Забирайтесь геть, срані багатії 2 страница

— Абракадабра! Бул! Кінець! Отже, — повів далі чоловік у чор­ному, делікатно відпиваючи ковток вина, — якщо нудні фор­мальності позаду...

— Ще одне, — сказав Джонас. — Тобі відоме моє ім’я. Я хо­тів би дізнатися твоє.

— Називай мене Волтером, — зненацька чоловік у чорному перестав посміхатися. — Старий добрий друзяка Волтер. А те­пер нумо до справи, подивимося, до чого ми дійшли й куди прямуємо. Коротше кажучи, поговоримо.

 

 

Коли Катберт повернувся до барака, на землю вже спустилася ніч. Роланд із Аланом грали в карти. Вони поприбирали в бараці, привівши його майже в той самий вигляд, як і раніше (завдяки скипидару, що знайшовся в шафці в старій конторі бригадира, навіть написи на стінах зблякли й більше не впадали у вічі). Тепер хлопці захопилися грою Каса Фуерте, або «Гаряча пляма», як її ще називали в їхній частині світу. Насправді то був просто різно­вид «Гляньте» на двох осіб, гри в карти, популярної в барах, ба­раках і біля багать відтоді, як світ був молодим.

Роланд миттю підвів голову, намагаючись здогадатися, в яко­му настрої повернувся Берт. Зовні Роланд був так само незво­рушний, як завжди, навіть чотири рази виграв у Алана, але в ду­ші вирували біль і невпевненість. Алан переказав йому слова Катберта, які той вимовив на подвір’ї. Почути таке від друга було жахливо, навіть якщо це було переказано через іншого. Втім, ще болючіше його вразили ті слова, що Берт сказав перед тим, як вийти з барака: «Ти називаєш своє недбальство любов’ю і вважаєш безвідповідальність чеснотою». Хіба про нього вза­галі можна було таке сказати? Що він недбалий і безвідпові­дальний? Він весь час переконував себе, що це не так, що той курс, який він для них обрав, був тяжкий, але виправданий. То був єдиний спосіб дій, що мав сенс. Крики Катберта були ли­шень відгомоном розшарпаних нервів, а його злість від того, що їхню домівку розгромили, здавалася надмірною. Проте...

Скажи йому, що він правий з хибних причин, а отже — з усіх боків неправий.

Такого не могло бути.

Адже так?

На губах Катберта грала усмішка, на щоках був рум’янець, наче він більшу частину шляху додому проїхав галопом. Він був юний, вродливий і сповнений жаги життя. Він навіть виглядав щасливим, майже як той, колишній Катберт, спроможний го­динами патякати ні про що, звертаючись до грачиного черепа, аж поки хтось не просив його замовкнути.

Але Роланд не йняв віри очам. Щось не так було з його усміш­кою. Рум’янець на щоках міг бути спричинений не добрим здо­ров’ям, а гнівом, блиск в очах — лихоманкою, а не добрим гумо­ром. Роланд навіть бровою не повів, але в нього всередині все обірвалося. Він сподівався, що коли трохи почекати, буря зді­йметься сама по собі. Але чомусь подумав, що цього не станеться. Кинувши погляд на Алана, він побачив, що той теж так вважає.

Катберте, через три тижні все скінчиться. Якби ж то я міг тобі це сказати.

Думка, що сяйнула йому слідом за цією, була вражаюче про­стою: «То скажи».

Проте він не міг. Чому він стримувався, не радився з друзя­ми? З якою метою? Він був сліпий? О боги, сліпий?

— Привіт, Берте, — сказав він, — гарно покатав...

— Так, дуже гарно, з користю. Вийди-но надвір. Хочу тобі щось показати.

Роландові дедалі менше подобалися веселі вогники в очах Берта, проте він поклав карти на стіл і підвівся.

Алан потягнув його за рукав.

— Ні! — тихо, в паніці проказав він. — Чи ти не бачиш, яке в нього обличчя?

— Бачу, — сказав Роланд. І відчув, як серце охоплює смуток.

Поки він повільно йшов до друга, котрий більше не нагадував друга, вперше за весь час йому спало на думку, що він приймав рішення в стані, наближеному до сп’яніння. А чи справді він приймав рішення? Тепер він у цьому не був упевнений.

