ЦІНОТЛИВА 8 страница

— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допус­кай, щоб я себе знеславила; Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш... якщо я буду тобі потрібна така...

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, роз­летілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці ви­чахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упро­довж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся гу­бами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому по­тилицю.

— Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, — прошепоті­ла вона йому на вухо. — Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те... за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

— Я теж буду пам’ятати. — Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в тем­ряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

— Сюзен...

— Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

— Нехай це буде нашою таємницею, — попросила во­на. — Так?

— Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

— Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я три­матимуся осторонь від тебе.

— Якщо зможемо, — поміркувавши, відказав він.

— Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і ди­вився, як вона їде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.

 

 

Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кро­ком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста пряму­ють на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно.

Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці.

— Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст!

У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав:

— Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться?

— Так-сер, — озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. — Так-сер, ві­риться. Еге ж.

— Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, — докинув Джордж.

— А їм би було по цимбалах, — сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альян­су вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за труна­ми», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Торіновими крутими хлопами він загасив, і навіть отри­мав за це від Раймера золотий. Та що думати — не знав.

— Того дня, коли вони тут з’явилися, — сказав він, звертаю­чись до Дейва, — ти вирішив, що впоратися з ними — раз плю­нути. Що тепер скажеш?

— Тепер? — Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. — Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд.

«Авжеж, — подумав Ейвері. — Та, хвала богам, крутий — ще не розумний. Атож, хвала богам».

— Я голодний, мов віл, — повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду.

— Трохи місця собі звільнив, — пояснив він. — Ходімо, хлоп­ці, чогось перехопимо.

 

 

Навіть захід сонця не зміг прикрасити жалюгідний краєвид, що відкривався з ґанку бараків Смуги К. Саму будівлю, єдину вці­лілу з цілого маєтку (крім хижки кухаря й стайні), було зведено в формі літери L, а з внутрішнього боку коротшого крила при­будовано ганок. Для них залишили рівно стільки стільців, скіль­кох вони потребували: точніше, два потрісканих крісла-гойдалки і дерев’яний ящик з нашвидкуруч прибитою до нього хиткою дошкою, що мала слугувати спинкою.

Того вечора Алан сидів у кріслі, а Катберт — на ящику, який, здавалося, припав йому до душі. З поруччя на втоптане подвір’я і вигорілу садибу Ґарберів дивився порожніми очима вартовий.

Алан почувався смертельно втомленим. Вони обидва осві­жилися в струмку, що протікав біля західного краю угідь, про­те йому досі здавалося, що від нього тхне рибою і водорос­тями. Весь той день вони рахували неводи. Важкої роботи він не боявся, навіть якщо вона була нудною й монотонною. Йому не подобалася безглузда робота. А їхня робота саме такою і бу­ла — безглуздою. Гембрі поділялося на дві частини: рибальську і конярську. І серед рибалок їм шукати було нічого — вони збагнули це через три тижні. Відповіді треба було шукати на Крутоярі, в бік якого вони поки що намагалися навіть не диви­тися. Бо так наказав Роланд.

Налетів шквал, принісши їм тихе верескливе бурчання тонкоходу.

— Який огидний звук, ненавиджу його, — сказав Алан.

— Еге ж, — тільки й відповів Катберт, напрочуд мовчазний і заглиблений у свої думки. Тепер вони всі так розмовляли, не говорячи вже про інші місцеві приказки. Ален побоювався, що Гембрі ще довго залишатиметься в них на язиках, навіть коли з чобіт зітреться пилюка гембрійських доріг.

За їхніми спинами, де були двері до барака, долинув при­ємніший звук — туркотіння голубів. А потім вони почули за бічною стіною барака звук, якого потай від самих себе чекали весь вечір, поки сиділи на ґанку й милувалися заходом сонця. Стукіт кінських копит. Вітрових.

З-за рогу з’явився Роланд. Він їхав легко і граційно, проте було в ньому щось таке, від чого в Алана з’явилося недобре передчуття. Передвістя лихого. У повітрі затріпотіло крильми, звідкись узялася темна фігурка, і зненацька на Роландове пле­че опустився птах.

Він не здригнувся від несподіванки і не повернув голову. Просто під’їхав до поруччя й зупинився, виставляючи впе­ред руку.

— Хайл, — тихо сказав він, і голуб подріботів по руці йому на долоню. До ноги у птаха було прив’язано капсулу. Знявши її, Роланд вийняв зсередини крихітний і міцно скручений клаптик паперу. Другою рукою відпустив голуба.

