Лекции.Орг
Лекции.Орг
 

Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

ЦІНОТЛИВА 9 страница



— Це Скеля Вішальників, — сказав Роланд. — Під нею є дже­рело. Кажуть, єдине в цих краях.

От і вся розмова, що точилася між ними впродовж тієї по­їздки. Але судячи з того, як перезирнулися за Роландовою спи­ною Катберт із Аланом, їм вочевидь відлягло від серця. Про­тягом останніх трьох тижнів, поки спливало літо, вони товкли воду в ступі. Роланд весь час наголошував, що вони мають за­чекати, мають приділяти дуже багато уваги речам, які були того не варті, тим часом бічним зором рахуючи вартісніші речі. Але жоден з його друзів не довіряв Роландові в ті дні, бо довкола нього витав дух мрійливості й відстороненосгі, огортаючи його, як своєрідний різновид плаща Клая Рейнолдза. Між собою вони це не обговорювали, та й потреби такої не було. Обидва знали, що втраплять у надзвичайно велику халепу, якщо Роланд надумав упадати за гарненькою дівчиною, що мала стати на­ложницею мера Торіна. А білява волосина могла належати тіль­ки їй і нікому іншому. Але Роланд не чепурився і світлих воло­син на його комірцях вони більше не знаходили. А сьогодні він узагалі був навіть схожий сам на себе — наче зняв плащ неуваж­ності. Хоч, імовірно, лише на деякий час. А якщо їм пощастить, то назавжди. Нічого іншого, крім як чекати й спостерігати, їм не лишалося. Зрештою ка скаже своє вирішальне слово. Так було завжди, і так буде тепер.

Коли до скель залишалося не більше милі, сильний морський вітер, що дмухав їм у спини впродовж усієї поїздки, раптово вщух, і з ущелини Каньйону Петлі долинув низький атональний вереск. Алан, скривившись, наче скуштував кислющий фрукт, осадив коня. Перед його внутрішнім зором постала лише одна картина: гострі камінці стискає й перетирає чиясь міцна рука. Над каньйоном уже кружляли кані, принаджені звуком.

— Вартовому це не подобається, Вілле, — сказав Катберт, стукаючи кісточками пальців по пташиному черепу. — Та й ме­ні не вельми. Нащо ми сюди приїхали?

— Щоб рахувати, — відповів Роланд. — Нас вирядили все рахувати і за всім спостерігати, а тут є що порахувати й по­дивитися.

— О, так, — погодився Катберт. Йому насилу вдавалося стри­мувати коня, наляканого скреготом тонкоходу. — Шістсот чотир­надцять рибальських неводів, сімсот десять маленьких човнів, двісті чотирнадцять великих, сімдесят нічиїх волів, а на півночі міста один тонкохід. Що б то, в біса, не було.

— Саме це ми і з’ясуємо, — мовив Роланд.

Вони поїхали на звук. Жодному з них він не подобався, але ніхто не збирався повертати коня. Вони вже подолали значну відстань, до того ж це була їхня робота — Роланд мав слушність. А ще їх розбирала звичайнісінька цікавість.

Як і казала Роландові Сюзен, вхід до каньйону було завалено гіллям. З надходженням осені воно пожухне, проте зараз на гілля­ках ще зеленіло листя, ускладнюючи огляд. Посередині кучугури сміття проходила стежка, проте вона була завузька для коней (а втім, вони все одно навряд чи захотіли б туди заходити). У при­смерковому світлі Роланд не міг роздивитися анічогісінько.

— То як, заходимо? — спитав Катберт. — Нехай Ангел-Записувач десь у себе зазначить, що я проти, але бунту не здіймаю.

Роланд не мав ані найменшого наміру вести їх крізь загату туди, де було джерело звуку. Бо про тонкохід він досі мав лише при­близне уявлення. За останні кілька тижнів він порозпитував про нього людей, але жодної більш-менш переконливої відповіді не отримав. «Я б на вашому місці тримався від нього подалі», — от і все, що порадив їм шериф Ейвері. Тож єдину корисну інфор­мацію він здобув від Сюзен тієї ночі, коли вперше її побачив.

— Вгамуйся, Берте. Всередину ми не підемо.

— Добре, — тихо й полегшено мовив Алан, і Роланд по­сміхнувся.

