ЦІНОТЛИВА 15 страница

Роланд підняв руку. Хотів було передати цілунок здаля, але схаменувся: то було би безумство. Тож замість торкнутися губів він притулив палець до лоба і відставив його, просалютувавши.

Сюзен усміхнулася і відповіла тим самим. І жодне з них не по­мітило Корделії, котра під мжичкою збирала останні баклажани й гострокорені. Натягнувши своє сомбреро мало не на самі очі, жінка стояла, майже непомітна за опудалом, що охороняло гряд­ку з гарбузами. Вона спостерігала за тим, як проїжджали Роланд із Катбертом (останнього вона майже не помітила, її цікавив перший). З хлопця на коні вона перевела погляд на Сюзен, що сиділа в себе на підвіконні другого поверху і мугикала пісеньку — радісно, як пташка в золотій клітці.

Гострий уламок підозри вп’явся у серце Корделії. Надто вже раптовою була зміна темпераменту небоги — від нападів смут­ку і гніву до якоїсь заціпенілої, проте здебільшого радісної по­кори. А чи була то покора?

— Ти здуріла, — прошепотіла Корделія самій собі, проте рука, що стискала мачете, не розслабилася. Жінка опустилася навколішки в багнюку і почала рвучко зрізати бадилля з гострокоренів, швидко й точно скидаючи самі корені до стіни будин­ку. — Між ними нічого нема. Я б відчула. Діти в такому віці спроможні щось приховувати не краще, ніж... п’яниці в «Раю».

Але їхні усмішки. Те, як вони всміхалися одне одному.

— Нормально, — прошепотіла вона, зрізаючи й кидаючи бадилля. Зіпсувала один корінь, розітнувши його навпіл, і на­віть не помітила. Розмовляти сама з собою вона почала нещо­давно: наближалося Свято Жнив і давати собі раду з проблем­ною дочкою брата ставало дедалі тяжче. — Люди всміхаються одне одному, таке бува.

Те саме й щодо привітання й реакції Сюзен на нього. Внизу вродливий вершник, який вітається з гарненькою дівчиною, самій дівчині лестить, що з нею привітався такий, як він. Мо­лодість вабить до молодості, от і все. Втім...

Його погляд... і її.

Нісенітниці. Але...

Але ти бачила щось іще.

Так, можливо. На якусь мить Корделії здалося, що молодий чоловік збирався послати Сюзен поцілунок рукою... але отя­мився і зробив вигляд, що вітається.

Навіть якщо ти відчула щось подібне, нічого в цьому нема. Мо­лоді кавалери зухвалі, особливо коли вириваються з-під нагляду батьків. А за цими трьома вже тягнеться слід.

Все це було цілком вірогідно. Але холодний уламок у серці залишився.

 

 

Коли Роланд постукав у двері, то відчинив їх і впустив хлопців до офісу шерифа Джонас. На його сорочці була зірка помічни­ка, очі нічого не виражали.

— Хлопці, — констатував він. — Заходьте, не стійте під дощем.

Він відступив убік, щоб дати їм пройти. Сьогодні він шку­тильгав сильніше, ніж будь-коли. Мабуть, на погану погоду, подумав Роланд.

Роланд із Катбертом зайшли всередину. В кутку горів газо­вий обігрівач (ані крихти сумніву, що його наповнювали зі «свічки» на Ситґо), і простора кімната, в якій було прохолод­но того дня, коли вони вперше сюди зайшли, пашіла жаром. У трьох камерах сиділи п’ятеро п’яниць, вигляд у них був жа­люгідний: по двоє чоловіків і в центральній — жінка, котра сиділа на ліжку, широко розвівши ноги й демонструючи світо­ві неозорі широти червоних панталонів. Якщо вона ще трохи далі просуне палець у ніздрю, подумав Роланд, то дістати йо­го не зможе. Клай Рейнолдз прихилився плечем до дошки оголошень і копирсався в зубах соломиною з віника. За бюро з дерев’яною шторкою сидів помічник Дейв. Він погладжував підборіддя й супився крізь монокль на дошку, що стояла перед ним на столі. Роланд не здивувався, коли побачив, якій грі вони з Бертом завадили. Замки.

— Елдреде, глянь, хто прийшов! — сказав Рейнолдз. — Двоє хлопчиків із Внутрішнього світу. А ваші матусі знають, що ви тут?

