Лекции.Орг
 

Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника


ЦІНОТЛИВА 8 страница



— Не треба більше, — тремтливим голосом сказала вона. — Не треба, будь ласка. Якщо ти справді мене кохаєш, не допус­кай, щоб я себе знеславила; Я дала обіцянку. По тому, як я її виконаю, в нас може бути все, що захочеш... якщо я буду тобі потрібна така...

— Я чекатиму вічно, — лагідно запевнив він, — і зроблю все, що забажаєш, тільки не вимагай від мене, щоб я відійшов убік і дивився, як ти підеш із іншим чоловіком.

— Якщо ти кохаєш мене, то йди. Благаю тебе, Вілле!

— Ще один поцілунок — і я піду.

Вона з готовністю ступила вперед, довірливо підставляючи йому обличчя. І він збагнув, що зараз може зробити з нею все, що заманеться. Вона більше не володіла собою, принаймні, тієї миті. Оволодіти нею він міг. Якби захотів, він міг зробити з нею те, що зробив Мартен з його матір’ю.

І від думки про це його пристрасть розпалася на друзки, роз­летілася на жарини, що впали яскравим дощем і поодинці ви­чахли, даючи дорогу спустошенню й пітьмі. Батькове смирення

(Я це знаю вже два роки)

було по-своєму найгіршим з усього, що сталося з ним упро­довж того року. Як міг він закохатися в цю дівчину — та що там, у будь-яку дівчину — в світі, де, здавалося, вкрай необхідно було вчиняти такі злочини проти свого серця, і вчиняти не раз?

І все одно він її кохав.

Замість пристрасно її поцілувати він легенько торкнувся гу­бами кутика її рота, де щойно збігала цівка крові. Поцілував, відчуваючи солоний присмак — як його власні сльози. Потім заплющив очі. І здригнувся, коли її рука погладила йому по­тилицю.

— Нізащо в світі я б не скривдила Олів Торін, — прошепоті­ла вона йому на вухо. — Не скривдила б так само, як і тебе, Вілле. Я не розуміла, що дію, але тепер уже пізно приводити все до пуття. Але дякую тобі за те... за те, що ти не взяв те, що міг узяти. Я завжди тебе пам’ятатиму. Пам’ятатиму твої поцілунки. Це найліпше, що сталося зі мною за все життя. Це було так, наче на землю спустився рай.

— Я теж буду пам’ятати. — Він дивився, як вона сідає в сідло, і згадав ніч їхньої зустрічі, коли її білі ніжки промайнули в тем­ряві. І збагнув, що не може її відпустити. Він потягнувся до неї, торкнувся її чобота.

— Сюзен...

— Ні. Благаю.

І він відступив. Здався.

— Нехай це буде нашою таємницею, — попросила во­на. — Так?

— Еге ж.

Ця відповідь викликала в неї усмішку, але усмішка була сумною.

— Відтепер не наближайся до мене, Вілле. Благаю. І я три­матимуся осторонь від тебе.

— Якщо зможемо, — поміркувавши, відказав він.

— Ми мусимо, Вілле, мусимо.

І вона помчала геть. А Роланд стояв біля стремена Вітра і ди­вився, як вона їде геть. Вона вже зникла за обрієм, а він усе стояв та дивився.

 

 

Коли пан Стокворт і пан Гіт (у котрого до луки сідла досі було прив’язано той ідіотський пташиний череп) неквапливим кро­ком проїхали повз в’язницю, що слугувала також офісом для шерифа, шериф Ейвері, помічник Дейв і помічник Джордж Ріґінс саме сиділи на ґанку. П’ятнадцять хвилин тому прокалатав полуденний дзвін, і шериф вирішив, що гості міста пряму­ють на обід, до «Мілбенку» чи, можливо, до «Раю», де подавали цілком пристойні обіди. Брутерботи й таке інше. Ні, Ейвері полюбляв щось більш посутнє: половину курки, наприклад, або яловиче стегно.

Пан Гіт помахав їм рукою і розплився в усмішці.

— Доброго дня, джентльмени! Довгих днів! Ніжних вітрів! Лагідних сієст!

У відповідь вони теж помахали і повсміхалися. А коли друзі зникли з поля зору, Дейв сказав:

— Вони цілий ранок стирчали на пірсі, рахували неводи. Неводи! Вам у таке віриться?