— Хайл, — мовив Алан, і собі виставляючи руку вперед. Го­луб слухняно пурхнув до нього. Поки Роланд злазив з коня, Алан відніс голуба в барак, де під відчиненим вікном стояли клітки. Відкривши ту з них, що була посередині, він запустив туди голуба. Інший голуб, що сидів у клітці, скочив йому на долоню. Алан причинив дверцята клітки, закрив її засувкою, перетнув кімнату і підняв подушку на ліжку Берта. Там лежав лляний конверт, у якому вони зберігали чисті папірці і кри­хітну ручку. Алан узяв один папірець і ручку (всередині вона мала власну маленьку чорнильницю, тож опускати її в чор­нило не було потреби) та повернувся на ганок, де Роланд із Катбертом вивчали коротке послання, яке голуб приніс їм з Ґілеаду. Воно складалося з рядка крихітних геометричних фігур:

— Що там написано? — знемагаючи від нетерплячки, спи­тав Алан. Шифр досить простий, але він був неспроможний вивчити його напам’ять чи отак, сходу, як це робили Роланд і Берт, прочитати. Аланові таланти — його вміння йти по сліду, його прозріння — були іншого ґатунку.

— «Фарсон рухається на схід, — прочитав Катберт, — війська розділилися на велике і одне мале. Чи ви бачите щось незвич­не». — Він мало не ображено глипнув на Роланда. — Тобто? Що мається на увазі під «чимось незвичним»?

Роланд похитав головою — він теж цього не знав. Та й мав сумнів, що це відомо тим, хто відправив їм це послання, тим людям, серед яких майже стовідсотково був його батько.

Алан простягнув Катбертові папірець і ручку. Одним паль­цем Берт погладив по голівці голуба, і той відповів тихим туркотінням та стріпнув крилами, наче йому вже кортіло ле­тіти на захід.

— Що писати? — спитав Катберт. — Те саме?

Роланд кивнув.

— Але ж ми бачили незвичні речі! — запротестував Алан. — І ми знаємо, що тут коїться щось дивне! Коні... а на тому ма­ленькому ранчо, що на півдні... не пригадую його назви...

— «Рокінг Ейч», — допоміг Катберт.

— Еге ж, «Рокінг Ейч». Там воли. Воли! О боги, я ніколи не ба­чив волів, хіба що на малюнках у одній книжці!

— Тебе ніхто не бачив, коли ти дивився на них? — стриво­жився Роланд.

Алан нетерпляче знизав плечима.

— Не думаю. Хоча погоничі там були. Троє, а може, четверо.

— Четверо, — тихо мовив Катберт.

—...але на нас вони уваги не звертали. Вони не надто на нас зважають, думають, що ми далі свого носа не бачимо.

— Так і має бути надалі, — Роланд переводив погляд з одно­го на іншого, проте його вираз здавався неуважним, неначе думками він витав десь далеко. Він повернувся, щоб подивити­ся на захід сонця, і Алан помітив щось на комірі його сорочки. Блискавичним і невловним жестом він простягнув руку й зняв це так, що навіть сам Роланд не відчув. «А Берт би так не зміг», — з неабиякою гордістю за себе подумав Алан.

— Еге ж, але...

— Те саме послання, — наказав Роланд, потім сів на горіш­ню сходинку і втупився поглядом у вечірню червінь на захо­ді. — Майте терпіння, панове Річард Стокворт і Артур Гіт. Щось нам відомо, про щось ми підозрюємо. Але подумайте самі: чи піде Джон Фарсон у таку далечінь, щоб запастись кіньми? Я чомусь сумніваюся в цьому. Я не впевнений. Звісно, коні — цінні, еге ж, так і є... проте я сумніваюся. Тож поки що чекаймо.

— Ну добре, добре, те саме — то те саме. — Катберт розгладив клаптик паперу на поруччі й написав на ньому короткий ряд символів. Це повідомлення Алан зміг прочитати одразу, бо вже бачив цю послідовність, відколи вони приїхали до Гембрі. — «Повідомлення отримано. З нами все гаразд. Доповідати поки нема про що».

Записку вклали до капсули й прикріпили до лапки голуба. Спустившись униз сходами, Алан став біля коня, який досі не­терпляче чекав, коли з нього знімуть сідло, і спрямував голуба до сонця, що вже майже закотилося за обрій.

— Хайл!

Голуб пурхнув у повітря, і за мить його вже не було видно. Тільки стріпнула крилами темна тінь на тлі багряного неба, та й зникла з очей.

