втратою незалежності цей закон також втратив силу.

1 серпня 1923 р. ВУЦВК і Раднарком УРСР видав декрет «Про заходи забезпечення рівноправності мов і сприяння роз­виткові української мови». В Україні 1925 р. вийшла серія постанов про українізацію. У цих документах ішлося про від­криття шкіл з українською мовою навчання, збільшення кіль­кості видань різної літератури, зокрема підручників, газет, журналів українською мовою, вивчення української мови державними службовцями, переведення діловодства на україн­ську мову тощо. Але вже на початку 30-х рр. українізація по­мітно гальмується, її здобутки ліквідуються, а 22 листопада 1933 р. ЦК КП(б)У ухвалив постанову про її припинення. Почався зворотний процес звуження функцій української мо­ви й витіснення її російською.

На вимогу національно-патріотичних сил 1989 р. було конституційно закріплено державний статус української мо­ви в Україні й прийнято Закон про мови в Українській РСР (28 жовтня 1989 р.). Цей закон, незважаючи на його важливе значення для боротьби за збереження української мови, мав, проте, колоніальний характер: у багатьох його статтях поруч зі словосполученням «українською мовою» стояли слова «або ро­сійською». Зрозуміло, це великою мірою зводило нанівець проголошений законом намір, як сказано в преамбулі, забез­печити «українській мові статус державної з метою сприяння всебічному розвиткові духовних творчих сил українського на­роду, гарантування його суверенної національно-державної майбутності».

У Декларації про державний суверенітет України, прий­нятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 р., серед іншого вказувалося: «Українська РСР забезпечує націо­нально-культурне відродження українського народу, його істо­ричної свідомості і традицій, національно-етнографічних особ­ливостей, функціонування української мови в усіх сферах сус­пільного життя».

Незадовго до проголошення незалежності України, 12 лютого 1991 р., Рада Міністрів України ухвалила Державну про­граму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р., яку так і не було виконано навіть наполовину.

У ст. 10 Конституції незалежної України, прийнятій 28 чер­вня 1996 р., записано: «Державною мовою в Україні є україн­ська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціо­нування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України». Конституційний Суд України своїм рішенням від 14 грудня 1999 р. дав таке тлумачення цього та інших пунктів Конституції: «Таким чином, положення Кон­ституції України зобов’язують застосовувати державну – українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, у роботі і в діловодстві тощо органів державної влади, пред­ставницького та інших органів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в державних і комунальних навчальних закладах України».

Стосовно ж національних меншин зазначимо, що всі між­народні правові документи вимагають, щоб національні мен­шини, досконало оволодіваючи своєю мовою, у повному об­сязі володіли й мовою країни свого проживання. Зокрема, у преамбулі до Європейської хартії про регіональні мови й мови меншин від 5 листопада 1992 р. зазначено: «Захист і розви­ток регіональних мов або мов меншин не повинні проводи­тися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх». У першому пункті Гаазьких рекомендацій щодо прав національ­них меншин на освіту, прийнятих під егідою Організації з безпеки та співробітництва в Європі в жовтні 1996 р., наго­лошується: «Разом з тим особи, які належать до національ­них меншин, зобов’язані інтегруватися в більш широке сус­пільство держави через належне володіння державною мо­вою». У Пояснювальній записці до Гаазьких рекомендацій це положення ще раз повторюється: «Така інтеграція вимагає на­буття міцних знань як мови національної меншини, так і дер­жавної мови».

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцент­рувати весь його інтелектуальний потенціал, який у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.

 

Розглянемо детальніше ключові поняття «мовна ситуація» та «мовна політика». Отже, мовна ситуація – це сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіальному взаємовідношенні та взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень.

Мовна політика – свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвиткові бажаного спрямування.