— Що ти хочеш мені показати, Берте?

— Щось чудесне, — сказав Берт і розсміявся. Сміх із нотками ненависті. Можливо, вбивчий. — Тобі треба на це подивитися. Я впевнений.

— Берте, та що з тобою таке? — спитав Алан.

— Що зі мною? Зі мною нічого, Алане, я щасливий, як квіт­ка на сонці, як бджілка на квітці, як рибка в морі, — і, поверта­ючись, щоб вийти у двері, він знову розсміявся.

— Не ходи з ним, — сказав Алан. — Він збожеволів.

— Якщо наше братство розпалося, в нас нема шансів вибра­тися з Меджису живими, — сказав Роланд. — Тому я радше загину від руки друга, ніж ворога.

І вийшов надвір. Трохи повагавшись, Алан рушив слідом. На обличчі в нього було написано, що він нещасний до гли­бини душі.

 

 

Мисливець зник, а лик Демона ще не проступив, проте в небі розсипалися міріади зірок, і їхнього світла цілком вистачало для того, щоб бачити. Катбертів кінь, досі не розсідланий, був прив’язаний до конов’язі. Квадрат запорошеного подвір’я бли­щав, як почорніле срібло.

— Що таке? — спитав Роланд. Вони обидва були без револь­верів. Хоч щось у цьому всьому було позитивне. — Що ти хотів мені показати?

— Це тут, — Катберт зупинився посередині між бараком і обвугленими рештками садиби. Він дуже впевнено кудись по­казував, але Роланд не бачив нічого надзвичайного. Підійшов­ши до Катберта, він поглянув униз.

— Не бачу...

У голові спалахнули мільярди зірок — то Катберт щосили вгатив його кулаком у підборіддя. За все життя то був перший раз (крім як у дитячих іграх), коли Берт підняв на нього руку. Роланд не знепритомнів, але контроль над ногами й руками втратив. Вони наче стали чужими, м’якими, як кінцівки ган­чіркової ляльки. Роланд повалився на спину. Зорі якось дивно рухалися, описували дуги й залишали позаду молочно-білі слі­ди. У вухах нестерпно дзвеніло.

Десь віддалік кричав Алан:

— Ти здурів! Кретин! Бовдур!

Надлюдським зусиллям волі Роланд спромігся повернути го­лову. Побачив, що Алан хотів прийти йому на допомогу, але Катберт, котрий уже не всміхався, відштовхнув його.

— Це наші справи, Алане, не втручайся.

— Це був підлий удар, ти гад! — розгнівити Алана було важ­ко, але тепер він гнівався, і гнів його був таким сильним, що Катберт міг пошкодувати. «Треба підвестися, — подумав Ро­ланд. — Треба стати між ними, поки не трапилося щось гірше». І він кволо повів руками й ногами на землі.

— Так, бо він з нами теж учинив підло, — сказав Катберт, — а я лише йому повернув підлість. — Він подивився вниз. — Це все, що я хотів тобі показати, Роланде. Цей клапоть землі. Цей пил, в якому ти лежиш. Гарно його розпробуй. Може, це по­верне тебе до тями.

Тепер хвиля гніву почала наростати і в Роланді. Він відчув, як потроху просочується в думки холод, спробував йому проти­стояти і зрозумів, що програє. Ніщо вже не мало значення — ні Джонас, ні цистерни на Ситґо, ні змова щодо постачання за­пасів, яку вони викрили. Скоро й Альянс, і ка-тет, який він всіма правдами й неправдами намагався зберегти, перестануть бодай щось важити.

Занімілість потроху покидала кінцівки, й Роланд сів. Спо­кійно глянув знизу вгору на Берта, тримаючи руки на землі. В його очах переливалося сяйво зірок.

— Я люблю тебе, Катберте, проте непокори й нападів ревно­щів не потерплю. Якби я відплатив тобі за все, то тебе довелося би по шматках збирати. Тож я відплачу тобі лише за те, що ти мене вдарив зненацька.

— Еге ж, хлопче, ти це можеш, — сказав Катберт, переходя­чи на гембрійську говірку. — Але спершу глянь-но ось на це. — І мало не з презирством кинув йому складений аркуш паперу. Лист вдарився об Роландові груди й упав на коліна.