Лівим боком каньйону вгору бігла крута й вузька стежина, але нею можна було обережно вибратися нагору. Вони пішли втрьох вервечкою. В одному місці зупинилися, щоб розчистити стежку від завалу каміння. Шматки сланцюватої глини і рого­вика полетіли в трясовину, що стогнала праворуч. Упоравшись, троє друзів хотіли було знову вирушити стежкою вгору, та зне­нацька над краєм каньйону гучно залопотів крильми великий птах — можливо, тетерук. Руки Роланда машинально опусти­лися до пояса, шукаючи револьверів. Він побачив, що Катберт із Аланом роблять те саме. Кумедно, адже їхню зброю було за­горнуто в захисну промаслену тканину і сховано під мостинами підлоги барака в Смузі К.

Вони обмінялися поглядами, нічого не сказали (хоча їхні очі говорили промовистіше за будь-які слова) і рушили далі. Роланд зрозумів, що призвичаїтися до вереску тонкоходу немож­ливо, навіть на такій близькій відстані. Навпаки: що довше лю­дина перебувала у безпосередній близькості від Каньйону Петлі, то сильніше шарпав їй нерви цей звук. Він проникав не лише у вуха, а й у зуби, вібрував клубком нервів під грудною кліткою і неначе виїдав вологу тонку тканину в глибині очниць, під очни­ми яблуками. Але найгірше було те, що він просочувався у мозок, нашіптуючи, що все, чого ти боїшся, причаїлося за наступним поворотом стежки чи наступною купою каміння і тільки й чекає нагоди накинутися на тебе змією.

Коли вони добулися плаского порожнього майданчика, яким закінчувалася стежка, і їхнім очам знову відкрився простір небес, стало трохи легше. Але на той час світло дня майже згасло, і коли вони злізли з коней та підійшли до крихкого краю каньйону, вже було темно.

— Нічого в нас не вийде, — з досадою сказав Катберт. — Тре­ба було раніше виїжджати, Роланде... тобто Вілле. Ми йолопи!

— Тут можеш називати мене Роландом. А щодо темряви... ми побачимо те, що нам треба побачити, і порахуємо те, що мусимо порахувати, — один тонкохід, як ти й казав. Треба тіль­ки зачекати.

Тож вони чекали. Не минуло й двадцяти хвилин, як над об­рієм піднявся Місяць-Торговець — досконалий місяць, величез­ний, помаранчевий. Такий можна було побачити лише влітку. Він плив у темно-фіолетовій водоймі неба, як планета на межі катастрофи. На ньому чітко вирізьблювався Торговець, що вий­шов Нізвідки, несучи на плечах мішок, напхом напханий вере­скливими душами. Скоцюрблена фігура була мовби сплетена з розпливчастих тіней, за плечем чітко виднівся мішок. А за спиною палахкотів помаранчевий пекельний вогонь.

— Пхе, — скривився Катберт. — Під акомпанемент цього звуку бачити таке не дуже приємно.

Але вони залишалися на місці (стримуючи коней, які час від часу сахалися, натягаючи віжки, наче хотіли повідомити госпо­дарям, що час уже забиратися звідти), а місяць підіймався де­далі вище й вище, помалу зменшуючись у розмірах та стаючи сріблястим. І нарешті підбився достатньо високо, щоб освітити своїм примарним світлом Каньйон Петлі. Троє хлопців стояли і мовчки дивилися на нього згори. Їм забракло слів. Роланд не відповідав за своїх друзів, але сам не зміг би тієї миті виду­шити з себе ані слова, навіть якби його змушували.

«Короткий каньйон із майже вертикальними стінами, дуже крутими», — сказала Сюзен. Опис був надто влучний. Вона також розповіла, що Петля була дуже подібна до поваленого на бік комина, і Роланд зрозумів, що це теж правда, якщо припус­кати, що димохід міг побитися після падіння і лежав тепер, викривлений посередині.