Нинішній державний статус української мови відображає ступінь вияву піклування самої держави про її представницький вияв у колі цивілізованих країн. Державницький світогляд передбачає проведення активної, цілеспрямованої мовної політики, зорієнтованої на виховання національно свідомої мовної особистості. Водночас слід пам’ятати, що ніякий закон самої проблеми не вирішує, оскільки реалізація його принципів – це закономірності внутрішньодержавного влаштування. Сьогодні найважливішою проблемою у цьому напрямі постає розширення функці­онального тла української мови у різних сферах виробничо-професійного, навчально-прикладного, соціально-адміністративного життя.

Загалом на сьогодні маємо декілька основних проблем щодо вживання української мови на державницькому рівні: 1. Освітня проблема. У більшості шкіл формально навчання ведеться українською мовою, а у сфері спілкування між учителем та учнем продовжує домінувати російська, не кажучи вже про утримання великої кількості російських шкіл, які ще більше гальмують розвиток самосвідомості людини, ніж сучасні так звані українські школи. 2. Інформаційна проблема. Співвідношення українських і російських видань та інших ЗМІ в Україні не на користь нашої держави. Воно збереглося приблизно таким, яким було ще на початку 1917 року. Отже, основний потік інформації людина споживає російською мовою, тому саме так українцю набагато простіше відтворювати цю інформацію і робити з неї свої висновки, ніж займатися перекладом. 3. Офіційна проблема (найголовніша). Сучасний український паспорт, хоч він і синього кольору, і з тризубом, як і раніше, має двомовне написання всіх даних про людину. Це велика прогалина всіх канцеляристів, адже саме паспорт є своєрідною візитною карткою українця, а отже, й усієї нації.

Мовна політика як складова частина державотворення в Україні повинна спиратися на світовий досвід та міжнародне право, які виходять з того, що є держави багатонаціональні, тобто такі, до складу яких входять народи, що є автохтонами на своїх історичних територіях, проживають компактно, суцільною масою. Такою, наприклад, є Швейцарія, в якій німці, італійці та фран­цузи відповідають цим ознакам і тому статус їхніх мов у державній та громадських структурах однаковий – державний. Є й держави з багатонаціональним складом населення, де переважну більшість складає одна нація, що дає назву державі – титульна нація, мова якої й виступає в усіх державотворних і державно-представницьких функціях. Такою є Україна.

Заклики до уряду та Президента сформулювати нарешті базові принципи мовної політики звучать сьогодні від захисників обох мов. Захисники російської мови (русофіли) вимагають гарантій збереження status quo. Захисники української (українофіли) вимагають від влади, яка «нарешті є українською», повернення українській мові у власній країні тих прав і можливостей, яких вона була позбавлена.

При цьому і перша, і друга позиції – лише вершечки айсбергів. За закликами про посилення української мови шляхом державного примусу – пам’ять про те, що вживання української автоматично відносило до категорії «селюків», гірка образа на державу, але разом з тим дещо наївна віра у її всесильність. За закликами не допустити примусової українізації – пам’ять про комфортний статус (вищий за росіян статус у свідомості радянської людини мали хіба що прибалти), а також побоювання його втратити. Напевно, випадки насильницької українізації, хай і одиничні, все-таки були. Але їх було би явно недостатньо, якби не скандальні заяви самих українофілів про штрафи за вживання російської мови або негайне переведення всіх телеканалів на державну мову.

При цьому перші позиціонують себе як борці із двомовністю, а другі – як її, двомовності захисники. Перші бачать Україну державою, де українською говорить кожен українець, всі інші мову розуміють і поважають, а російськомовні – одна, хай і найбільша меншина – на зразок шведів у Фінляндії. Другі сподіваються, що російська безроздільно пануватиме всюди й скрізь, саме її знатимуть у кожному куточку країни. Тож, як бачимо, попри декларації та риторику боротьба йде не за двомовність, а за те, якій саме мові бути панівною.