Роланд підняв його, відчуваючи, що лють помалу вгамо­вується.

— Що це таке?

— Розгорни, й побачиш. Зірки світять яскраво, зможеш про­читати.

Повільно, занімілими пальцями, Роланд розгорнув аркуш паперу і прочитав записку.

Вже не чиста! Він заліз у кожну її дірку, Вілл Деаборн! Як тобі це подобається?

Перечитав двічі. Вдруге читати було важче, бо затремтіли руки. Подумки він побачив усі ті місцини, де вони зустрічали­ся з Сюзен: елінг, хижу, хатину — в іншому світлі. Хтось їх ба­чив. А він же вважав її й себе такими розумними. Був такий упевнений в тому, що жодна жива душа не знає про їхні зустрі­чі. А тим часом хтось постійно за ними стежив. Сюзен казала правду. Хтось їх бачив.

Я поставив на карту все. Її життя і наші.

Перекажи йому мої слова про двері до пекла.

І голос Сюзен: «Ка — як буревій... якщо ти кохаєш мене, то кохай».

І він кохав, по-юнацькому самовпевнений, вважаючи, що все буде добре, адже (так, в глибині душі він у це вірив) він — це він, і ка має прислужувати його коханню.

— Я йолоп, — голос Роланда тремтів, як і його руки.

— Так, це правда, — сказав Катберт. — Ти йолоп. — Він опус­тився перед Роландом на коліна. — Якщо ти досі хочеш мене вдарити, то бий. Бий щосили і що стане сил. Я не відбиватиму­ся. Я зробив усе, що міг, аби ти прокинувся і згадав про свої обов’язки. Якщо ти захочеш спати далі, най буде так. Хай там що, я все одно тебе люблю. — Берт поклав руки на плечі друга і поцілував його в щоку.

І Роланд розплакався. Частково то були сльози вдячності, проте здебільшого їх спричинили сором і збентеження. Десь у надрах свідомості якесь його темне «я» навіть ненавиділо Катберта і в майбутньому продовжувало ненавидіти — ще біль­ше за поцілунок, ніж за несподіваний удар в щелепу, більше за прощення, ніж за те, що Катберт розкрив йому очі.

Він звівся на ноги з листом у брудній руці. Другою рукою марно силкувався стерти сльози, та лише розмазував по щоках бруд, залишаючи на них темні вологі патьоки. Він заточився, і Катберт подав йому руку, щоб допомогти втримати рівновагу, але Роланд так сердито відштовхнув його, що Катберт упав би сам, якби Алан не підхопив його за плечі.

А тоді Роланд знову повільно опустився на землю. Цього разу — перед Катбертом. Він підняв руки й опустив голову.

— Роланде, ні! — закричав Катберт.

— Так, — сказав Роланд. — Я забув лице свого батька і благаю твого прощення.

— Так, добре, заради богів, так! — голос у Катберта звучав так, наче його самого душили сльози. — Тільки... будь ласка, під­ведися! В мене серце розривається, коли я бачу тебе таким!

«У мене теж, — подумав Роланд. — Яке приниження. Але ж я сам винен, чи не так? Сам винен, що стою тепер тут, на цьому темно­му подвір’ї, що в мене розколюється голова, а в душі пекучий сором і страх. Це моя провина, я отримав те, на що заслуговую».

Вони допомогли йому підвестися, і Роланд не опирався.

— Непоганий удар лівою, Берте, — сказав він майже звичай­ним голосом.

— Лише тоді, коли жертва нічого не підозрює, — відповів Катберт.

— Цей лист... звідки він у тебе?

Катберт розповів, як зустрів Шимі, котрий брів, похнюпив­ши носа, і наче чекав, коли втрутиться ка... і ка втрутилося — в особі «Артура Гіта».

— Од відьми, — задумливо протягнув Роланд. — Але як вона дізналася? Вона ж ніколи не покидає Коосу. Так запевняла Сюзен.

— Не знаю. Та мені й байдуже. Зараз мене більше цікавить, як захистити Шимі, щоб його не спіткала кара за те, що він віддав листа мені. А ще — як зробити так, щоб та стара відьма Рея не розповіла вдруге про те, що вже намагалася розпатякати.