До самого кривого виступу дно каньйона здавалося цілком звичайним. Навіть розкидані всюди кістки, які вони побачили при світлі місяця, теж не були чимось надзвичайним. Багато тварин, що забрідали до таких каньйонів, не могли вибратися звідти. А в Петлі можливість вибратися ускладнювалася загатою з гілок, навалених біля входу. Його стіни були надто крутими, і видряпатися ними нагору було неможливо, крім, либонь, од­ного місця, де починався той маленький вигин. Там Роланд побачив якесь природне заглиблення, яке йшло до самого верх­нього краю каньйону. З нього витикалися гілки: рівно стільки, скільки потрібно для того, щоб хапатися за них руками — в ра­зі потреби. Поки що потреби в цьому не було, проте він це за­вважив. Як і потім, у майбутньому, все життя відзначав про себе можливі шляхи відступу.

За виступом на дні ущелини починалося щось таке, що всі вони бачили вперше. Через кілька годин, повернувшись до барака, вони дійшли згоди в тому, що навіть не могли сказати напевне, що то було. Дальню частину каньйону затьмарювала сріблясто-тьмяна рідина, над якою клубочилися змійки диму чи туману. Здавалося, рідина повільно плюскотіла, накочуючи на стіни, що слугували їй вмістилищем. Пізніше вони побачать, що і рідина, і туман мали світло-зелений відтінок. Сріблястими їх робило місячне сяйво.

У них на очах на поверхню тонкоходу опустилася на кри­лах якась чорна тінь (напевно, той самий птах, що налякав їх на стежці). Клацнувши дзьобом, тінь вихопила щось із по­вітря — можливо, жука чи меншу пташку — і спробувала зно­ву високо злетіти. Але не встигла. З дна каньйону піднялася срібляста рідиноподібна рука, скреготливе бурчання стало трохи гучнішим і тепер майже нагадувало голос. Ухопивши пташку, рука потягла її вниз. Поверхнею тонкоходу пробігло зеленаве світло — не більш ніж розмитий спалах електрики — і вмить зникло.

Троє хлопців перелякано перезирнулися.

«Стрибай до мене, стрільцю», — раптом озвався чийсь голос. То був голос тонкоходу, голос його батька і голос чаклуна Мар­тена, спокусника Мартена. А найстрахітливіше — то був його власний голос.

Стрибай, і забудеш про свої негаразди. Тут тебе не турбувати­ме кохання до жодної дівчини, і смуток від втрати матері не ле­жатиме тягарем на твоєму дитячому серці. Тільки дзижчання діри в центрі всесвіту, тільки гнила солодкавість зітлілої плоті.

Ходи, стрільцю. Стань частиною тонкоходу.

Алан, з замріяним обличчям і порожніми очима, пішов упе­ред, уздовж краю урвища. Його права нога ступала так близько до нього, що підбором він скидав у прірву град камінців і піску. Перш ніж він встиг зробити п’ять кроків, Роланд ухопив його за пояс і різко потягнув на себе.

— Що це ти надумав?

Алан дивився на нього невидющим поглядом сновиди. Очі вже прояснювалися, але повільно.

— Я не... знаю, Роланде.

Під ними бурмотів, стогнав і співав тонкохід. Звук був тягу­чий, як гній, що просочується з рани.

— Зате я знаю — сказав Катберт. — Знаю, куди ми зараз підемо. Назад до Смуги К, от куди. Ходімо, ми повертаємося. — Він бла­гально зиркнув на Роланда. — Будь ласка. Це дуже погане місце.

— Гаразд.

Та перед тим, як повести їх назад до стежки, він ступив на край і кинув погляд на трясовину, що клубочилася під ними.

— Порахували, — сказав він, і в його голосі явно звучав ви­клик. — Порахували один тонкохід. — І, стишуючи голос: — І будь ти проклятий.

 

 

Дорогою назад вони прийшли до тями. Після мертвого і якогось присмаленого запаху каньйону та тонкоходу свіжий вітер в об­личчя подіяв як цілющий бальзам.

— Що нам робити далі, Роланде? Ти знаєш? — спитав Алан, коли вони їхали вгору Крутояром, зрізаючи кут, щоби бодай трохи заощадити сили коней.

— Ні. Чесно кажучи, не уявляю.

— Для початку треба повечеряти, — бадьоро заявив Кат­берт і для переконливості постукав по порожній черепушці вартового.

— Ти знаєш, про що я.

— Так, — погодився Катберт. — І скажу тобі так, Роланде.