— Знають, — радісно відповів Катберт. — Ви маєте чудовий вигляд, сей Рейнолдз. Це вологе повітря так добре загоїло ваші пранці?

Не переводячи погляду на Берта і не перестаючи мило всмі­хатися, Роланд штурхонув його ліктем у плече.

— Вибачте мого друга, сей. Його гумор періодично пере­ходить межу пристойності. Але він нічого не може з цим вді­яти. Не варто нам чубитися. Що було, те загуло, ми ж домо­вилися, так?

— Еге ж, звичайно, все це непорозуміння, — Джонас пошку­тильгав до бюро й ігрової дошки. Коли він сідав, усмішка зни­кла з його обличчя, натомість його перекосила гримаса болю. — Я гірший за старого пса. Хтось мав би мене пристрелити. Земля холодна, але від неї не боляче, ге, хлопці?

Він подивився на дошку і посунув убік фігуру, що перебувала за Сховком. Почав діяти і таким чином став уразливим... хоча, подумав Роланд, навряд чи йому загрожує щось серйозне, бо з помічника Дейва супротивник ніякий.

— Бачу, зараз ви виконуєте функції солі Баронії, — сказав Роланд, кивком голови вказуючи на зірку, прикріплену до Джонасової сорочки.

— Тільки на сіль і вистачає, — досить приязно відповів Джо­нас. — Людина зламала ногу. Я тут лише підмога.

— А сей Рейнолдз і сей Діпейп? Вони теж підмога?

— Атож. Як просувається ваша праця з рибалками? Я чув, повільно.

— Нарешті скінчили. Не так робота, як ми невправні. Але ми не хочемо поїхати звідси, осоромившись. Достатньо й самої причини нашого приїзду. Як-то кажуть, перегони виграє той, хто повільно й невпинно просувається до мети.

— Подейкують, — погодився Джонас. — Хто б вони не були, ті, хто подейкує.

Десь углибині будинку почувся шум води: хтось злив в унітаз. «А гембрійський шериф незле влаштувався, при повному ком­форті», — подумав Роланд. Сходи зарипіли під чиїмись важки­ми кроками, і за мить усі побачили Герка Ейвері. Однією рукою він застібав пасок, другою витирав широке спітніле чоло. Вправ­ність його рухів викликала в Роланда повагу.

— Хух! — вигукнув шериф. — Вчорашня квасоля довго не за­трималася, — він перевів погляд з Роланда на Катберта і потім знову на Роланда. — Привіт, хлопці! Не хочеться рахувати сітки в таку мокроту?

— Сей Деаборн щойно повідомив, що з цим вони покін­чили, — Джонас зачесав своє довге волосся назад кінчиками пальців. Клай Рейнолдз за його спиною знову прихилився до дошки оголошень, зиркаючи на Роланда і Катберта з відкритою неприязню.

— Ге? Ну то добре. Що далі, молодь? Ми можемо вам чимось помогти? Бо нам до вподоби простягати руку помочі. Саме так.

— Взагалі-то так, — Роланд дістав з-за пояса список. — Ма­ємо вже переходити до Крутояру, але не хотіли б нікому завда­ти клопотів.

Шкірячись на всі кутні, помічник Дейв висунув свого Збро­єносця з-поза Сховку. І його миттю загарбав Джонас, оголивши весь Дейвів лівий фланг. Усмішка Дейва зів’яла, поступившись місцем порожнечі й збентеженню.

— Як це ти так?

— Легко, — всміхнувся Джонас і відштовхнувся подалі від сто­лу, щоб бачити решту людей в кімнаті. — Затям, Дейве, я граю, щоб виграти. Нічого не вдієш, така в мене натура, — тепер він звертався до Роланда. І усмішка поширшала. — Як заявив скор­піон дівчині, що помирала: «Ти ж знала, що я отруйний, коли піднімала мене».

 

 

Погодувавши худобу, Сюзен попростувала до холодної комо­ри взяти сік, який звикла пити вранці. Тітки, що стояла біля димоходу й спостерігала за нею, вона не помітила. Тож коли Корделія заговорила, дівчина аж підскочила від несподіванки. Її вразив не так несподіваний голос, як холодні нотки, що в ньо­му бриніли.