— Я припустився щонайменше однієї жахливої помил­ки, — сказав Роланд, — але любов до Сюзен я помилкою не вважаю. Змінити щось мені було понад силу. І їй також. Ви мені вірите?

— Так, — миттю озвався Алан.

І Катберт, хоч і не відразу, неохоче, проте сказав:

— Еге ж, Роланде.

— Я був зарозумілий і дурний. Якби ця записка потрапила до її тітки, Сюзен могли відправити у вигнання.

— А нас — до дідька в пекло. Шляхом просування голів у за­шморг, — сухо додав Катберт. — Хоча, звісно, в порівнянні з ви­гнанням це дрібниці.

— А як вчинимо з відьмою? — спитав Алан. Роланд криво посміхнувся і глянув на північний захід.

— Рея, — сказав він. — Баламутка з неї першокласна. А ба­ламутів треба тримати під наглядом.

Низько опустивши голову, він побрів до барака. Катберт гля­нув на Алана й помітив, що в нього теж трохи заплакані очі. Берт простягнув руку. Якусь мить Алан просто дивився на неї, потім кивнув (радше собі, ніж Бертові) і потис її.

— Ти вчинив так, як мусив вчинити, — сказав Алан. — Спер­шу я сумнівався, але тепер уже ні.

Катберт видихнув повітря.

— І зробити це інакше я не міг. Якби я його не заскочив зне­нацька...

—...то на тобі не лишилося б живого місця від чорних синців.

— Повір, кольорів було б значно більше, — відказав Кат­берт. — Я б мінився барвами, як веселка.

— Чародійська веселка, — сказав Алан. — Кинь монетку, і ко­льорів стане більше.

Катберт розсміявся. Удвох із Аланом вони пішли назад до входу в барак, де Роланд знімав сідло з Бертового коня.

Катберт рвонувся було допомогти, але Алан притримав його за рукав.

— Облиш. Краще йому зараз побути на самоті.

Вони пішли досередини. Через десять хвилин Роланд, за­йшовши сам, побачив, що Катберт грає його картами. І виграє.

— Берте, — покликав він.

Катберт підвів погляд.

— Завтра вранці нам з тобою треба дещо зробити. На одному пагорбі Коосу.

— Ми її вб’ємо?

Роланд глибоко замислився.

— Варто було б.

— Еге ж. Варто. Але чи вб’ємо?

— Ні, якщо не будемо змушені це зробити. — Пізніше він гірко пошкодує про це своє рішення, але розумітиме, чому вчи­нив саме так. Тієї осені в Меджисі він був лише хлопчиком, не­набагато старшим за Джейка Чемберза. А підліткові нелегко прийняти рішення про вбивство. — Якщо вона нас не змусить.

— Либонь, краще б вона змусила, — сказав Катберт. Гово­рив він, як безжальний стрілець, проте вигляд при цьому мав стурбований.

— Так. Мабуть. Але навряд чи до цього дійде, бо вона під­ступна, як чорт. Готуйся рано встати.

— Гаразд. Віддати тобі карти?

— Зараз, коли ти майже його розгромив? Нізащо.

Роланд пройшов повз них до свого ліжка. Там сів і втупився поглядом у свої руки, складені на колінах. Можливо, він молився, а можливо, просто перебував у глибокій задумі. Катберт дивився на нього кілька секунд, а тоді знову повернувся до своїх карт.

 

 

Наступного ранку ще ледве сонце встигло піднятися над обрі­єм, як Роланд із Катбертом уже виїхали. На світанку Крутояр, досі зволожений ранковою росою, наче палахкотів помаранче­вим полум’ям. Повітря було морозним, і дихання хлопців та їхніх коней виривалося хмарками пари. Цей ранок вони обидва запам’ятають навіки. Вперше в житті вони виїхали з револьве­рами в кобурах, уперше в житті виїхали в світ як стрільці.

Катберт не зронив жодного слова. Він знав, що варто йому розтулити рота, як звідти потоком поллються звичні нісенітниці. Роланд був мовчазний від природи. Лише одного разу за всю ту поїздку вони обмінялися кількома словами.

— Я сказав, що припустився щонайменше однієї жахливої помилки, — сказав йому Роланд. — Тієї, через яку мені принес­ли цю записку, — він торкнувся нагрудної кишені. — Хочеш знати, що то була за помилка?