А Роланд все сидів і дивився, і з його обличчя не сходив за­мріяний вираз. І Алан засумнівався в тому, що Роланд прийняв правильне рішення. Засумнівався вперше в житті. Він і гадки ніколи не мав, що таке взагалі можливо.

— Роланде?

— Гммм? — як людина, яку розбудили з глибокого сну.

— Хочеш, я зніму з нього сідло? — він кивнув у бік Вітра. — І обітру.

Відповіді не було довго. Алан уже збирався спитати вдруге, але Роланд нарешті відповів:

— Ні. Я сам. Ще хвилину-дві посиджу, — і далі дивився на сонце.

Алан піднявся на ґанок і сів у крісло. Берт повернувся на своє місце на ящику. Тепер вони сиділи за спиною в Роланда, і Катберт питально зиркнув на Алана, звівши дашком брови.

Замість відповіді Алан передав йому те, що зняв у Роланда з комірця. Попри те, що вже сутеніло, Катберт легко взяв цю тонку річ пальцями, не намацуючи, адже в нього були очі стріль­ця.

То була довга волосина кольору золотої нитки. З Бертового виразу обличчя він здогадався, що Берт знає, з чиєї голови во­на впала. З дня своєї появи у Гембрі вони не бачили жодної іншої дівчини з довгим білявим волоссям. Хлопці зустрілися поглядами. У Бертових очах Алан побачив збентеження і сміх, і того, і того порівну.

Катберт Олґуд підніс вказівний палець до скроні і вдав, що тисне на курок.

Алан кивнув.

Сидячи на сходах спиною до них, Роланд, як і раніше, за­мріяними очима дивився на захід сонця.

 

РОЗДІЛ VIII

ПІД МІСЯЦЕМ-ТОРГОВЦЕМ

 

 

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борозна­ми від коліс і щонайбільше через три дні після того, як почина­лися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гид­кіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутули­ми плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися же­брацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускали­ся вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадіб­них пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було на­валено кучугури видобутої породи.

Колись тут працювали шукачі, але їх витіснила компанія «Ві-Кастіс». Діпейпу було все про це відомо, адже Великі мисливці за трунами брали в цьому безпосередню участь. То було одразу після їхнього знайомства з Джонасом і Рейнолдзом. Свої тату­ювання на руках вони поробили неподалік, у містечку Вінд, ще гіршій дірі, ніж Рітці. Як давно це було? Він не міг згадати точ­но, хоча йому самому здавалося, що це простіше простого. Але коли йшлося про спогади минулого, Діпейп часто почувався непевно. Не міг навіть згадати, скільки йому років. Бо світ зру­шив з місця, і час тепер плинув інакше. Він став мінливий.

Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Що­разу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю осві­жав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав са­мому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.

Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся пер­шим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але за­раз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здава­лося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шах­тах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку... а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й по­прямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і за­платив за отриману інформацію.

— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречу­довий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.

Відстежити, якою дорогою приїхали до них малі гультяї, було для Діпейпа неважко. Виявилося, що від самого Нового Ханаану вони їхали на схід Великим Шляхом і їх пам’ятали в кожному містечку, де вони зупинялися. Помічали навіть тоді, коли вони просто проїжджали, не спиняючись. А чом би й ні? Молоді люди на гарних конях, на обличчях жодних шрамів, жодних татуювань на руках, гарний одяг, дорогі капелюхи. Особливо добре їх запам’ятовували в трактирах і заїжджих дво­рах, де вони спинялися на відпочинок, але міцної випивки не замовляли: ні пива, ні графу. Так, їх запам’ятовували. Хлоп­ці на дорозі, хлопці, що мало не вилискували. Такі хлопці, наче вони прибули прямісінько з колишніх, кращих часів.

«Я сцятиму їм в обличчя, — їдучи, думав Діпейп. — Усім по черзі. А останньому — містерові Артуру «Ги-ги» Гіту. Для тебе стане стільки теплої рідини, що ти в ній захлинешся. Хоча ні. не захлинешся, бо все одно ти вже будеш на тій галявині, де закінчується земний шлях».

Так, їх помічали, але цього було не досить. Якби він повер­нувся до Гембрі, маючи на руках лише цю інформацію, Джонас би точно відстрелив йому носа. І по заслузі. «Може, вони й ба­гатенькі хлопчики, але це не вся правда про них», сказав собі Діпейп. Питання тільки в тому, яку ще правду про себе вони приховують? І нарешті, в жалюгідному містечку Рітці, де тхну­ло лайном і сіркою, він розкопав правду. Можливо, не всю, але її цілком вистачило, щоб Діпейп розвернув коня і поїхав назад, перш ніж опиниться в тому триклятому Новому Ханаані.