— Будь ласка, називай мене Віллом. Ми знову на Крутоярі. Тут я Вілл.

— Еге ж, гаразд. От що я тобі скажу: так далі тривати не мо­же. Ми не можемо й далі рахувати неводи, човни, ткацькі верстати й залізні обручі. У нас от-от закінчаться предмети для безглуздого переліку. Гадаю, після того, як ми перейдемо до коней, вдавати з себе йолопів стане набагато важче.

— Еге ж, — погодився Роланд, зупинив Вітра і озирнувся в той бік, звідки вони приїхали. І на якусь мить його зачарував вигляд коней, на яких вочевидь напала якась місячна хвороба, бо вони весело басували на сріблястій траві. — Але знову по­вторю вам обом: справа тут не в конях. Чи потрібні вони Фарсону? Еге ж, можливо. Альянсові вони теж потрібні. Як і воли. Але коні є скрізь. Може, вони й не такі гарні, як тут, але, як то кажуть, у степу і хрущ м’ясо. Отже, якщо причина не в конях, то в чому тоді? І поки ми це не з’ясуємо чи не переконаємось, що з’ясувати це не вдасться ніколи, ми робитимемо все так, як робили раніше.

Частина відповіді чекала на них біля барака в Смузі К: сиді­ла на перекладині й енергійно розпушувала хвоста. Коли голуб пурхнув Роландові на руку, той побачив, що одне крило в ньо­го пошарпане. Либонь, якась тварина, швидше за все, кіт, під­кралася до нього і вхопила кігтями.

Записка, прив’язана до лапи голуба, була коротка, проте суттєво прояснила не зрозумілі для них моменти.

«Мені треба ще раз із нею зустрітися», — подумав Роланд, прочитавши записку, і відчув приплив радості. Серце закалата­ло швидше, і в холодному срібному світлі Місяця-Торговця було видно, що Роланд усміхається.


 

РОЗДІЛ IX

СИТҐО

 

 

Місяць почав убувати, а разом з ним закінчувалася найгарячіша й найпрекрасніша пора літа. Через чотири дні після повні, в розпал дня, біля будинку, де Сюзен мешкала разом зі своєю тіткою, з’явився старий mozo1 з будинку мера (Мігель став у то­му домі конюхом, коли Гартом Торіном у ньому ще й не пахло, і, певно, лишався б на службі ще довго після Торінового по­вернення на своє ранчо). Він вів на припоні прекрасну гніду кобилу — другу з обіцяних коней, — і Сюзен одразу впізнала Феліцію, свою улюбленицю з дитинства.

1 Mozo — конюх (ісп.).

Сюзен обійняла Мігеля і розцілувала його в обидві щоки, густо порослі щетиною. Усмішка старого була такою широ­кою, що неодмінно було б видно всі зуби (якби вони в нього лишилися).

— Gracias, gracias, тисячу разів дякую, батечку, — сказала вона йому.

— Da nada1, — відповів він і передав їй віжки. — Мер дарує її тобі від щирого серця.

1 Da nada — нема за що (ісп.).

Вона дивилася, як старий конюх іде геть, і її усмішка потро­ху блякла. Феліція слухняно стояла коло неї, і темно-коричнева шкура у сонячному сяйві літа відливала золотом. Наче уві сні.

Але то був не сон. Спершу здавалося, що сон — тепер вона збагнула, що те відчуття нереальності було ще одним кроком до пастки, — але то був не сон. Вона пройшла перевірку на цнотливість, а тепер отримувала «щирі подарунки» від багатія. Звісно, ці слова конюха були лише даниною умовностям... чи гірким жартом, залежно від того, як на це подивитися. Феліція не була подарунком так само, як і Пілон. Даруючи їх, мер Торін просто виконував пункти угоди. Якого б враженого вигляду не напускала на себе тітонька Корд, Сюзен знала правду: на неї чекала доля повії. От так просто і щиро.