— В усякому разі не кохання до неї, — сказав Катберт. — Ти назвав його ка, і я з тобою згоден, — щойно вимовлені, слова принесли йому величезне полегшення. І він у них повірив. Тепер Катберт навіть міг би прийняти саму Сюзен — не як коханку його найкращого друга, дівчину, котру він сам зажадав з першого погляду, але як частку їхніх переплетених доль.

— Ні, — сказав Роланд. — Не кохання, а те, що я вважав, буцімто кохання може існувати окремо від усього іншого. Бу­цімто я міг жити двома життями: бути одним з тобою й Аланом, займатися нашою роботою, і іншим — з нею. Я думав, що ко­хання піднесе мене вище ка, як крила піднімають пташку над усім, що може вбити її і з’їсти. Розумієш?

— Кохання тебе засліпило, — Катберт говорив навдивовижу лагідно як для молодого чоловіка, що останні два тижні пере­живав пекельні муки.

— Так, — гірко відповів Роланд. — Засліпило... але тепер я прозрів. Їдьмо хутчіш, коли твоя ласка. Хочу швидше з цим покінчити.

 

 

Вони піднімалися поораною борознами від коліс дорогою для диліжансів, якою в сяйві Місяця-Цілунку йшла на Коос Сюзен (та Сюзен, яка тоді знала про життя набагато менше), наспіву­ючи «Безжурне кохання». В тому місці, де тракт повертав на Реїне подвір’я, хлопці зупинили коней.

— Який краєвид, — пробурмотів Роланд. — Звідси видно всю пустелю.

— Чого не скажеш про краєвид, що відкривається просто перед нашими очима.

То була правда. На городі було багато незібраних овочів-мутантів, а опудало, що над ними головувало, здавалося чи то поганим жартом, чи то поганим знаком. На подвір’ї стирчало лише одне самотнє дерево, скидаючи тепер сухе листя, наче старий стерв’ятник — пір’я. За деревом видніла сама хатина відьми, з грубого каміння, з чорним від сажі комином, що стримів угору на даху. На одному його боці жовтою фарбою було криво намальовано відьмацький знак. У дальньому кутку подвір’я, під зарослим лозою вікном, стояла дровітня.

Таких хатин Роланд бачив чимало (дорогою з Ґілеаду вони втрьох проминули їх безліч), але ще ніколи в нього не було та­кого дивовижного відчуття зла, що причаїлося в хатині. Зовні начебто нічого дивного, але надто невідпорним було відчуття чиєїсь присутності. Когось, хто зачаївся і вичікував.

Катберт теж це відчував.

— Маємо під’їхати ближче? — він ковтнув слину. — Маємо зайти? Бо... Роланде, двері відчинені. Бачиш?

Роланд бачив. Відчинені, наче вона їх чекала. Наче запро­шувала зайти всередину, розділити з нею якийсь немислимий сніданок.

— Лишайся тут, — Роланд поїхав уперед.

— Ні! Я з тобою!

— Ні, ти прикривай ззаду. Якщо мені треба буде зайти, я гук­ну тебе... але якщо я піду всередину, стара, що там живе, помре. Але, як ти й казав, це буде на краще.

Із кожним Вітровим кроком відчуття чогось поганого в свідо­мості й серці Роланда дедалі міцніло. Там стояв нестерпний сморід, схожий на запах гнилого м’яса і гарячих напівзотлілих помідорів. Напевно, він ширився з хатини, але водночас нена­че піднімався з самої землі. І з кожним кроком завивання тонкоходу гучнішало, ніби його посилювала атмосфера тієї місцини.

«Сюзен приходила сюди сама, в темряві, — подумав Роланд. — О боги. Я не впевнений, що зміг би піднятися сюди вночі навіть разом із друзями».

Він зупинився під деревом і зазирнув у відчинені двері, до яких лишалося зо двадцять кроків. Побачив щось подібне до кухні: ніжки стола, спинку стільця, брудне вогнище. І жодних ознак господині дому. Але вона була там. Роланд відчував на собі погляд її очей, що повзали по ньому, як огидні комахи.

Я її не бачу, бо вона напустила чарів, щоб зробити себе неви­димою... але вона там.