Умова перша: визнання двомовності як об’єктивної риси українського соціуму. Упереджуючи обурення з боку українофілів (хоч, звісно, воно буде в будь-якому випадку), варто пояснити. Мається на увазі не закріплення за російською статусу державної/офіційної, а врахування того, що протягом найближчих десятиліть в Україні: а) існуватимуть дві мовні групи, розмір яких хоч і може мінятися внаслідок тих чи інших тенденцій, або дій, але які лишатимуться в одній «ваговій категорії»; б) обидві мови використовуватимуться усім суспільством, хоч і різною мірою, в різних обставинах та співвідношенні. І немає таких заходів, які в осяжній перспективі зробили наше суспільство одномовним.

Умова друга: мовна політика повинна передбачати максимальне задоволення прав окремого громадянина. Функція держави – гарантувати дотримання мовних прав своїм громадянам. За теперішніх умов найбільше порушуються права тих, хто говорить українською. І випадок, коли людина змушена через суд відстояти своє право отримати інструкцію до автомобіля українською – дуже наочний приклад. Разом з тим очевидно, що так само держава повинна реагувати й на порушення прав тих, хто говорить російською.

Умова третя: держави повинна підтримувати слабшого. Майбутньому російської мови, як вже неодноразово було сказано, наразі не загрожує нічого – цією мовою говоритимуть багато мільйонів не лише в самій Європі, а й в усьому світі. Водночас збереження української мови, а ще важливіше – її розвиток та повноцінне функціонування в усіх сферах життя українського суспільства – прямий обов’язок української держави. Але підтримувати українську мову, створювати умови для її поширення держава повинна не тільки і не стільки тому, що ця мова державна, а тому що вона з двох мов – слабша. Такий підхід – базовий і чи не єдино прийнятний у сучасній демократичній державі.

Умова четверта: орієнтуватися на інтереси мовних груп, а не політиків. Тим, хто розроблятиме принципи мовної політики із врахуванням різних точок зору, варто пам’ятати: інтереси україномовної та російськомовної спільнот України не дорівнюють інтересам політиків, які називають себе їхніми захисниками.

Спроектувавши всі проблеми, пов’язані зі вживанням української мови, на сьогодення, констатуємо потрібність існування російської мови в Україні як додаткової іноземної, яка б доповнювала рамки загальної освіченості людини, додаючи до них володіння ще однією іноземною мовою. На державному ж рівні існування в Україні російської мови неможливе, як і неможливе існування другої рідної матері на рівні міжособистісному.

Мовне питання не просто актуальне в нашому суспільстві, як і в багатьох інших, а є своєрідною «розмінною монетою». Дискусії про мову із новою силою спалахують при найменшій нагоді, а часто і без неї. Доводиться чути про «спекуляції у мовній сфері», що дуже часто є правдою.

Пожвавлення час від часу цього питання також можна розцінити як спекуляції. Водночас причина є й більш глибока – від влади чекають конкретних та чітких відповідей на те, як вона діятиме у тій чи іншій сфері. І якщо у сфері зовнішньої політики, боротьби з корупцією, енергетиці пріоритети справді змінювалися, то у мовній політиці все лишилося без змін. Тобто – ніяк. Гірше того, ніхто таку політику формулювати і не збирається.

Утім, як стверджує класик мовознавства Гарольд Шифман, «відсутність мовної політики – це також мовна політика», і в кожному випадку вона має своє пояснення.

Полеміка навколо правописних питань давно вже вийшла за рамки суто наукової й набула виразних ознак політичної, з гострими особистими випадами, із взаємним інкримінуванням політико-ідеологічних гріхів (прибічники радикальних змін у правописі, кваліфікуючи свої наміри як патріотичні, звинувачують своїх опонентів у тому, що ті нібито ніяк не хочуть «відступитися від так любої їм російської мови», не хочуть «знімати з себе більшовицької шинелі» тощо; противники ж змін протестують проти «діаспорного впливу на материкову мову»; з одного боку чути голоси про русифікацію, з другого – про полонізацію української мови). На практиці ж від початку 90-х рр. запанував правописний хаос – переважно з безсистемним змішуванням норм українських правописів 1960 і 1990 / 1993 рр., а також з наявністю в деяких виданнях норм правопису 1928 р. або частіше окремих для тих чи інших друкованих органів та електронних ЗМІ вимовно-правописних норм з елементами правопису 1928 р., прийнятих ними ж самими. Питання правописної реформи, вийшовши на рівень емоційного обговорення широких кіл громадськості, ввійшло вже до арсеналу великої політики, стало об’єктом зацікавлення найвищого державного керівництва.