— Так-сер, — озвався шериф Ейвері, припіднімаючи одну сідницю й гучно випускаючи передобідні гази. — Так-сер, ві­риться. Еге ж.

— Якби не те, як вони обскакали Джонасових парубків, я б подумав, що це зграя йолопів, — докинув Джордж.

— А їм би було по цимбалах, — сказав Ейвері, глипнувши на Дейва, котрий крутив у руках монокля і невідривно дивився у той бік, куди подалися хлопці. У місті за цими дітками з Альян­су вже закріпилося прізвисько «Маленьких мисливців за труна­ми», Але Ейвері не знав, що про них думати. Вогонь сварки між ними й Торіновими крутими хлопами він загасив, і навіть отри­мав за це від Раймера золотий. Та що думати — не знав.

— Того дня, коли вони тут з’явилися, — сказав він, звертаю­чись до Дейва, — ти вирішив, що впоратися з ними — раз плю­нути. Що тепер скажеш?

— Тепер? — Дейв крутонув монокль востаннє, потім вставив його в око і зиркнув крізь нього на шерифа. — Тепер я думаю, що плювати доведеться не раз. Вони виявилися крутішими, ніж здавалося на перший погляд.

«Авжеж, — подумав Ейвері. — Та, хвала богам, крутий — ще не розумний. Атож, хвала богам».

— Я голодний, мов віл, — повідомив він, підводячись. Потім, нахилившись, вперся руками в коліна і вдруге дав задом залп. Дейв і Джордж перезирнулися, а Джордж ще й помахав у себе перед носом рукою, розганяючи повітря. Шериф баронії Геркімер Ейвері випростався, і на обличчі в нього було написано полегшення і приємне передчуття насолоди від обіду.

— Трохи місця собі звільнив, — пояснив він. — Ходімо, хлоп­ці, чогось перехопимо.

 

 

Навіть захід сонця не зміг прикрасити жалюгідний краєвид, що відкривався з ґанку бараків Смуги К. Саму будівлю, єдину вці­лілу з цілого маєтку (крім хижки кухаря й стайні), було зведено в формі літери L, а з внутрішнього боку коротшого крила при­будовано ганок. Для них залишили рівно стільки стільців, скіль­кох вони потребували: точніше, два потрісканих крісла-гойдалки і дерев’яний ящик з нашвидкуруч прибитою до нього хиткою дошкою, що мала слугувати спинкою.

Того вечора Алан сидів у кріслі, а Катберт — на ящику, який, здавалося, припав йому до душі. З поруччя на втоптане подвір’я і вигорілу садибу Ґарберів дивився порожніми очима вартовий.

Алан почувався смертельно втомленим. Вони обидва осві­жилися в струмку, що протікав біля західного краю угідь, про­те йому досі здавалося, що від нього тхне рибою і водорос­тями. Весь той день вони рахували неводи. Важкої роботи він не боявся, навіть якщо вона була нудною й монотонною. Йому не подобалася безглузда робота. А їхня робота саме такою і бу­ла — безглуздою. Гембрі поділялося на дві частини: рибальську і конярську. І серед рибалок їм шукати було нічого — вони збагнули це через три тижні. Відповіді треба було шукати на Крутоярі, в бік якого вони поки що намагалися навіть не диви­тися. Бо так наказав Роланд.

Налетів шквал, принісши їм тихе верескливе бурчання тонкоходу.

— Який огидний звук, ненавиджу його, — сказав Алан.

— Еге ж, — тільки й відповів Катберт, напрочуд мовчазний і заглиблений у свої думки. Тепер вони всі так розмовляли, не говорячи вже про інші місцеві приказки. Ален побоювався, що Гембрі ще довго залишатиметься в них на язиках, навіть коли з чобіт зітреться пилюка гембрійських доріг.

За їхніми спинами, де були двері до барака, долинув при­ємніший звук — туркотіння голубів. А потім вони почули за бічною стіною барака звук, якого потай від самих себе чекали весь вечір, поки сиділи на ґанку й милувалися заходом сонця. Стукіт кінських копит. Вітрових.