І саме тієї миті він її начебто побачив. Повітря в дверному проході праворуч якось дивно мерехтіло, наче його підігрівали. Роландові казали, що невидимку можна побачити, якщо по­вернути голову і подивитися бічним зором. Саме це він щойно і зробив.

— Роланд? — гукнув Катберт у нього за спиною.

— Поки що все в нормі, Берте, — він майже не звертав уваги на те, що говорить, бо... справді! Мерехтіння стало чіткішим і май­же набуло обрисів жінки. Звісно, то міг бути лише витвір його уяви, проте...

Проте тієї ж миті, наче зрозумівши, що він помітив, марево перемістилося в глиб кімнати, де панувала пітьма. Єдине, що встиг вихопити поглядом Роланд, — край старої чорної сукні.

Але байдуже. Він прийшов не для того, щоб її побачити, а ли­ше щоби вперше й востаннє попередити її... а це було рівно на одне попередження більше, ніж вона могла б чекати від їхніх батьків. Жодних сумнівів.

— Реє! — його строгий командний голос прокотився по­двір’ям. Неначе злякавшись, з дерева впало два жовті листки, й один застряг у його чорному волоссі. В хатині мовчали, тіль­ки напружена тиша була йому відповіддю... а потім — невдоволений глузливий нявкіт кота.

— Реє, нічийна дочко! Я приніс назад річ, яка належить тобі! — він витяг з-за пазухи згорнутого листа і кинув його на кам’яну землю. — Сьогодні я зробив тобі послугу, Реє. Якби це потра­пило за адресою, ти наклала б головою.

Він помовчав. З дерева зірвався ще один листок і впав на гри­ву Вітра.

— Слухай уважно, Реє, нічийна дочко, і затям. Я приїхав сюди під іменем Деаборна, проте це не моє ім’я. Я служу Альян­сові. За Альянсом стоять сили Білості. Ти стала на заваді на­шому ка, і я попереджу тебе лише один раз: більше не заважай йому. Збагнула?

Лише тиша, що причаїлася в очікуванні.

— Якщо бодай одна волосина впаде з голови хлопчика, яко­го ти змусила віднести свого лихого листа, ти помреш. Скажеш хоч одне слово про те, що тобі відомо чи здається, що відомо, — Корделії Дельґадо, Джонасові, Раймеру, Торіну — і тобі кінець.

Житимеш із нами у злагоді — ми тебе не чіпатимемо. Почнеш війну — тоді вважай, що ти мертва. Затямила?

Тиша. Брудні вікна хатини зиркали на нього, як людські очі. Порив вітру обсипав його дощем із сухого листя та змусив опу­дало на палі бридко закректати. І Роланд на мить пригадав Гекса, кухаря, що висів у зашморгу.

— Затямила?

Жодної відповіді. Крізь відчинені двері він не бачив нічого, навіть марево зникло.

— Що ж, добре, — сказав Роланд. — Мовчанка — знак згоди. — І розвернув коня. Тієї ж миті, трохи підвівши погляд, помітив, як угорі, в жовтому листі, ворухнулося щось зелене. Ворухну­лося і тихо засичало.

— Роланде, пильнуй! Змія! — пронизливо закричав Катберт. Але не встиг він вимовити друге слово, як Роланд витяг револьвер.

Коли Вітер став на диби, він зсунувся в сідлі набік, тримаю­чись на коні лівою ногою і підбором. Вистрелив тричі. Великий револьвер прогримів у нерухомому повітрі, прилеглими схила­ми пішла луна. З кожним пострілом змія сіпалася вгору, кра­плини крові пунктиром прошивали синє небо й жовте листя. Остання куля відірвала їй голову, і змія впала на землю двома шматками. З хатини долинув вереск відчаю і люті, такий безум­ний, що спину Роланда наче кригою обсипало.

— Тварюка! — закричала жінка з пітьми. — Вбивця! Мій друг! Мій друг!

— Якщо то був твій друг, не треба було нацьковувати його на мене, — сказав Роланд. — Запам’ятай це, Реє, нічийна дочко.

Голос вереснув іще раз і замовк. Роланд поїхав туди, де чекав Катберт, дорогою ховаючи револьвер. Бертові очі палали.