 

Історія української мови сягає глибини віків. Частина вчених вважає, що ймовірно українська мова була ядром інших слов’янських мов, бо територія сучасної України є прабатьківщиною слов’ян.

Згадувалась українська мова і український народ уже з 14-15 ст. Деякі вчені вважають, що давньоукраїнська мовна система сформувалася у 6-7 ст.

Крім розуміння української мови як джерела усіх слов’янських мов, існує й інша точка зору – українська мова невипадково має спільні слова з давньоіндійською (санскритом), вони належать до однієї групи мов – індо-європейської.

Давність української мови підтверджують також фольклорні джерела, зокрема українські народні пісні – колядки, щедрівки.

Українська графіка бере свій початок від старослов’янського письма. У нинішньому українському алфавіті є тільки 2 літери, що їх не було в кирило-мефодіївській абетці – “ґ”, яка відома з кінця ХVІІ ст., та “ї”, яка спочатку вживалася замість колишнього “ь”. Своєрідним є і розрізнення літер “е” і “є”.

Староукраїнська мова існувала в писемному й усному варіантах за часів Київської Русі. Пізніше виникли давньоруська та давньоукраїнська мови.

У 14-15 ст. українська мова мала назву «руська» і була державною в Литві.

У 16-17 ст. називалася «проста мова» – розмовна. Останній представник давньоукраїнської мови – Г. Сковорода.

Український правопис бере початок з кінця ХІХ ст.

Від часу видання «Енеїди» виникла потреба в зміні традиційного письма, віддаленого від живої народної мови. Пошук нових засобів передачі був стихійним, тому від 1798 до 1905 нараховується близько 50 різних правописних систем.

Як бачимо, з’ясування питання походження будь-якої мови, і української зокрема, надзвичайно складне. Своє вагоме слово у роз­в'язанні цієї проблеми ще мають сказати порівняльно-історичне мо­вознавство, археологія, історія.

Багато дослідників лінгвістики намагалися віднайти історичні витоки такого занедбаного становища української мови і відповісти на питання: хто винен? Довго шукати не довелось, бо це – те, що лежить на споді тривалої політики російського імперіалізму щодо українського слова та подальших його заборон. Річ у тім, що українські землі за всіх часів мали надто сприятливе геополітичне розташування і надзвичайно зручні природно-кліматичні умови. Це і дало суб’єктивні підстави російським самодержавцям для нищення українського етносу (етноцид) протягом віків головним чином з метою його асиміляції і пристосування до потреб своєї політики.

Лінгвоцид (мововбивство) щодо української мови також має довгу історію. Українська мова у своєму розвитку пройшла тернис­тий шлях, адже від російського імператора Петра І і до відомого партійно-комуністичного ідеолога М. Суслова вийшло близько 30 указів, постанов, рішень про заборо­ну або дискримінацію української мови, культури.

Перші нападки на українську словесність відносяться до доби царювання Петра I. Оскільки поширення української мови, як і будь-якої іншої, здійснювалося головним чином через друк, то й цензурні заборони стосувалися здебільшого друку книжкових видань та часописів.

Уже 1769 року церковний синод заборонив друкувати книжки українською мовою переважно навчального (південноруські букварі) та загальнопопулярного характеру.

15 липня 1826 року було запроваджено новий цензурний статут (з подальшими жорсткими удосконаленнями), за яким передбачалося формування громадської думки таким чином, щоб царський уряд міг виліпити з неї все, що йому потрібно.

За статутом від 1828 року при Міністерстві народної освіти було засновано Головне управління цензури, якому підпорядковувалися цензурні комітети в університетських містах, що мали контролювати місцеву літературу та нові друковані надходження з-за кордону.