З-за рогу з’явився Роланд. Він їхав легко і граційно, проте було в ньому щось таке, від чого в Алана з’явилося недобре передчуття. Передвістя лихого. У повітрі затріпотіло крильми, звідкись узялася темна фігурка, і зненацька на Роландове пле­че опустився птах.

Він не здригнувся від несподіванки і не повернув голову. Просто під’їхав до поруччя й зупинився, виставляючи впе­ред руку.

— Хайл, — тихо сказав він, і голуб подріботів по руці йому на долоню. До ноги у птаха було прив’язано капсулу. Знявши її, Роланд вийняв зсередини крихітний і міцно скручений клаптик паперу. Другою рукою відпустив голуба.

— Хайл, — мовив Алан, і собі виставляючи руку вперед. Го­луб слухняно пурхнув до нього. Поки Роланд злазив з коня, Алан відніс голуба в барак, де під відчиненим вікном стояли клітки. Відкривши ту з них, що була посередині, він запустив туди голуба. Інший голуб, що сидів у клітці, скочив йому на долоню. Алан причинив дверцята клітки, закрив її засувкою, перетнув кімнату і підняв подушку на ліжку Берта. Там лежав лляний конверт, у якому вони зберігали чисті папірці і кри­хітну ручку. Алан узяв один папірець і ручку (всередині вона мала власну маленьку чорнильницю, тож опускати її в чор­нило не було потреби) та повернувся на ганок, де Роланд із Катбертом вивчали коротке послання, яке голуб приніс їм з Ґілеаду. Воно складалося з рядка крихітних геометричних фігур:

— Що там написано? — знемагаючи від нетерплячки, спи­тав Алан. Шифр досить простий, але він був неспроможний вивчити його напам’ять чи отак, сходу, як це робили Роланд і Берт, прочитати. Аланові таланти — його вміння йти по сліду, його прозріння — були іншого ґатунку.

— «Фарсон рухається на схід, — прочитав Катберт, — війська розділилися на велике і одне мале. Чи ви бачите щось незвич­не». — Він мало не ображено глипнув на Роланда. — Тобто? Що мається на увазі під «чимось незвичним»?

Роланд похитав головою — він теж цього не знав. Та й мав сумнів, що це відомо тим, хто відправив їм це послання, тим людям, серед яких майже стовідсотково був його батько.

Алан простягнув Катбертові папірець і ручку. Одним паль­цем Берт погладив по голівці голуба, і той відповів тихим туркотінням та стріпнув крилами, наче йому вже кортіло ле­тіти на захід.

— Що писати? — спитав Катберт. — Те саме?

Роланд кивнув.

— Але ж ми бачили незвичні речі! — запротестував Алан. — І ми знаємо, що тут коїться щось дивне! Коні... а на тому ма­ленькому ранчо, що на півдні... не пригадую його назви...

— «Рокінг Ейч», — допоміг Катберт.

— Еге ж, «Рокінг Ейч». Там воли. Воли! О боги, я ніколи не ба­чив волів, хіба що на малюнках у одній книжці!

— Тебе ніхто не бачив, коли ти дивився на них? — стриво­жився Роланд.

Алан нетерпляче знизав плечима.

— Не думаю. Хоча погоничі там були. Троє, а може, четверо.

— Четверо, — тихо мовив Катберт.

— ...але на нас вони уваги не звертали. Вони не надто на нас зважають, думають, що ми далі свого носа не бачимо.

— Так і має бути надалі, — Роланд переводив погляд з одно­го на іншого, проте його вираз здавався неуважним, неначе думками він витав десь далеко. Він повернувся, щоб подивити­ся на захід сонця, і Алан помітив щось на комірі його сорочки. Блискавичним і невловним жестом він простягнув руку й зняв це так, що навіть сам Роланд не відчув. «А Берт би так не зміг», — з неабиякою гордістю за себе подумав Алан.

— Еге ж, але...

— Те саме послання, — наказав Роланд, потім сів на горіш­ню сходинку і втупився поглядом у вечірню червінь на захо­ді. — Майте терпіння, панове Річард Стокворт і Артур Гіт. Щось нам відомо, про щось ми підозрюємо. Але подумайте самі: чи піде Джон Фарсон у таку далечінь, щоб запастись кіньми? Я чомусь сумніваюся в цьому. Я не впевнений. Звісно, коні — цінні, еге ж, так і є... проте я сумніваюся. Тож поки що чекаймо.