— Роланде, які постріли! О боги, які постріли!

— Забираймося звідси.

— Але ж ми не з’ясували, звідки їй усе відомо!

— Думаєш, вона б сказала? — голос Роланда ледь чутно за­тремтів. Як та змія вилізла з дерева, просто на нього... йому не вірилося, що він досі живий. Дякувати богам, реакція в нього була блискавична.

— Ми могли її розговорити, — сказав Катберт. Але в голосі вчувалося, що Бертові таке не до смаку. Можливо, пізніше, коли минуть роки дозору й стрілецтва, але поки що він полюб­ляв катувати не більше, ніж убивати.

— Навіть якби нам це вдалося, вона не сказала б нам правди. Про таких, як вона кажуть: як не брехне, то не дихне. Якщо ми переконали її, що треба мовчати, цього цілком достатньо. Хо­дімо. Це гниле місце.

 

 

Дорогою назад до містечка Роланд сказав:

— Маємо зустрітися.

— Вчотирьох. Ти це мав на увазі?

— Так. Я хочу розповісти все, що знаю і про що здогадуюся. Хочу викласти вам свій план. Пояснити, чого ми маємо чекати.

— Непогано було б.

— Сюзен може нам допомогти, — здавалося, Роланд говорив сам до себе. Катберт із подивом помітив, що в його темному волоссі заплутався самотній жовтий листок, схожий на коро­ну. — Так мало бути. Допомогти нам — призначення Сюзен. І чому я це раніше не зрозумів?

— Бо кохання сліпе, — сказав Катберт, пирхнув від сміху і по­плескав Роланда по плечі. — Кохання сліпе, синку.

 

 

Коли хлопці поїхали, Рея виповзла з хижі на сонячне світло, яке люто ненавиділа. Пошкутильгала до дерева, впала на коліна біля порваного на шматки тіла своєї змії й голосно заквилила.

— Ермоте, Ермоте! Що з тобою зробили?

Його голова лежала окремо від тіла, рот навіки розтулений, з подвійних ікол досі крапала отрута. Прозорі краплини сяяли під сонячним промінням, як призми. Скляні очі блищали. Рея підняла голову, поцілувала лускатий рот, злизала з ікол остан­ню отруту, не перестаючи ридма ридати.

Другою рукою вона підняла довге пошматоване тіло, стогну­чи від вигляду дірок у шовковистих боках Ермота, дірок, крізь які видніла червона плоть. Двічі вона прикладала голову до тіла й бурмотіла заклинання. Але це не спрацювало. Авжеж. Ермот пішов надто далеко і вже був непідвладний її закляттям. Бідне­сенький Ермот.

Вона приклала голову до однієї своєї пласкої груді, тіло — до другої. Коли останні краплини його крові скотилися лі­фом її сукні, Рея подивилася в той бік, куди поїхали ненавис­ні хлопці.

— Я вам відплачу, — прошепотіла вона. — Клянуся всіма богами на світі, я відплачу. Ви зустрінете Рею тоді, коли най­менше цього сподіватиметеся. І ваші горлянки луснуть від кри­ку. Ви чуєте? Ваші горлянки луснуть від крику!

Вона ще трохи постояла навколішках, потім підвелася і важ­ко почовгала в бік своєї хати, пригортаючи Ермота до грудей.

 

РОЗДІЛ V

ЧАРОДІЙСЬКА ВЕСЕЛКА

 

 

Якось після обіду, три дні по тому, як Роланд і Катберт навіда­лися на Коос, Рой Діпейп і Клай Рейнолдз піднялися сходами на другий поверх «Раю для подорожніх», до просторої спальні Корал Торін. Клай постукав. Джонас запросив їх усередину — двері було незамкнено.

Першою, кого Діпейп побачив у кімнаті, була сама сей То­рін, яка сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна. Вбрана у легкий мереживний пеньюар з білого шовку, з широким шаликом на голові, вона тримала на руках плетиво. Діпейп здивовано ви­рячився на неї. А вона обдарувала його й Рейнолдза загадковою усмішкою, сказала «Привіт, джентльмени» і опустила погляд на в’язання. Надворі безперестанку бахкали феєрверки (під­літки ніяк не могли дочекатися свята: щойно у них у руках опинялися хлопавки, вони неодмінно мали їх запустити), нер­вово іржав чийсь кінь і радісно сміялися хлопчаки.