— Ти його знаєш?

Глечик із соком ковзнув з її пальців, і Сюзен, щоб не впус­тити його, підставила під денце руку. Помаранчевий сік був надто дорогоцінний, щоб його розливати, особливо о цій піз­ній осінній порі. Обернувшись, вона побачила тітку біля дро­вітні. Сомбреро Корделія вже повісила на гачок біля вхідних дверей, але накидка і забрьохані чоботи досі були на ній. Великий ніж лежав на дровах, досі не очищений від зеленої гички гострокореня. Голос був холодний, але очі аж палали підозрою.

Зненацька Сюзен відчула, що в голові запанувала дивовижна ясність. «Скажеш «ні» — тобі кінець, — подумала вона. — Спи­таєш, кого, тобі, мабуть, теж кінець. Кажи...»

— Я знаю їх обох, — недбало проказала вона. — Познайоми­лися на учті. До речі, ти теж з ними знайома. Ти налякала мене, тітонько.

— Чого він так з тобою вітався?

— Звідки я маю знати? Може, йому так хотілося.

Тітка блискавкою метнулася вперед, ковзнулася в брудних черевиках, відновила рівновагу і вхопила Сюзен за руку. Тепер її очі палали від люті.

— Не смій так зухвало зі мною розмовляти, дівчино! Не смій зі мною капризувати, міс О-Яка-Краля, бо я тебе...

Сюзен так рвучко висмикнула руку, що Корделія від неспо­діванки заточилася і могла би впасти, якби під рукою не наго­дився стіл. Брудні сліди чобіт на чистій підлозі кухні виглядали як звинувачення.

— Ще раз так мене назвеш, і я... я дам тобі ляпаса! — закри­чала Сюзен. — Клянусь!

Корделія вишкірилася в черствій безжальній посмішці.

— Вдариш єдину живу кревну родичку свого батька? Будеш такою паскудою?

— А чом би й ні? Хіба ти мене не била, тітонько?

Вогонь ненависті у тітчиних очах трохи пригас, і посмішка зійшла з вуст.

— Сюзен! Як ти можеш! Та заледве півдюжини разів, відколи ти була дитиною, яка тягнула свої рученята до всього, що могла дістати, навіть до баняка з кропом на...

— Зараз ти б’єш здебільшого словами, — сказала Сюзен. — Я, дурна, терпіла, але відтепер не буду. Мені набридло. Якщо я вже достатньо доросла, щоб підкласти мене під чоловіка за гроші, тоді розмовляй зі мною ввічливо.

Корделія розтулила було рота, щоб захищатися — гнів ді­вчини та її звинувачення вразили її, — проте відразу збагнула, як хитро Сюзен відволікла її від теми розмови. Від хлопців. Одного хлопця.

— То ти з ним тільки на учті бачилася, Сюзен, більше ніде? Я про Вілла Деаборна. — Хоч ти й добре знаєш, кого я маю на увазі.

— Я бачила його в місті, — Сюзен дивилася тітці просто у ві­чі, хоча це й коштувало їй неабияких зусиль. За недомовками, як темрява за сутінками, завжди крадеться брехня. — Всіх трьох бачила. Задоволена? — але Сюзен уже бачила, що ця відповідь не вдовольнила тітку, і в її душі наростало хвилювання.

— Ти можеш поклястися іменем батька, що не зустрічаєшся з цим хлопцем, Деаборном?

«Скільки виїздів потай, — подумала Сюзен. — Скільки ви­вертів. Скільки пересторог, щоб нас ніхто не побачив. І все це одного дощового ранку псові під хвіст через один помах руки. Так легко наразитися на небезпеку. Невже ми вважали, що буде інакше? Невже ми були аж настільки дурні?»

Так... і ні. Насправді вони збожеволіли. І досі були боже­вільні. Сюзен пригадала, як засмучувався батько, коли ловив її на обмані. Той його розчарований погляд. Відчуття, що її вигадки, хоч які невинні, болюче впиналися йому в душу, як тернові колючки.

— Ні в чому я не клястимуся. Ти не маєш права вимагати цього від мене.

— Поклянися! — заверещала Корделія і вхопилася за стіл, наче земля пішла в неї з-під ніг. — Поклянися! Поклянися! Це тобі не дитячі забавки! Ти вже не дитина! Клянися! Клянися, що ти досі незаймана!