Перш ніж зазирнути до Геттіґана, він обійшов іще два шинки і в обох похлебтав розбавленого водою пива. І все ж він замовив іще одне розведене водою пиво і приготувався розговорити влас­ника бару. Але не встиг він потрусити яблуньку, як яблучко вже впало йому до руки.

То був голос старого (старого сволоцюги), пронизливий, огидний — голос, здавалося, притаманний лише старим сволоцюгам. Він заговорив про давніші часи, як це зазвичай роб­лять старі, і про те, як світ зрушив з місця і як усе було інакше, коли він був молодий. Але потім у його монолозі прослизну­ло щось таке, від чого Діпейп одразу нашорошив вуха: щось про те, що старі часи, можливо, повернуться, бо ж не так дав­но, якихось два місяці тому, він бачив трьох молодих паничів і навіть купив одному випити, хоч то й був лише огидний газований напій.

— Та ти ж не відрізниш молодого лорда від молодого пьорда, — сказала чарівна панянка, в чиєму роті лишилося ціле багатство: аж чотири зуба.

Бар вибухнув реготом. Старий сволоцюга ображено зиркав довкола.

— Та знаю, знаю. Я забув більше, ніж будь-хто з вас зможе запам’ятати, ясно вам? Принаймні один з тих молодих паничів походив з лінії Ельда, бо в його обличчі я побачив його батька... так, як оце зараз бачу твої обвислі цицьки, Джоліно. — А потім старий сволоцюга зробив щось таке, від чого Діпейп його навіть поважати почав. Він узяв рештки свого пива і вилив їх хвойді за пазуху. Розлюченого крику дівки не змогли притлумити навіть верески реготу, якими аудиторія вітала цю подію, і крики старо­го, коли повія заходилася товкти його по пиці й гамселити по плечах. Спершу він лише обурено відгавкувався, але потім, коли шльондра вхопила пивного кухля, з якого пив старий сволоцюга, і розтрощила об його голову, крики переросли у квиління від болю. По щоці старого потекла кров, до якої домішувалися во­дянисті шмарклі пива.

— Геть звідси! — заверещала дівка і штурхонула його до две­рей. Доповнили картину кілька вагомих стусанів од відвідувачів закладу — шахтарів (у суперечці вони переходили з одного боку на інший так само легко, як міняє напрями вітер). — І не повер­тайся сюди! Я чую, як від тебе тхне зіллям, старий пердуне! Вимітайся і прихопи з собою свої історійки про старі-добрі часи й молодих лордів!

Таким чином старого сволоцюгу відпровадили через усю за­лу, повз трубача, який своєю грою на інструменті розважав відвідувачів Геттіґана (цей молодий музикант у котелку при­мудрився й собі штурхонути старого сволоцюгу в зад, обтягне­ний запилюженими штаньми, ні на ноту не збившись із ме­лодії «Грайте, дами, грайте»), і через стулкові двері викинули на вулицю, де він упав обличчям у багнюку.

Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг під­вестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.

— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.

— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбув­ся говірки узбережжя і Крутояру.

Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.

— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!

— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.

Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та вни­зу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які що­сили горлали пісню (Полюбив я дівку... худу й високу... у неї довгі руки... і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховаль­ним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у тру­ну в сусідньому закладі.

— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дощок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттіґана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.

— Еге ж, моя контора.

Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузь­кому прорізі неба над завулком.

— Ти з Меджису? Чи Тепачі?

— Може, так, а може, й ні.

— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сво­лоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.

Діпейп відштовхнув його од себе.

— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку ра­ніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.

— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.

Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.

— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?

— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.

— Золотом?

— Розкажеш — подивимося.

— Ні, сер. Гроші вперед.

Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.

— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.

— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!

Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.

— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.

— Парубків чи лордів? Думай, батьку.

Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.

— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе... перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це най­ліпше, що можна знайти... у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі ре­вольвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі нарос­тає збудження... а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, ста­рий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід по­малу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був...

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхет­ний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямі­сінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно...

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близь­ко, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвер­нулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідка­ми, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлоп­чики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лор­дами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть та­ких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.

 

 

Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спряму­вав коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на пів­нічний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Круто­яру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стир­чать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.

Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подо­лавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовва­ніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.