Діпейп озирнувся на Рейнолдза, але той лише знизав плечи­ма і схрестив руки на животі. Таким чином він висловлював сумнів, невдоволення чи те й інше водночас.

— Проблеми?

Джонас стояв у дверях ванної, стираючи з обличчя залишки піни для гоління кінцем рушника, що висів у нього на плечі. Торс у нього був оголений. Діпейп бачив його таким безліч разів, але від вигляду старих білих перехресть шрамів йому завжди ставало трохи моторошно.

— Ну... я знав, що ми зберемося в кімнаті леді, але не знав, що тут буде сама леді.

— А вона тут, — Джонас кинув рушник у ванну, підійшов до ліжка і зняв свою сорочку, що висіла на спинці. Корал окинула його голу спину хтивим поглядом і продовжила в’язати. Джонас накинув на себе сорочку. — Як справи на Ситґо, Клаю?

— Все тихо. Але стане шумно, якщо певні молоді vagabundos¹ поткнуть туди свої довгі носи.

¹ Vagabundos — волоцюги (ісп.).

— Скільки там люду і як вони чергують?

— Десятеро вдень. Дванадцятеро вночі. Ми з Роєм виходимо у кожну зміну, але кажу тобі, поки що тихо.

Джонас кивнув, але було видно, що він незадоволений. Він сподівався, що хлопці полізуть на Ситґо, так само, як мав надію розпалити конфлікт, вдершись у їхній барак, знищивши їхні речі й убивши голубів. Втім, вони досі сиділи у своєму трикля­тому Сховку. Він почувався, як тореадор на полі з трьома мо­лодими бичками. Викинув червону ганчірку, дратував їх, як міг, але бики не хотіли нападати. Чому?

— А як проходить операція з перевезення?

— Усе чітко, — сказав Рейнолдз. — Чотири цистерни за ніч, попарно, за останні чотири ночі. Керує всім Ренфру, той, що з «Ледачої Сюзен». Ти досі не передумав лишити півдюжини для наживки?

— Атож, — сказав Джонас, і тієї ж миті хтось постукав у две­рі. Діпейп аж підскочив. — Це...

— Ні, — відповів Джонас. — Наш друг у чорній мантії відбув у іншому напрямку. Либонь, хоче підбадьорити й заспокоїти війська Доброго Чоловіка перед битвою.

Діпейп розреготався. Жінка у пеньюарі біля вікна дивилася на своє плетиво і мовчала.

— Заходьте! — гукнув Джонас.

До кімнати зайшов чоловік, одягнений у сомбреро, накидку й сандалії фермера чи vaquero². Проте його обличчя було блі­дим, а пасмо волосся, що вибивалося з-під сомбреро, — світ­лим. Латіґо. Жорсткий, вимогливий, вій не вибачав помилок. Але це не йшло в жодне порівняння з хихотливим чоловіком у чорному і це було велике полегшення.

² Vaquero — пастух (ісп.).

— Радий вас бачити, джентльмени, — він зайшов досередини і зачинив за собою двері. Його невблаганне насуплене обличчя наче свідчило про те, що цей чоловік уже багато років не бачив нічого доброго. Можливо, навіть із самого свого народження. — Джонасе? Як справи? Просуваються?

— Справи добре, просуваються, — відказав Джонас, про­стягаючи руку. Латіґо сухо й рвучко її потис. З Діпейпом і Рейнолдзом він не привітався за руку, але глянув на Корал.

— Довгих днів і приємних ночей, леді.

— І вам, сей Латіґо, того самого зичу, тільки вдвічі більше, — відповіла Корал, не підводячи погляду від в’язання.

Латіґо сів на край ліжка, дістав з-під накидки кисет із тютю­ном і заходився скручувати цигарку.

— Я ненадовго, — сказав він уривчастим тоном мешканця півночі з Внутрішнього світу, де, наскільки було відомо Діпейпові, трахати північних оленів досі вважалося головним видом спорту. Звісно, якщо твоя сестра бігала прудкіше за тебе й на­здогнати її ти не міг. — Залишатися довше було б нерозумно. Я не надто скидаюся на місцевого.