— Ні, — відрізала Сюзен і повернулася, щоб іти. Серце ша­леніло в грудях, але в голові панувала страхітлива чіткість. Ро­ланд би відчув її одразу: Сюзен дивилася на світ очима стрільця. На кухні було засклене вікно, що виходило на Крутояр. У шиб­ці віддзеркалювалося страшне примарне відображення тітки Корд, яка, замахнувшись кулаком, наближалася до неї ззаду. Не повертаючись, Сюзен застережливо підняла руку:

— Навіть не думай. Тільки спробуй мене вдарити, ти, суко.

Очі в примарного відображення стали круглими від шоку і переляку. Кулак примари розтиснувся, знову став рукою, опустився вниз уздовж боку жінки-привида.

— Сюзен, — ображеним голосом протягнула Корделія. — Як ти можеш так мене називати? Чого ти така груба зі мною? В чому річ?

Сюзен мовчки вийшла. Перетнула подвір’я і зайшла до са­раю. Знайомі з дитинства запахи — коні, деревина, сіно — вда­рили в голову й розвіяли надзвичайну прозорість думок. Вона знову стала дитиною, що загубилася в тінях власного збенте­ження. Пілон тихо заіржав до неї. Сюзен поклала голову йому на шию і гірко заплакала.

 

 

— Маєте! — вигукнув шериф Ейвері, коли сеї Деаборн і Гіт піш­ли. — Як ви й казали, вони просто повільні, як черепахи, й обе­режні, — він підніс список, написаний чіткими друкованими літерами, до очей, проштудіював його і радісно гигикнув. — Тільки погляньте на це! Яка краса! Ха! Ми ж заздалегідь зможе­мо перевезти все, що треба сховати від їхніх очей.

— Вони йолопи, — заявив Рейнолдз, плекаючи, проте, надію їм помститися. Якщо Деаборн справді вважав, що йому так просто все минеться і що було — те загуло, тоді він найтупіший з усіх тупих бевзів у країні, густо населеній кретинами.

Помічник Дейв промовчав. Крізь монокль він невтішно споглядав дошку для гри в Замки, де його білу армію розбили вщент за шість метких ходів. Сили Джонаса суцільним потоком винесло з-за Червоного Сховку, і в ньому потонули всі Дейвові сподівання.

— Мені аж кортить загорнутися в плащ і піти з цим до Будинку-на-набережній, — Ейвері досі пожирав очима аркуш паперу з його каліграфічно написаним списком ферм і ранчо та про­понованими датами відвідин. Список тягнувся аж до Кінця Ро­ку й далі. О боги!

— То що тебе стримує? — спитав Джонас і звівся на ноги. Вмить у ногу вдарила блискавка болю.

— Зіграємо ще раз, сей Джонас? — запропонував Дейв, зно­ву розставляючи фігури.

— Швидше я зіграю з травоїдним псом, — озвався Джонас і з неприхованою втіхою спостерігав, як густо червоніє Дейв: спочатку шия, а потім і обличчя пришелепкуватого простака вкрилися червоними плямами. Джонас пошкутильгав до дверей і вийшов на ганок. Мжичка змінилася тихим дощем. Гіл-стріт була безлюдна, волога бруківка виблискувала.

Слідом за ним вийшов і Рейнолдз.

— Елдреде...

— Пішов звідси, — не озираючись, наказав Джонас.

Клай якусь мить вагався, але зайшов досередини й причинив за собою двері.

«Що, в біса, з тобою таке?» — спитав Джонас у самого себе.

Його мали би потішити візит двох щенят і їхній список — потішити так само, як Ейвері. Без сумніву, Раймер теж зрадіє, коли почує про ці ранкові відвідини. Зрештою, хіба він не сам запевняв Раймера три дні тому, що хлопці скоро будуть на Крутоярі, пнутимуться зі шкури, щоб усе порахувати? Так. Тоді чому йому так моторошно? Наче щось муляє всередині. Тому що досі нічого не чути від людини Фарсона, Латіґо? Бо Рейнолдз повернувся від Скелі Вішальників з порожніми ру­ками одного дня, а Діпейп — наступного? Авжеж, ні. Латіґо з’явиться і приведе з собою чималий загін, але це буде потім. Джонас знав, що для цього ще рано. До Жнив лишалося ще близько місяця.

