Витоки та передумови німецької класичної філософії

Німецькою класичною філософією у вітчизняній літературі прийнято називати сукупність філософських учень І. Канта, І.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля і Л. Фейєрбаха. Їх об’єднує пильна увага до природи духу, що трактується через поняття діяльності та свободи, які розглядаються у тому числі й в історичному контексті. Німецьку класичну філософію іноді намагаються тлумачити як інтелектуальний еквівалент Великої французької революції 1789 р. Проте ніяк не меншою мірою її можна розглядати як завершення або розвиток філософії німецької Просвіти XVIII століття.

XVIII століття у філософському відношенні виявилося дуже сприятливим для Німеччини, хоча ще на початку цього століття вона помітно відставала від Англії та Франції. Філософської літератури німецькою мовою практично не видавалося, не було і сталої термінології. Кардинальна зміна ситуації пов’язана з ім’ям Хрістіана Вольфа (1679-1754 рр.), який відчув значні спекулятивні можливості німецької мови і провів глобальну термінологічну реформу. Володіючи до того ж неабияким даром систематизувати, він адаптував ідеї великих мислителів XVII століття, Р. Декарта і Г.В. Лейбніца для потреб університетської освіти. Учні Вольфа – А. Г. Баумгартен, Ф. X. Баумейстер і ін. створили ряд класичних підручників, по яких багато поколінь студентів засвоювали ази новоєвропейської метафізики.

У 20-40-х рр. XVIII ст. вольфіанство стало найвпливовішим філософським рухом у Німеччині. Проте у Х. Вольфа було й немало супротивників, серед яких виділялися так звані еклектики. У зіткненні вольфіанців та еклектиків і розвивалася німецька філософія епохи Просвіти. Еклектики – І.Ф. Будді, І.Г. Вальх, X.А. Крузій, І.Г.Г. Федер, К. Мейнерс та ін. поєднували теологічну ангажованість із прихильністю «здоровому глузду», з позицій якого вони атакували екстравагантну вольфівську теорію «передвстановленої гармонії» між душею і тілом, успадковану від Г.В. Лейбніца. Спочатку вольфіанці відбивали ці нападки, але поступово «здоровіші» теорії еклектиків стали брати гору. З 50-х рр. вплив Х. Вольфа різко послаблюється, наступає період невизначеності і відносної рівноваги різних шкіл.

У цей же час у Німеччині починається бум перекладницької діяльності. З подачі прусського короля Фрідріха II, захопленого ідеями паризьких просвітителів – Ф. Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, Ж.О. Ламетрі та ін., виникає мода на матеріалізм і вільнодумство. Французькі ж мислителі, багато хто з яких переїхав до Берліна і одержав пости в Королівській академії наук, пропагували в Німеччині теорії британських філософів – Д. Локка, Д. Юма й ін. У результаті протягом 50-60-х рр. у Німеччині сформувалося виключно насичене філософськими ідеями середовище, яке не могло не стати основою для масштабних системних побудов самого різного змісту. У сфері методологічних досліджень особливих успіхів досяг І.Г. Ламберт, автор «Нового органона» (1764 р.), а І.Н. Тетенс (1738-1807 рр.) створив один з найвитонченіших в історії новоєвропейської метафізики трактат по філософії свідомості і антропології – «Філософські досліди про людську природу і її розвиток» (1777 р.). У аналітичному ключі намагаючись вирішити загадку свідомості, І.Н. Тетенс дійшов висновку, що вона виникає із мимовільної активності душі при зміні психічних станів.

Ця творча активність є винятковою особливістю людини. Її наявність пояснює виникнення вищих душевних здібностей, таких, як розум і вільна воля, із відчуття, в якому вона теж приховано присутня. Така активність виявляється не тільки в свідомості, але і в постійному прагненні до розвитку. Тому людину, за І.Н. Тетенсом, можна визначити як істоту, яка здатна вдосконалюватися. Дія ідей І.Н. Тетенса на подальшу думку була, проте, не дуже велика. Інакше йшла справа із І. Кантом, що випробував вплив А.Г. Баумгартена, Х.А. Крузія, Д. Юма, Ж.-Ж. Руссо й інших авторів. Він створив оригінальне вчення, в якому зумів подолати крайнощі раціоналістичної та емпіричної методології і знайти середній шлях між догматизмом і скептицизмом. Підсумком цих конструктивних зусиль стала велична філософська система, яка чинила революційну дію на всю європейську філософію.