Коли Сюзен вела свій подарунок (а насправді, на її думку, просто повернуту власність), тітка Корд стояла біля вікна кухні й гукнула щось веселе, щось на кшталт того, який гарний цей кінь і як турбота про нього допоможе Сюзен забути про свій поганий настрій. У Сюзен крутилася на язиці гостра відповідь, проте вона втрималася від неї. Після сварки через сорочки між ними двома встановилося сторожке перемир’я, і Сюзен не хо­тіла порушити його першою. Надто великий тягар лежав у неї на серці. Здавалося, ще одна сварка з тіткою — і вона не ви­тримає, переломиться навпіл, як суха гілочка під важким чобо­том. «Тому що мовчання в багатьох випадках золото», — відпо­вів їй батько, коли десятирічна Сюзен поцікавилася в нього, чому він завжди такий мовчазний. Тоді його відповідь її збен­тежила, і лише тепер, через стільки років, вона зрозуміла, що він мав на увазі.

Вона поставила Феліцію біля Пілона, обтерла її й дала кор­му. Поки кобила жувала овес, Сюзен оглянула її копита. Вигляд залізних підков Феліції їй не надто сподобався, тож вона зняла з гвіздка біля дверей стайні сумку для підков, по­вісила її через плече і пішки попрямувала до коваля, чия майстерня розташовувалася за дві милі. Відчуваючи, як шкі­ряна сумка стукається об стегно, Сюзен згадала батька, і цей спогад був такий свіжий і чіткий, що смуток знову заходився шкрябати їй душу. На очі навернулися сльози. Батько жахнувся б, якби побачив, у яку ситуацію вона потрапила. І, мож­ливо, йому було б гидко. А Вілл Деаборн йому точно сподо­бався б. Цей вибір татко схвалив би. І від цього їй хотілося плакати ще сильніше.

 

 

Змалечку Сюзен уміла підковувати коней. Коли вона була в доброму гуморі, ця робота навіть приносила їй насолоду. Брудна найпростіша робота, під час якої завжди існувала можливість отримати від коня копняка по ребрах, що розганяв нудьгу і повертав дівчинку до дійсності. А от про те, як виго­товляють підкови, вона не знала нічого, та й не хотіла знати, їх робив Брайан Гукі у своїй кузні позаду комори й заїжджого двору. Сюзен обрала чотири нові підкови потрібного розміру, з насолодою вдихаючи пахощі кінського тіла і свіжого сіна. А ще свіжої фарби. «Стайня й кузня Гукі» мала дуже гарний вигляд. Зиркнувши вгору, Сюзен не побачила жодної дірки в покрівлі комори. Скидалося на те, що для Гукі настали кра­щі часи.

Не знімаючи ковальського фартуха, він записав кількість ви­даних підков угорі на балці, мружачись єдиним оком на свої ж записи. Коли Сюзен, затинаючись, повела мову про оплату, він розсміявся і запевнив її, що йому все відомо: вона розпла­титься, як тільки зможе, благословіть її боги. Вони ж обоє нікуди не подінуться зі своїх насиджених місць, чи не так? Так-так, авжеж. І весь час ненав’язливо підштовхував її до дверей у запашному супроводі ароматів сіна й коней. Ще рік тому він не був такий люб’язний, навіть коли йшлося про жа­люгідні чотири підкови, але тепер ситуація змінилася: тепер вона була подругою мера Торіна.

Після пітьми комори Гукі сонячне сяйво здавалося таким яскравим, що на якусь мить Сюзен осліпла. Вона навпомацки ступила в бік вулиці, відчуваючи, як тихо побрязкують підкови в шкіряній сумці, що стукалася об стегно. Не встигла вона по­мітити в сліпучому сяйві якусь фігуру, як наступної миті хтось так сильно в неї врізався, що щелепи цокнули одна об одну, а нові підкови Феліції задзеленчали. Якби чиїсь сильні руки не вхопили її за плечі, вона б упала. Очі вже помалу пристосо­вувалися до світла, тож вона перелякано і з подивом побачила, що чоловік, який мало не збив її з ніг, виявився одним із друзів Вілла — Річардом Стоквортом.

— Ох, сей, даруйте мою незграбність! — вигукнув він, обтру­шуючи рукава її сукні так, неначе справді збив її з ніг. — 3 вами все гаразд? Не забилися?

— Зі мною все добре, — всміхаючись, сказала вона. — Про­шу, не вибачайтесь. — Зненацька їй захотілося стати навшпинь­ки й поцілувати його, а потім попросити: «Передайте це Біто­ві й скажіть, хай не зважає на те, що я сказала! Скажіть йому, що в мене для нього є ще тисяча таких цілунків! Скажіть, нехай прийде й візьме їх!»