— Ну добре, добре, те саме — то те саме. — Катберт розгладив клаптик паперу на поруччі й написав на ньому короткий ряд символів. Це повідомлення Алан зміг прочитати одразу, бо вже бачив цю послідовність, відколи вони приїхали до Гембрі. — «Повідомлення отримано. З нами все гаразд. Доповідати поки нема про що».

Записку вклали до капсули й прикріпили до лапки голуба. Спустившись униз сходами, Алан став біля коня, який досі не­терпляче чекав, коли з нього знімуть сідло, і спрямував голуба до сонця, що вже майже закотилося за обрій.

— Хайл!

Голуб пурхнув у повітря, і за мить його вже не було видно. Тільки стріпнула крилами темна тінь на тлі багряного неба, та й зникла з очей.

А Роланд все сидів і дивився, і з його обличчя не сходив за­мріяний вираз. І Алан засумнівався в тому, що Роланд прийняв правильне рішення. Засумнівався вперше в житті. Він і гадки ніколи не мав, що таке взагалі можливо.

— Роланде?

— Гммм? — як людина, яку розбудили з глибокого сну.

— Хочеш, я зніму з нього сідло? — він кивнув у бік Вітра. — І обітру.

Відповіді не було довго. Алан уже збирався спитати вдруге, але Роланд нарешті відповів:

— Ні. Я сам. Ще хвилину-дві посиджу, — і далі дивився на сонце.

Алан піднявся на ґанок і сів у крісло. Берт повернувся на своє місце на ящику. Тепер вони сиділи за спиною в Роланда, і Катберт питально зиркнув на Алана, звівши дашком брови.

Замість відповіді Алан передав йому те, що зняв у Роланда з комірця. Попри те, що вже сутеніло, Катберт легко взяв цю тонку річ пальцями, не намацуючи, адже в нього були очі стріль­ця.

То була довга волосина кольору золотої нитки. З Бертового виразу обличчя він здогадався, що Берт знає, з чиєї голови во­на впала. З дня своєї появи у Гембрі вони не бачили жодної іншої дівчини з довгим білявим волоссям. Хлопці зустрілися поглядами. У Бертових очах Алан побачив збентеження і сміх, і того, і того порівну.

Катберт Олґуд підніс вказівний палець до скроні і вдав, що тисне на курок.

Алан кивнув.

Сидячи на сходах спиною до них, Роланд, як і раніше, за­мріяними очима дивився на захід сонця.


 

РОЗДІЛ VIII

ПІД МІСЯЦЕМ-ТОРГОВЦЕМ

 

 

Містечко Рітці лежало за чотириста миль на заході від Меджису. Рой Діпейп добувся до нього за три дні до того, як у небі зійшов повний Місяць-Торговець, що його деякі ще називали Місяцем пізнього літа, а залишив на день пізніше.

Насправді Рітці було жалюгідною дірою на східному схилі гір Ві-Кастіс, за п’ятдесят миль від розлому Ві-Кастіс. Одна-єдина вуличка цього селища зараз була поорана глибокими борозна­ми від коліс і щонайбільше через три дні після того, як почина­лися осінні бурі, перетворювалася на озеро багнюки. Там було дві крамниці: «Ведмідь і черепаха», де торгували різним дрібним крамом і куди гірникам забороняла заходити компанія Ві-Кастіс, і крамниця компанії, куди ніхто, крім замазур, не хотів потикати носа. Ще була в’язниця, що також слугувала міською залою зібрань, перед якою стояло щось незрозуміле: чи то млин, чи то шибениця. Кожен із шести шинків був брудніший, гид­кіший і небезпечніший за попередній.

Рітці нагадувало бридку голову, похилену між двома сутули­ми плечима пагорбів. Над містечком на півдні виднілися же­брацькі хижі, де Компанія оселила шахтарів. Кожен подих вітру доносив смердючі випари їхнього спільного нужника. На півночі були самі шахти: небезпечні колодязі з розпірками, що спускали­ся вниз на п’ятдесят футів, а потім розходилися на кшталт жадіб­них пальців, що тягнуться по золото, срібло і вряди-годи — по рубіни. Зовні то були лише діри, вирубані в голій кам’янистій землі, діри, схожі на провалля очниць, і біля кожної було на­валено кучугури видобутої породи.