1838 рік поклав початок легалізації друкованих видань за допомогою дозволу самого царя. Відтоді найчастіше право на утримання друкарень надавалося перевіреним органам місцевої поліції, що були «найсвідомішими» прислужниками існуючого на той час політичного режиму.

У тому ж році у зв’язку зі збільшенням друкованої продукції Київського університету імені Св. Володимира Міністерство освіти прийняло постанову про відкриття при ньому Комітету внутрішньої цензури, який у своїх діях керувався особливим «Статутом про цензуру» 1842 року. На прохання керівництва університету пролити бодай якесь світло на невизначеність у видавничій справі 8 червня 1852 року на адресу Ради університету було надіслано документ, що містив витяги з цензурних постанов з 1843 до 1851 року і мав назву «Витяг з додаткових постанов, що можуть мати безпосереднє відношення до творів, які видаються від імені університету».

До того ж, 2 квітня 1848 року створено спеціальний комітет, який стежив за загальною тематикою та підтекстовою спрямованістю видань. Тепер для того, щоб надрукувати книжку, редакторам чи упорядникам потрібно було поступово пройти через «подвійне коло» імперської цензури: попереджувальної та каральної. Для надання важливих порад цензорам у розпізнаванні «особливо небезпечної» літератури та подальших їхніх діях написано перше зведення правил застосування друку, що мало назву «Витяги з правил цензурного комітету про роботу друкарень» і мало таємний характер.

Наближаємося до невиправданої для прибічників усього російського події – Валуєвськогоциркуляру від 18 липня 1863 року, який міністр внутрішніх справ П. Валуєв надіслав до Київського цензурного комітету. Циркуляр містив у собі заборону видавати книжки церковного та навчального характеру українською мовою, а дозволяв її використовувати лише в «галузі красного письменства». Вищезгадану постанову аж до 1917 року ніде не було надруковано. Тому російському урядові невдовзі знову довелося приструнювати українофільський рух, потужним джерелом якого стало «Юго-Западное отделение Императорского Географического общества». Задля цього за сприяння донощика М. Юзефовича було створено спеціальний комітет для розгляду питання про «українофільство», який в одному зі своїх документів зазначив, що мова завжди була основним критерієм відмінності або схожості націй. Тому дозволити вільний розвиток української мови – означало раз і назавжди зректися плодючих південноруських земель.

Трохи пізніше, 18 травня 1876 року, цар Олександр II, перебуваючи на відпочинку в місті Емсі, підписав ще один нищівний для української культури документ – Емський указ. Він забороняв:

– ввозити на територію Російської імперії будь-яку друковану продукцію, випущену за кордоном українською мовою;

– друкувати оригінальні твори українською мовою, крім художніх творів та історичних пам’ять, що мають друкуватися за всіма правилами вживання російського правопису;

– ставити вистави українською мовою і нею ж друкувати пісенні тексти під нотами;

– подальший випуск газети «Киевский телеграф».

Відчувши табу на випуск українськомовної літератури в Україні, у пошуках щастя М. Драгоманов їде до Щвейцарії і там, у Женеві, налагоджує українське видавництво, яке діяло до 1889 року і багато своєї продукції випускало для нелегального ввезення на територію України.

За Емським указом дуже плідним на цілу низку неопублікованих постанов видався рік 1881.