Виходить, це все через погану погоду, яка гризе тебе за ногу, тривожить стару рану і шарпає нерви?

Ні. Біль сильний, але бувало й гірше. Джерело неспокою ховалося в голові. Прихилившись до стовпа під піддашком, Джонас слухав, як стукотить дощ по черепиці, і думав, що в грі у Замки мудрий гравець часом може вистромити носа з-за сховку і миттю сховатися назад. Саме це він відчував і за­раз. Усе було настільки бездоганно, що пахло підробкою. Ша­лена думка, проте, якщо замислитися, нічого божевільного.

— Ти що, дрібното, в Замки зі мною надумав грати? — про­бурмотів Джонас. — Якщо так, то скоро пошкодуєш, що не ли­шився під спідницею в матусі. Гірко пошкодуєш.

 

 

Роланд і Катберт поїхали назад до Смуги К через Крутояр. Ра­хувати того дня ніхто нічого не збирався. Попервах, незважаю­чи на дощ і сіру запону небес, Катберт навіть звеселів, до нього майже повернувся його звичний добрий гумор.

— Ти бачив їхні пики? — сміючись, спитав він. — Бачив, Роланде... тобто Вілле? Вони купилися, правда? Проковтнули наживку цілком і повністю!

— Так.

— Що робитимемо далі? Який наш наступний хід?

Якусь мить Роланд дивився на нього невидющим поглядом, наче пробуджений від сну.

— Наступний хід їхній. Ми будемо рахувати. І чекати.

Гарний настрій Катберта розвіявся, наче дим. Він знову лед­ве стримувався, щоб не вилити на друга потік звинувачень, що вирували довкола двох стрижнів: Роланд ухиляється від своїх обов’язків, щоб загрузнути в беззаперечних чарах однієї молодої леді, і (що ще важливіше) Роланд втратив усі мізки саме тоді, коли вони найбільше потрібні всьому Серединному світові.

Та тільки від яких обов’язків ухилявся Роланд? І чому він був так непохитно впевнений, що Роланд чинить неправильно? Логіка? Інтуїція? Чи просто віковічні паскудні ревнощі? Кат­берт згадав, як Джонас розбив армію заступника Дейва, коли Дейв занадто швидко зробив хід. Але життя — не Замки... так? Він не знав. Але був твердо переконаний, що принаймні в одно­му інтуїція його не підводить: Роланд прямує у прірву. А разом з ним і всі вони.

«Прокинься, — подумки благав Катберт. — Прошу тебе, Ро­ланде, прокинься, поки ще є час».

 

РОЗДІЛ III

ГРА В ЗАМКИ

 

 

Наступний тиждень виявився таким, що впродовж нього всім хотілося по обіді знову лягти в ліжко, проспати до вечері й про­кинутися очамрілими і збентеженими. Надто великих злив не бу­ло, але збирати останні яблука стало небезпечно (кілька людей зламали ноги, а в Саду Сьомої Милі молода жінка впала з драбини і зламала хребет), працювати на картопляних полях було важко — на витягання загрузлих возів ішло приблизно стільки ж часу, скіль­ки й на саме копання. Всі прикраси до Ярмарку Жнив у «Зеленому серці» просякли вологою, і їх довелося зняти. Робітники-добровольці дедалі більше непокоїлися через погану погоду і чекали, коли ж нарешті випогодиться, щоб знову продовжити роботу.

Молодикам, що займалися підрахунком матеріальних цін­ностей, непогода теж заважала виконувати свою роботу, хоча вони принаймні мали змогу ходити по коморах і лічити худобу. Але для молодих чоловіка й жінки, котрі відкрили для себе радощі фізичного кохання, погода була просто чудова. Про­те впродовж усього того сірого проміжку часу Роланд і Сюзен зустрілися лише двічі. Небезпека від того, чим вони займалися, тепер майже відчувалася на дотик.

Перша зустріч була в покинутому елінгу на Сікост-роуд. Друга — в напівзруйнованій будівлі на схід від Ситґо. Вони до нестями кохалися на одній із Роландових ковдр, розстеленій на підлозі того, що залишилось від закусочної нафтоперегонного заводу. Відчуваючи оргазм, Сюзен раз у раз викрикувала його ім’я. Старими кімнатами й коридорами, де по кутках громади­лися тіні, розлягалося тихе туркотіння нашуганих голубів.