І одразу ж уява намалювала їй кумедну ситуацію: Річард Стокворт цмокає Вілла в губи й каже, що це від Сюзен Дельґадо. Їй стало так смішно, що вона не втрималася і захихотіла, затуляючи рота долонями (втім, це не дуже допомагало стри­мувати сміх, що рвався назовні). Сей Стокворт теж усміхнувся у відповідь... невпевнено, обережно. Мабуть, він думає, що я бо­жевільна... а я і є божевільна! Я божевільна!

— На все добре, пане Стокворте, — і вона пішла геть, поки остаточно не спантеличила юнака.

— І вам на все добре, Сюзен Дельґадо, — гукнув він у відповідь. Вона озирнулася лише один раз: коли пройшла вже чималий відрізок вулицею, — проте Стокворта вже не було. І вона була певна, що він пішов не до Гукі. Їй стало цікаво, що пан Сток­ворт робив на окраїні міста.

А за півгодини, дістаючи нові підкови з батькової сумки, вона все зрозуміла. Між двома підковами виявився маленький папірець, складений удвоє. Отже, зіткнення з паном Стоквортом не було випадковим.

Почерк Вілла вона впізнала одразу — таким самим почерком було написано записку, вкладену до букета.

Сюзен,

Чи зможеш ти зустрітися зі мною на Ситґо нині або завтра вве­чері? Це дуже важливо. Має відношення до нашої попередньої розмови. Благаю тебе.

В.

P.S. Цю записку краще спали.

Папірець вона спалила одразу. І спостерігаючи, як язики полум’я спершу здіймаються догори, а потім опадають, поглинаючи записку, вона весь час бурмотіла слово, яке вразило її найсильніше. Слово «благаю».

 

 

З тіткою Корд вони мовчки скромно повечеряли супом із хлі­бом, а після вечері Сюзен сіла на Феліцію й поїхала на Крутояр, щоб подивитися, як сідає сонце. Нині ввечері вона з ним зу­стрічатися не збиралася, ні, тільки не це. Необдумані вчинки вже завдали їй достатньо прикрості. Але як щодо завтра?

Чому на Ситґо?

Має відношення до нашої попередньої розмови.

Так, можливо. В його щирості вона не сумнівалася, хоча вже не раз думала про те, чи вони з друзями — насправді ті, за кого себе видають. Напевно, він хотів побачитися з нею, бо цього вимагала його місія (хоча Сюзен не знала, як пов’язати між со­бою нафтове поле і той факт, що на Крутоярі пасеться забагато коней). Але те, що між ними зараз відбувалося, було приємним і небезпечним. Почати вони можуть з розмови, але закінчать вже напевно поцілунками... і поцілунки будуть лише початком. Проте усвідомлювати не означало забути про почуття. Вона хотіла його бачити. Прагнула його побачити.

Тож вона сиділа на новому коні (одному з тих, якими Гарт Торін розплачувався за її цноту наперед) і дивилася, як помалу червоніє сонце на заході. Слухала невиразне буркотіння тонко­ходу. І вперше за всі шістнадцять років життя нерішучість шма­тувала її зсередини. Її бажання і її уявлення про честь повстали одне проти одного, і в душі бушувала гроза. А ще вона відчува­ла, як наростає всередині думка про ка, невблаганна, наче вітер, що здіймається довкола хиткого будинку. Втім, поступитися честю лише з цієї причини було б надто легко. Вдатися до все­могутнього ка як до виправдання власного падіння вона не мо­гла. То була зброя найслабших.

Сюзен почувалася безпорадною і сліпою, мов кошеня, як тоді, коли вийшла з темряви комори Брайана Гукі на яскраве світло. Мимоволі вона навіть тихо заплакала від горя. Всі її спроби мислити логічно й розважливо заступало бажання по­цілувати його ще раз і відчути його руку на своїй груді.

Вона ніколи не була релігійною і не вірила в богів Сере­динного світу. Проте коли сонце сіло, а небо над тим місцем, де воно щойно було, поміняло відтінок з червоного на багря­ний, вона спробувала молитися своєму батькові. І отримала відповідь — хоча й не знала звідки: від батька чи з глибин власного серця.