8 жовтня 1885 року вийшла чергова постанова, яка забороняла друкувати українські словники, влаштовувати малоросійські театри і формувати трупи, але дозволяла вже ставити вистави українською мовою і співати українськомовні пісні, дозволені цензурою. У 1892 році Головне управління у справах освіти нагадало необачним цензорам про незаконність перекладів з російської на українську мову. 1894 рік ознаменувався повторенням одного підпункту Емського указу, а саме – ще одна заборона ввозити українські книги з-за кордону. У 1895 році заборонено друкувати книжки для дитячого читання. Щодо існування українських шкіл на той час, то про це не могло бути й мови, бо це так само означало виховати принаймні одне покоління українців безвідносно до російського національного духу. Усі ці заходи були, звичайно, не на користь тогочасній українській еліті й знаходили гнівне образне відбиття у творах провідних українських письменників та політичних діячів. Один із них, Володимир Винниченко, у тритомній публіцистичній праці «Відродження нації» дуже гостро зреагував на сукупність цензурних заборон, звівши аспект нехтування мовою до причини загибелі нації: «Ніякої української мови не було, немає й бути не може», – сказав у 80-х роках минулого століття один з видатних російських могильщиків України, притоптуючи ногами землю на могилі. І, справді, за тих часів не могло з’явитись у літературі ні одного слова українською мовою. Щоб надрукувати українську народну пісню, її треба було перекласти на латинську або на французьку мову. Отже, ніби повна смерть нації. Край усім імперським утискам нашої мови було покладено лише 1905 року в Записці Академії наук «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова», якою скасовано всі попередні заборони поширення українського слова. Відразу потому, 24 листопада 1905 року, у Петербурзі видано тимчасові правила про друк, які дозволяли видання періодичної літератури мовами народів Росії (зокрема – й українською). Водночас було ліквідовано попередню цензуру.

Однак, незважаючи на всі відновлені права та свободи, протягом 1905-1914 років в Україні виходили українською мовою лише граматики, але служби в церквах, як і раніше, проходили російською мовою. У цей період не було відкрито жодної української школи в Східній Україні. До того ж, 1907 року було видано особливий циркуляр, згідно з яким українськомовна література, що ввозилася з Галичини до Росії, обкладалася дуже, як на той час, високим митом – по 17 карбованців за пуд. Усе це робилося для того, щоб обмежити потік подібної літератури із Західної України. 1910 року було втілено в життя нові Столипінські реформи, які передбачали заборону «інородцям» створювати товариства, клуби та видавати газети рідною мовою. З поваленням царизму на початку 1917 року і запровадженням системи двовладдя ситуація в галузі української культури докорінно змінилася: українська мова стала мовою законодавства, адміністрації, війська і зборів; збільшилася кількість українських шкіл та гімназій; засновано два університети (у Києві та Кам’янці-Подільському) та Українську академію наук (24 листопада 1918 року); створено «Просвіту»; збільшилася кількість книг, виданих українською мовою. Велика заслуга у створенні сприятливих умов розвитку української культури належить гетьману П. Скоропадському, який уособлював найвищу владу в Україні з квітня до грудня 1918 року. Пізніше радянська влада визнала за українською мовою право існувати паралельно з російською. З 1923 до 1932 року радянське керівництво запровадило нову, нечувану раніше політику українізації, що характеризувалася:

– рішенням XII з’їзду РКП(б) у 1923 році про висування на керівні посади в республіках осіб корінної національності;

– уведенням навчання українською мовою у 80 % шкіл, 50 % технікумів і 75 % інститутів;

– виданням українською мовою 90% газет, половини всіх книг, кінофільмів, радіопрограм та введенням її в 65 % усієї сфери діловодства;

– створенням умов для розвитку національних меншин (у тому числі й української).

Так чи інакше, але до кінця 20-х років українська культура пережила свій найповніший розквіт за радянської доби. Натомість 30-ті роки були діаметрально протилежними і становили період деукраїнізації, що була своєрідним кривим дзеркалом у відображенні українізації, бо з українською мовою робили все те саме, що й раніше, тільки навпаки. Крім того, період деукраїнізвції ознаменувався: переслідуванням інтелігенції як джерела вільнодумства; саморозпуском літературних організацій (зокрема "ВАПЛІТЕ"); масовим винищенням української еліти на Соловках, яке дістало назву «Розстріляного відродження»; закриттям редакцій; гонінням на УАПЦ тощо. Основною мовою засобів масової інформації знову стає російська. Національні школи переведено на російську мову навчання з великою кількістю заполітизованих наук. Пізніше почали потроху видаватися твори українських класиків, хоча більшість із них все ж таки залишалася забороненою літературою; у російських школах запроваджено по кілька українських класів, навчання в яких вважалося менш престижним; викладачі української мови отримували заробітну платню набагато нижчу, ніж викладачі російської мови тощо.