 

 

Саме тоді, коли здавалося, що мжичці кінця-краю не буде, а від деренчливого звуку тонкоходу всі мешканці Гембрі з’їдуть із глузду, з океану подув сильний, майже штормовий вітер і розі­гнав хмари над містом. Уранці воно прокинулося під яскравим, як блакитна сталь, небесним склепінням, і сонцем, що позо­лотило затоку, а після обіду сповнило її білим полум’ям. Від­чуття летаргії зникло. Візки на картопляних полях тепер ко­тилися з новою силою. Армія жінок у «Зеленому серці» знову прикрашала квітами сцену, на якій Джеймі Маккана і Сюзен Дельґадо проголосять Парубком і Панною Жнив.

Роланд, Катберт і Алан їздили верхи в тій частині Крутояру, що була ближча до будинку мера. Тепер у них була нова мета: рахувати коней з тавром баронії на боках. Синє небо і свіжий вітер сповнювали їх натхненням і добрим настроєм, і впродовж тих трьох-чотирьох днів вони з криками і сміхом весело гало­пували. Їхня давня дружба відновилася.

Одного такого погожого дня Елдред Джонас вийшов з офісу шерифа і попрямував по Гіл-стрит до «Зеленого серця». Того ранку його не супроводжували Діпейп чи Рейнолдз — ці двоє поїхали разом до Скелі Вішальників, щоб виглядати гінців Латіґо, які вже мали ось-ось приїхати. Наміри Джонаса були про­сті — випити пива в павільйоні й подивитися, як триває під­готовка до свята: як копають ямки для барбекю, розкладають хмиз для великого багаття, сперечаються проте, як розташува­ти феєрверки, а також на жінок, що прикрашали квітами сцену, де цього року знову виставлять напоказ Парубка і Панну. Мож­ливо, подумав Джонас, вдасться підхопити собі якусь нічогень­ку квіткову кралю й десь із нею культурно відпочити годинку-дві. Приглядати за повіями з корчми він цілковито доручив Рою й Клаєві. А от свіженька дівчина-квітка сімнадцяти років — зо­всім інша річ.

Біль у стегні минувся разом з вологою погодою. Болісна не­впевнена хода, якою він пересувався останній тиждень, знову стала ледь помітним накульгуванням. Либонь, одного-двох кухлів пива на свіжому повітрі цілком вистачить, проте з голови йому не йшла думка про дівчину. Молоду, з гладенькою шкірою й ви­сокими грудьми. Свіжий, приємний подих. Свіжі, ніжні губки...

— Містере Джонас? Елдреде?

Усміхаючись, він повернувся до власниці голосу. Але то була не простодушна дівчина-квітка з широко розплющеними очима й вологими розтуленими губами, а кістлява жінка, в якої вже не за горами середній вік — пласкі груди, пласка задниця, волосся зачесане так високо, що, здавалося, рипіло від напру­ження. Лише широко розплющені очі були з його мрії. «Здаєть­ся, я її полонив», — подумав Джонас, подумки сардонічно по­сміхаючись.

— О Корделія! — він узяв її руку в обидві долоні. — Яка ви сьогодні гарна!

На її щоках проступив слабкий рум’янець, і вона всміхнула­ся. На мить стала виглядати не на шістдесят, а лише на сорок п’ять. «Але ж їй не шістдесят, — подумав Джонас. — Ці зморш­ки біля рота й синці під очима... раніше їх не було».

— Це дуже люб’язно з вашого боку, — сказала вона, — але я так не вважаю. Я не спала, а коли жінки мого віку не сплять, вони швидко старіють.

— Шкода, що ви погано спите. Але, либонь, тепер, коли по­года перемінилася...

— Це не через погоду. Я можу поговорити з вами, Елдреде? Я дуже багато думала і зрозуміла, що ви єдина людина, до якої я могла би звернутися по пораду.

Він розплився в усмішці. Поклавши її руку собі під лікоть, він накрив її своєю рукою. Обличчя Корделії тепер пашіло жаром. Коли в голові стільки крові, вона говоритиме годинами. І Джонас підозрював, що кожне слово цієї розмови обіцяло бути цікавим.