«Полиш усе на розсуд ка, — звелів їй голос. — Зрештою, ка візьме своє. Так було завжди. Якщо ка захоче взяти гору над твоєю честю, так і станеться. А проте, Сюзен, нікому нема до цього діла, крім тебе самої. Нехай ка йде своїм ходом, а ти бережи свою честь і дотримай обіцянки, хай би як не бу­ло важко».

— Гаразд, — сказала вона. В її становищі будь-яке рішення, навіть таке, що позбавляло її можливості ще раз побачити Ві­лла, могло дати полегшення. — Я дотримаю обіцянки. Ка саме може подбати про себе.

Сутеніло. Сюзен вйокнула на Феліцію й поскакала додому.

 

 

За традицією, наступний день був для пастухів недільним, отже — вихідним. Маленький загін Роланда теж скористався з нагоди влаштувати собі відпочинок.

— Ми маємо право на вихідний, — сказав Катберт, — осо­бливо зважаючи на те, що ми ні бельмеса не тямимо в тому, що тут робимо.

У той вихідний (шостий, відколи вони приїхали до Гембрі) Катберт пішов на верхній базар (на нижньому базарі все продава­ли дешевше, але рибний запах, яким там усе просякло, був йому не до вподоби). Він дивився на барвисті пончо і ледь стри­мував сльози. У його матінки теж було пончо, і воно їй дуже подобалося. Від згадки про те, як вона часом надягала пончо й їхала на коні гуляти, а пончо вільно майоріло за її спиною, йому стало тоскно і нестерпно захотілося додому. «Артур Гіт», Роландів ка-мей, так сумував за своєю мамусею, що в нього змо­кріли очиці! То був жарт, гідний... ну, гідний Катберта Олґуда.

1 Ка-мей — член ка-тету, якого вважають блазнем.

Так він стояв, утупившись у пончо та вішак з пістрявими ковдрами, тримаючи руки за спиною, наче якийсь відвідувач картинної галереї (і кліпаючи повіками, щоб не розплакатися). Аж раптом хтось несміливо торкнувся його плеча. Він озирнув­ся і побачив біляву дівчину.

Катберта зовсім не здивувало те, що його друг у неї вклепав­ся. Навіть у джинсах і робочій сорочці її врода була такою осяй­ною, що справді перехоплювало подих. Її волосся ззаду пере­хоплювала плетена мотузка із сиром’ятної шкіри, а очі мали такий ясно-сірий відтінок, який Катберт бачив уперше в житті. І він подумав: дивно, що Роланд взагалі спроможний якось жити далі й щось робити, я б на його місці й зуби чистити не зміг. Але з’явилася вона слушної миті — Катбертові сентиментальні думки про маму геть вивітрилися з його голови.

— Сей, — тільки й спромігся видушити з себе він. Принай­мні, спочатку.

Вона кивнула і простягнула йому те, що мешканці Меджису називали корветом, у буквальному розумінні «маленький па­кет», у практичному — «крихітний гаманець». Ці маленькі шкі­ряні штучки, куди ледве вміщалася пара монет, носили здебіль­шого жінки, хоча чоловікам мода цього теж не забороняла.

— У вас випало, — сказала вона.

— Ні, це не моє, дякую, сей, — гаманець цілком міг належа­ти й чоловікові — проста чорна шкіра без жодних прикрас. Але Катберт ніколи не бачив його раніше. В нього взагалі ніколи не було корвета.

— Це ваше, — наполягала вона, дивлячись на нього так пиль­но, що він буквально відчував, як пашить від її погляду шкіра. Він мав одразу ж збагнути, але її раптова поява вибила його з ко­лії. А ще її кмітливість. Від такої вродливої дівчини він цього не чекав. Красуні не мають бути кмітливими, вважав Катберт. Все, що їм треба, — прокидатися вранці. — Безперечно, ваше.

— Ет, точно, — забідкався він, мало не вириваючи в неї з рук крихітного гаманця. На його обличчі вже розпливалася дурну­вата усмішка. — Добре, що ви нагадали, сей...

— Сюзен, — на її вустах грала усмішка, але очі залишалися серйозними й уважними. — Називайте мене Сюзен, прошу вас.