«Руйнування мови – основи національної культури – це вже не просто вина, а злочин держави перед народом», – констатує А. Мокренко. Не дивина. Адже це була не наша держава.

Стиль мови – це різновид мови, що характеризується відбором таких мовних засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування.Поряд із функціональними стилями, враховуючи характер експресивності мовних елементів, виділяються також: урочистий, офіційний, фамільярний, інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний.

Публіцистика є вершинним явищем журналістики, її серцевиною, стрижнем. Вона потребує особливо високого рівня оволодіння фаховим мистецтвом, найповніше задовольняє функції і завдання журналістики: бути історією сучасності, впливати на практику суспільно-політичного життя. Далеко не кожний журналіст може стати талановитим публіцистом, – для цього потрібний особливо яскравий талант, великий власний життєвий досвід, глибокі знання в різних сферах дійсності, блискучий, зрозумілий мільйонам стиль.

Публіцист не просто описує чи констатує факти, повідомляє про сучасні проблеми, – він роз’яснює й переконує, полемізує й викриває, закликає до дії, полемізує й агітує. У публіцистичних творах поєднується лексико-стилістичні особливості наукового дослідження та ораторського мовлення, невимушена жвавість розмовної говірки і чітка впорядкованість літературної мови.Зрозуміло, що газета чи журнал не можуть орієнтуватися лише на публіцистику – певне місце на їхніх сторінках мусить бути відведене й інформаційним жанрам, стислій, некомкнтованій інформації. Публіцистика – це ніби важка артилерія, що далеко не завжди використовується в бойових діях. Але в кінцевому рахунку успіх видання визначається майстерністю публіцистів, що працюють у ньому, адже саме вони здатні не лише ретранслювати зовнішню інформацію, а виробляти внутрішню, коментувати події, розкривати їх зміст, а саме цього прагнуть і сподіваються від журналістики читачі.

Засоби масової інформації – одна з наймолодших сфер нашої культури, де утверджує себе українська мова. А вік українського телебачення зовсім юний. Але нагромаджується досвід і форми його передачі, складаються певні традиції, виробляється політика виховання кадрів, їх добору. Усе це проходить у наполегливих пошуках. І в цьому напрямі, наприклад, багато зробило наше національне радіо.

Мова сучасних мас-медіа залежить не тільки від стану розвитку національної мови, складної взаємодії зовнішнього і внутрішнього в ній самій. Мовлення у сфері ЗМІ зазнає дії всіх чинників, які є породженням суспільно-політичної формації, зумовлені характером державних інституцій, взаємодією контактуючих мов, системою освіти, способом інтерпретації явищ природи і суспільного життя тощо. У цій сфері мова надзвичайно чутлива до різних соціальних змін, відбиває особливості державно-політичного життя суспільства. Це своєрідний барометр, що визначає стан погоди в Державі. У мовленні сучасних мас-медіа сильними є тенденції, пов’язані з демократизацією та лібералізацією суспільства.

При вивченні мови ЗМІ важливо усвідомити, чи в аналізованому проміжку часу відчутне прагнення охопити словом різноманітність життя, домінує конструктивне мислення. Отже, на цей тип мовлення значною мірою впливає морально-психологічний клімат суспільства та окремих його верств, які «диктують» мові соціально-естетичні координати, свою «естетичну міру».

Для мови сучасних ЗМІ характерне послаблення офіційності, ідуть пошуки нових засобів експресивного мовлення, вироблення раціональних стандартів. Йде розширення кількісного і якісного складу комунікації.