 

 

Жінкам певного віку й темпераменту чай розв’язував язика на­віть краще, ніж вино. Ні хвилини не вагаючись, Джонас розпро­щався зі своїми планами випити пива (і спокусити дівку-квітку).

Всадовив сей Дельґадо в теплому сонячному кутку павільйону «Зеленого серця» (зовсім неподалік червоного каменя, добре відомого Роландові та Сюзен) і замовив великий чайник чаю і тістечка. Чекаючи, поки виконають їхнє замовлення, вони спо­стерігали за підготовкою до Ярмарку Жнив. У залитому сонцем парку лунали найрізноманітніші звуки: стукіт молотків, дзиж­чання пилок, крики, гучний сміх.

— Усі ярмарки чудові, але на час Жнив’яного ми знову ста­ємо дітьми, правда ж? — спитала Корделія.

— Так, звісно, — погодився Джонас, який навіть у дитинстві не почувався дитиною.

— Але найбільше мені до вподоби багаття, — вона подиви­лася на величезну купу палиць і дощок, що височіла в кінці парку. Виглядало це як величезний дерев’яний вігвам. — Я так люблю, коли люди кидають свої опудала у вогонь. Знаю, це варварство, але це для мене така втіха.

— Еге ж, — погодився Джонас, подумавши, чи буде їй приємно, коли вона дізнається, що цього року в святкове багаття вкинуть три таких опудала, що смердітимуть смаженою свининою і ве­рещатимуть, як недорізані поросята. І якщо Джонасові пощас­тить, то найгучніше волатиме те, з блідо-блакитними очима.

Подали чай і тістечка, і Джонас лише скоса зиркнув на пиш­ні груди дівчини, яка схилилася, щоб їх обслужити. Його погляд був прикутий лише до сей Дельґадо, яка нервово совалася на стільці й дивилася на нього поглядом, сповненим відчаю.

Коли дівчина пішла, він налив чай у чашки, поставив чайник на підставку і накрив долонею руку Корделії.

— Гаразд, Корделіє. Я бачу, вас щось тривожить. Розповіда­йте. Довіртеся своєму давньому другові Елдреду.

Вона так міцно стискала губи, що їх уже майже не було видно. Але навіть це не допомогло приховати, що вони тремтять. Сльози, що стояли в неї очах, не втрималися і нарешті пролилися. Він узяв серветку і, перехилившись через стіл, витер їх.

— Розповідай, — лагідно промовив він.

— Розповім. Якщо я комусь не розповім, то збожеволію. Але спершу дай мені обіцянку, Елдреде.

— Авжеж, дівчинко, — побачивши, як несамовито вона зашарілася від цього невинного звертання, він стиснув її руку. — Пообіцяю все, що захочеш.

— Не кажи Гарту. І тому огидному павукові канцлеру теж, але насамперед меру. Якщо мої підозри справдяться, він може ви­слати її на захід, — ці слова вона майже простогнала, наче впер­ше до кінця усвідомивши загрозу. — Обох нас може вислати!

— Ані слова меру Торіну, ані слова Кімбі Раймеру. Обіцяю, — не перестаючи співчутливо всміхатися, запевнив він.

Якусь мить йому здавалося, що вона неї наважиться... чи не змо­же. А тоді, тихим хрипким голосом, що скидався на звук, з яким рветься тканина, жінка вимовила одне слово.

— Деаборн.

Коли з її вуст зірвалося ім’я, котре останнім часом ні на мить не покидало його власних думок, серце Джонаса стрепенулося в грудях. І хоча всміхатися він перестав, його рука так сильно стиснула пальці Корделії, що вона скривилася від болю.

— Вибач, — сказав він, — просто я не сподівався цього по­чути. Деаборн... Чув про нього багато доброго, але сумніваюся, що він заслуговує на довіру.

— Боюся, він був з моєю Сюзен, — тепер настала її черга стис­нути йому руку, але Джонас цього майже не помітив. Він і далі посміхався, сподіваючись, що на його обличчі не написано, на­скільки він вражений. — Боюся, він був з нею... як чоловік із жінкою. О, як це жахливо!