Колись тут працювали шукачі, але їх витіснила компанія «Ві-Кастіс». Діпейпу було все про це відомо, адже Великі мисливці за трунами брали в цьому безпосередню участь. То було одразу після їхнього знайомства з Джонасом і Рейнолдзом. Свої тату­ювання на руках вони поробили неподалік, у містечку Вінд, ще гіршій дірі, ніж Рітці. Як давно це було? Він не міг згадати точ­но, хоча йому самому здавалося, що це простіше простого. Але коли йшлося про спогади минулого, Діпейп часто почувався непевно. Не міг навіть згадати, скільки йому років. Бо світ зру­шив з місця, і час тепер плинув інакше. Він став мінливий.

Та про одне він не зміг би забути за жодних обставин. Що­разу, коли він вдаряв об щось пальця, різкий спалах болю осві­жав йому пам’ять. Нагадував про обіцянку, яку Діпейп дав са­мому собі. Обіцянку прикінчити Деаборна, Стокворта й Гіта, побачити, як їхні мертві тіла лежать у ряд, як паперові ляльки, рука до руки. Він мав намір підготувати ту частину свого тіла, яка останні три тижні так нудьгувала за Її Милістю, і поливати з неї їхні мертві обличчя. Більшу частину рідини він планував залишити для Артура Гіта з Ґілеаду, Новий Ханаан. Те ходяче сміхотливе торохкало мало серйозні претензії на поливання.

Діпейп проїхав до кінця єдиної в Рітці вулиці, піднявся пер­шим схилом і на його верхівці зупинився, щоб іще раз кинути погляд на містечко. Минулої ночі, коли він розмовляв зі старим сволоцюгою позаду бару Геттіґана, у Рітці стояв гамір. Але за­раз, о сьомій годині ранку, містечко наче вимерло: воно здава­лося таким самим примарним, як і Місяць-Торговець, що досі висів у небі над сплюндрованими пагорбами. Але гуркіт у шах­тах він чув. Ще б пак. Там гуркотіло сім днів на тиждень. Злим немає спочинку... а себе він теж зараховував до злих. Він грубо, як завжди, потягнув коня на вуздечку, пришпорив його й по­прямував на схід, дорогою думаючи про старого сволоцюгу. Він чесно обійшовся зі старим — пообіцяв йому винагороду і за­платив за отриману інформацію.

— Атож, — сказав Діпейп, і скельця його окулярів блиснули у вранішньому сонці (рідко випадала така днина, коли вранці його не мучило похмілля, тож настрій у нього був нині пречу­довий). — Старому пердуну нема на що скаржитися.

Відстежити, якою дорогою приїхали до них малі гультяї, було для Діпейпа неважко. Виявилося, що від самого Нового Ханаану вони їхали на схід Великим Шляхом і їх пам’ятали в кожному містечку, де вони зупинялися. Помічали навіть тоді, коли вони просто проїжджали, не спиняючись. А чом би й ні? Молоді люди на гарних конях, на обличчях жодних шрамів, жодних татуювань на руках, гарний одяг, дорогі капелюхи. Особливо добре їх запам’ятовували в трактирах і заїжджих дво­рах, де вони спинялися на відпочинок, але міцної випивки не замовляли: ні пива, ні графу. Так, їх запам’ятовували. Хлоп­ці на дорозі, хлопці, що мало не вилискували. Такі хлопці, наче вони прибули прямісінько з колишніх, кращих часів.

«Я сцятиму їм в обличчя, — їдучи, думав Діпейп. — Усім по черзі. А останньому — містерові Артуру «Ги-ги» Гіту. Для тебе стане стільки теплої рідини, що ти в ній захлинешся. Хоча ні. не захлинешся, бо все одно ти вже будеш на тій галявині, де закінчується земний шлях».