— З превеликою втіхою. Благаю прощення, Сюзен, ви розу­мієте, вихідний день, і мої мізки та пам’ять взялися за руки і по­бігли гуляти, так би мовити, таємно втекли і залишили мене тимчасово з порожньою головою.

Тріскотіти без угаву він міг ще годину (як підтвердили б Ро­ланд і Алан, він уже не раз таке робив), але вона обірвала його з легкістю старшої сестри.

— В те, що ви не керуєте своїм розумом, пане Гіт, як і язиком, що підвішений трохи нижче, я повірю. Але в майбутньому кра­ще пильнуйте свій гаманець. На все добре. — Не встиг він і сло­ва вимовити, як вона пішла геть.

 

 

Свого друга Берт знайшов там, де Роланд останнім часом про­водив багато часу. Це місце Крутояру мешканці Гембрі назива­ли Оглядовим Майданчиком. Звідти відкривався дивовижний вид на Гембрі, яке мріяло в полуденному блакитному мареві святкового дня, проте Катберт чомусь сумнівався, що його давнього друга приваблювала краса містечка. Найімовірніша причина полягала радше в тому, що звідти було добре видно будинок Сюзен Дельґадо.

Того дня Роланд був там у товаристві Алана. Обидва мовчали. Думки про те, що двоє чи більше людей можуть сидіти поряд і годинами мовчати, Катберт не відкидав. Але збагнути її він не зміг би ніколи.

Примчавши до них галопом, він сягнув собі за пазуху і витяг звідти корвет.

— Від Сюзен Дельґадо. Вона вручила це мені на верхньому базарі. Вона прекрасна і в’юнка, як змія. Кажу це із захватом.

Роланд весь просяяв. Катберт кинув йому корвет, і він спій­мав його однією рукою, а шнурівку розв’язав зубами. Всередині, де якийсь мандрівник міг би тримати свої кілька монет, лежав складений клаптик паперу. Швидко пробігши його очима, Ро­ланд спохмурнів. Усмішка зійшла з його лиця.

— Що пише? — поцікавився Алан.

Роланд віддав йому папірець і повернувся до свого заняття: споглядати краєвид. І лише побачивши в очах друга справжнє спустошення, Катберт збагнув, яке місце посідала Сюзен Дель­ґадо в житті Роланда — а отже, і в їхньому з Аланом житті.

Прочитавши, Алан передав йому записку. Лише один рядок, два речення:

Краще нам ніколи більше не бачитися. Вибач.

Катберт перечитав двічі, наче це могло щось змінити, і по­вернув папірець Роландові. Той поклав його в корвет, зав’язав мотузку і поклав крихітний гаманець собі за пазуху.

Мовчанку Катберт ненавидів сильніше, ніж небезпеку (на його думку, саме мовчання якраз і було небезпечним), але ко­жен початок розмови, який він придумував, здавався грубим і черствим з огляду на вираз обличчя його друга. Роланд ви­глядав так, наче його отруїли. Катберту була огидна думка про те, як ця мила дівчинка перепихується з довготелесим кістля­вим мером Гембрі, але вираз Роландового обличчя зараз ви­кликав інші, сильніші емоції. За цей вираз Катберт був готовий її зненавидіти.

Нарешті першим несміливо порушив мовчанку Алан.

— То що, Роланде? Полюватимемо на нафтовому полі без неї?

Катберт був у захваті. Після першої зустрічі з Аланом Джонсом люди зазвичай починали вважати його йолопом. А дарма, бо це було дуже далеко від істини. От і тепер Алан спромігся на те, чого Катберт не зумів би ніколи в житті: дипломатично вка­зав Роланду, що його нещасливе перше кохання не скасовува­ло їхніх обов’язків.

І Роланд відгукнувся. Він піднявся над лукою сідла і випро­стався. Золоте світло літнього полудня забарвило його обличчя в різкі контрастні тони, і на якусь мить на цьому обличчі про­ступила тінь чоловіка, яким він невдовзі стане. Побачивши цього привида, Катберт здригнувся. Не тому, що впізнав його, а тому, що привид був страшний.





Дата добавления: 2015-05-08; просмотров: 179 | Нарушение авторских прав


Похожая информация:

© 2015-2017 lektsii.org - Контакты

Ген: 0.146 с.