Вона гірко схлипнула, потай озираючись навсібіч, чи, бува, на них ніхто не дивиться. Такий самий погляд кидали койоти й дикі собаки, боячись, що хтось відніме в них їхнє смачне смердюче падло. Він дозволив їй виплакатися, бо вона була потрібна йому спокійною: незв’язне белькотіння йому тільки заважало б. А коли побачив, що потік сліз слабне, простягнув їй чашку чаю.

— Ось, випий.

— Так. Дякую, — чай був такий гарячий, що аж парував, але вона жадібно випила. «Либонь, її стара горлянка обкладена ках­лями», — подумав Джонас. Вона поставила чашку на стіл і, поки він наливав свіжу порцію чаю, своєю мереживною pa uelo вишарувала собі щоки від сліз.

Pa uelo — хустинка (ісп.).

— Він мені не подобається, — сказала вона. — Він непри­ємний, я йому не довіряю, усім трьом не довіряю, з їхніми високосвітськими поклонами і дивною говіркою. Йому я не до­віряю більше, ніж іншим. Та якщо між ними щось таке було (а я боюся, що було), винна вона, правда ж? Жінка має стриму­вати тваринні імпульси чоловіка.

Він нахилився до неї через стіл, дивлячись на неї тепло і спів­чутливо.

— Розкажи мені все, Корделіє.

І вона почала розповідати.

 

 

У Реї було безліч причин обожнювати кристал, проте особли­во вона його любила за те, що він безпомилково показував їй людей у їхніх найгірших, наймерзенніших проявах. В його рожевих обширах вона ніколи не бачила дитини, яка б втіша­ла іншу, що впала і забилася, або втомленого чоловіка, що поклав голову на коліна дружині, або старих, що тихо-мирно вечеряють. Усе це цікавило кристал не більше, ніж саму Рею, тобто не цікавило взагалі.

Натомість вона бачила, як злягаються брати і сестри, матері лупцюють дітей, а чоловіки — жінок. Вона бачила, як банди хлопчаків на західних околицях містечка приманюють бродячих собак кістками, а потім заради забави відрубують їм хвости (Рею потішило б, якби вона дізналася, що ті хвалькуваті восьмирічні шибеники називали себе Великими мисливцями за трунами). Бачила пограбування і щонайменше одне вбивство: один воло­цюга встромив у іншого вили через якусь банальну суперечку. Це сталося першої сльотавої ночі. Труп, прикритий бур’яном і со­ломою, досі гнив у канаві на узбіччі Великого Шляху, що вів на захід. Його могли знайти ще до того, як осінні бурі захоплять світ, а могли й не знайти.

Рея побачила також Корделію Дельґадо і крутого мужика Джонаса, що сиділи в «Зеленому серці» за столиком просто не­ба і розмовляли про... цього вона чути не могла, адже так? Але їй усе сказали очі тієї старої дівки. Закохана по вуха, вся роз­пашіла. Знемагає від бажання до недоробленого стрільця. Кумедія, та й годі. Рея вирішила, що час від часу спостерігатиме за ними. Картинка обіцяла бути цікавою.

Показавши їй Корделію і Джонаса, кристал знову потьмянів. Відьма поклала його назад у скриньку з оком на замку. Корде­лія в кристалі нагадала старій про те, що вона не довела до кінця свою справу з тією малою шльондрою, небогою Корделії. Це було дивно, проте цілком зрозуміло — щойно вона приду­мала, як прищемити молодій сей хвоста, Рея заспокоїлася, її розум та емоції вгамувалися, а в кристалі знову з’явилися картинки, і Рея так захопилася ними, що на якийсь час забула про існування Сюзен Дельґадо. Проте зараз вона згадала свій план. Запустити кота в голубник. До речі, про котів...

— Чахлику! Агов, любий, де ти?

Улесливо вихиляючись, кіт вийшов з-за купи дров. У брудній пітьмі хатини (з настанням негоди Рея опустила віконниці) його очі світилися, роздвоєний хвіст метлявся з боку в бік. Кіт стрибнув хазяйці на руки.

— Маю для тебе доручення, — сказала вона, нахиляючись полизати кота. Одразу ж у роті з’явився приємний смак котя­чої шерсті.

Чахлик захурчав і вигнув спину дугою, тручись об її губи. Для шестиногого кота-мутанта життя було прекрасне.