Так, їх помічали, але цього було не досить. Якби він повер­нувся до Гембрі, маючи на руках лише цю інформацію, Джонас би точно відстрелив йому носа. І по заслузі. «Може, вони й ба­гатенькі хлопчики, але це не вся правда про них», сказав собі Діпейп. Питання тільки в тому, яку ще правду про себе вони приховують? І нарешті, в жалюгідному містечку Рітці, де тхну­ло лайном і сіркою, він розкопав правду. Можливо, не всю, але її цілком вистачило, щоб Діпейп розвернув коня і поїхав назад, перш ніж опиниться в тому триклятому Новому Ханаані.

Перш ніж зазирнути до Геттіґана, він обійшов іще два шинки і в обох похлебтав розбавленого водою пива. І все ж він замовив іще одне розведене водою пиво і приготувався розговорити влас­ника бару. Але не встиг він потрусити яблуньку, як яблучко вже впало йому до руки.

То був голос старого (старого сволоцюги), пронизливий, огидний — голос, здавалося, притаманний лише старим сволоцюгам. Він заговорив про давніші часи, як це зазвичай роб­лять старі, і про те, як світ зрушив з місця і як усе було інакше, коли він був молодий. Але потім у його монолозі прослизну­ло щось таке, від чого Діпейп одразу нашорошив вуха: щось про те, що старі часи, можливо, повернуться, бо ж не так дав­но, якихось два місяці тому, він бачив трьох молодих паничів і навіть купив одному випити, хоч то й був лише огидний газований напій.

— Та ти ж не відрізниш молодого лорда від молодого пьорда, — сказала чарівна панянка, в чиєму роті лишилося ціле багатство: аж чотири зуба.

Бар вибухнув реготом. Старий сволоцюга ображено зиркав довкола.

— Та знаю, знаю. Я забув більше, ніж будь-хто з вас зможе запам’ятати, ясно вам? Принаймні один з тих молодих паничів походив з лінії Ельда, бо в його обличчі я побачив його батька... так, як оце зараз бачу твої обвислі цицьки, Джоліно. — А потім старий сволоцюга зробив щось таке, від чого Діпейп його навіть поважати почав. Він узяв рештки свого пива і вилив їх хвойді за пазуху. Розлюченого крику дівки не змогли притлумити навіть верески реготу, якими аудиторія вітала цю подію, і крики старо­го, коли повія заходилася товкти його по пиці й гамселити по плечах. Спершу він лише обурено відгавкувався, але потім, коли шльондра вхопила пивного кухля, з якого пив старий сволоцюга, і розтрощила об його голову, крики переросли у квиління від болю. По щоці старого потекла кров, до якої домішувалися во­дянисті шмарклі пива.

— Геть звідси! — заверещала дівка і штурхонула його до две­рей. Доповнили картину кілька вагомих стусанів од відвідувачів закладу — шахтарів (у суперечці вони переходили з одного боку на інший так само легко, як міняє напрями вітер). — І не повер­тайся сюди! Я чую, як від тебе тхне зіллям, старий пердуне! Вимітайся і прихопи з собою свої історійки про старі-добрі часи й молодих лордів!

Таким чином старого сволоцюгу відпровадили через усю за­лу, повз трубача, який своєю грою на інструменті розважав відвідувачів Геттіґана (цей молодий музикант у котелку при­мудрився й собі штурхонути старого сволоцюгу в зад, обтягне­ний запилюженими штаньми, ні на ноту не збившись із ме­лодії «Грайте, дами, грайте»), і через стулкові двері викинули на вулицю, де він упав обличчям у багнюку.

Діпейп, не кваплячись, пішов слідом за ним і допоміг під­вестися. Водночас він відчув, що з рота старого тхне чимось ядучим, але не пивом, і побачив промовисті зеленаві плями в кутках його рота. Так, зілля. Мабуть, старий сволоцюга лише почав його жувати (як завжди, причина була одна: чортове зілля вільно росло на пагорбах, на відміну від пива й віскі, які треба було купувати), але з початком стрімко наближався й кінець.

— Вони не поважають старих, — прохрипів сволоцюга. — І не розуміють.

— Еге ж, вони такі, — підтакнув Діпейп. Він досі не позбув­ся говірки узбережжя і Крутояру.

Старий сволоцюга стояв, похитуючись, дивився на того, хто допоміг йому підвестися, і марно намагався витерти кров, що юшила по його зморшкуватих щоках з розбитої голови.

— Синку, в тебе не знайдеться трохи грошенят на випивку? Згадай лице свого батька і дай мені на одну маленьку склянку!