Слід зважати на те, що ЗМІ становлять особливу сферу для функціонування мови, і всі процеси, які тут проходять, не тільки відбивають мовленнєву ситуацію взагалі, а й впливають на структуру самої мовної системи, що, своєю чергою, вимагає всебічного знання мови, уміння користуватися нею і як засобом пізнання, і як знаряддям спілкування й передачі інформації, і як джерелом естетичного розвитку – невід’ємної ознаки освіченої, усебічно розвиненої людини, а особливо працівників ЗМК.

Особливо великої ваги це набуває у пресі, адже газета має велику аудиторію і часто служить мовним еталоном. З огляду на це підвищується відповідальність працівників ЗМІ за мовне оформлення газетних матеріалів, бо кожна помилка, помножена на тираж видання, проходить перед очима різних за віком і фахом людей при загальному довір’ї до друкованого слова, фіксується у сфері свідомого чи підсвідомого, заважаючи виробленню й закріпленню навичок грамотності. Все це дозволяє розглядати мову періодичного видання як явище, в якому відбуваються важливі динамічні процеси у зв’язку з її функцією бути засобом спілкування в умовах дальшої демократизації суспільства і піднесення рівня культури, в умовах усунення негативних явищ у багатьох сферах суспільного життя. Тому ЗМК повинні відігравати дедалі більшу роль у розвитку літературної мови, у збагаченні її словника. Адже професіоналізм і компетентність журналіста, його точність у поводженні зі словом, скрупульозність, його майстерність, під чим слід розуміти й вміння лаконічно, доступно, образно викладати думки, що забезпечує ефективність і правильність сприймання їх читачем. А правильному розумінню допомагає насамперед системність, нормативність мовних засобів, тобто мова газети і правопис тексту мають бути нормативними, літературними.

Проте у газетному мовленні, на жаль, трапляються численні відхилення від мовностилістичних норм на рівні лексики, фразеології, у системі граматики, що є показником певних тенденцій, які виникають в умовах білінгвізму та виявляють здатність до переходу в закономірності внаслідок складних соціопсихічних процесів, що постають через взаємодію двох контактуючих мов – української та російської. Аналіз причин таких відступів у лінгвістичному та екстралінгвістичному планах засвідчує, що вони зумовлюються, зокрема, недостатнім опануванням норм літературної мови, впливом просторічних елементів, усного мовлення, діалектного оточення, в якому перебуває чи з якого вийшов журналіст, міжмовною інтерференцією, особливо на лексичному рівні. Часом впадає в око мовна нерівність, коли один матеріал чи рубрика значно поступаються іншим.

Що ж до радіо чи телебачення, то тут до тих самих мовних проблем додаються ще й проблеми, пов’язані з усним мовленням. Акцент, невживання „ґ”, мовні кальки, відсутність кваліфікованих дикторів і редакторів; зрештою, у нас немає мовної цензури, так само як зразків для наслідування. Вимоги пуристів зустрічають спротив у маргіналів від літератури та шоу-бізнесу. Правопис, що мав би бути зведений у ранг Закону, розвалюється на очах.

До того ж, глибока політична криза, помножена на складну економічну ситуацію зробили й без того не дуже актуальну для влади тему мовної політики взагалі недоречною. Уряд постійно обіцяє оприлюднити нарешті програму дій у різних сферах суспільного життя. Чомусь мало віриться, що однією з таких сфер стане мовна – в умовах кризи й виборів, що наближаються, знову «не до мови». Залишається сподіватися, що час, коли держава захоче вирішувати проблеми мовної сфери, таки настане.

В інформаційному просторі досі немає потужної системи узгоджених конструктивних ідеологем, здатних консолідувати суспільство для подолання теперішньої мовної ситуації. Незважаючи на це, сфера сучасних українських ЗМІ засвідчує: мова живе, еволюціонує, і завдання небайдужих до її долі журналістів-інтелігентів – вони ж бо належать до основних творців найрізноманітніших текстів – дбати, щоб мова за цих складних обставин зберігала свої генетико-типологічні риси, неповторність та самобутність.