— Старий, я тобі не благодійник, — відказав Діпейп, — але ти можеш заробити собі на випивку. Відійдімо туди, до моєї контори, і побалакаймо.

Він відвів старого на хідник, ліворуч від чорних стулкових дверей з прорізами золотистого світла, що лилося вгорі та вни­зу. Дочекався, поки повз них пройде трійця гірників, які що­сили горлали пісню (Полюбив я дівку... худу й високу... у неї довгі руки... і блакитне око), а потім, притримуючи старого сволоцюгу за лікоть, повів його в завулок між баром Геттіґана і поховаль­ним бюро, яке розташовувалося навпроти. Для декого, подумав Діпейп, візит до Рітці міг дорівнювати закупівлі всіх необхідних товарів у одній крамниці: випив, отримав кулю в лоба, ліг у тру­ну в сусідньому закладі.

— Твоя контора, — гигикнув старий шкарбан, коли Діпейп повів його на дальній край до паркану, збитого з дощок, під яким було навалено кучугури сміття. Подих вітру доніс до його ніздрів сморід сірки й карболки з шахт. Праворуч, крізь бічну стіну бару Геттіґана, лунав гамір п’яної сварки. — Це ти добре сказав.

— Еге ж, моя контора.

Старий витріщався на нього в світлі місяця, що плив у вузь­кому прорізі неба над завулком.

— Ти з Меджису? Чи Тепачі?

— Може, так, а може, й ні.

— Я тебе знаю? — Щоб придивитися пильніше, старий сво­лоцюга став навшпиньки, наче жадаючи поцілунку. Пхе, гидота.

Діпейп відштовхнув його од себе.

— Тримайся подалі, батьку. — Втім, у душі він збадьорився. Вони з Джонасом і Рейнолдзом уже були в цьому містечку ра­ніше, і якщо старий запам’ятав його в обличчя, то навряд чи він меле дурниці про хлопців, яких бачив не так давно.

— Розкажи мені про трьох лордів, батьку, — Діпейп постукав по стіні бару. — Тим пиякам начхати, а от мені цікаво.

Старий сволоцюга зиркнув на нього каламутним оком, ніби оцінюючи.

— А для мене дзвінкої монети не знайдеться?

— Атож, — сказав Діпейп. — Якщо розповіси мені те, що я хочу почути, отримаєш монету.

— Золотом?

— Розкажеш — подивимося.

— Ні, сер. Гроші вперед.

Грубо вхопивши старого за руку, Діпейп розвернув його і притис його руку зморшкуватим зап’ястком до худих лопаток.

— Не грайся зі мною, батьку, бо зламаю тобі руку.

— Відпусти! — задихнувшись, заволав старий сволоцюга. — Я вірю в твою щедрість, сер, у тебе щедре лице! Так! Так і є!

Діпейп його відпустив. Старий сволоцюга налякано зиркнув на нього, потираючи плече. У світлі місяця кров, що висихала в нього на щоці, здавалася чорнющою.

— Їх було троє, — сказав старий. — Троє шляхетних парубків.

— Парубків чи лордів? Думай, батьку.

Старий сволоцюга глибоко замислився над питанням. Удар у голову, нічне повітря і викручена рука начебто протверезили його, принаймні тимчасово.

— І те, і друге, гадаю, — нарешті мовив він. — Один точно був лордом, хоч ті покидьки мені й не повірили. Бо я бачив його батька, а в його батька були револьвери. Не такі мізерні, як оце у тебе... перепрошую на слові, бо знаю, що в наші дні це най­ліпше, що можна знайти... у того були справжні револьвери. Такі, як у ті часи, коли мій батько був малим. Великі такі ре­вольвери, і руків’я в них були з сандалового дерева.

Діпейп жадібно слухав старого, відчуваючи, як у душі нарос­тає збудження... а разом з тим — якийсь благоговійний трепет. «Вони поводилися, як стрільці», — сказав того вечора Джонас. А коли Рейнолдз запротестував, що вони, мовляв, ще занадто молоді для цього, Джонас відповів, що вони можуть бути молодшими стрільцями — учнями. Тепер скидалося на те, що головний мав слушність.

— Руків’я з сандалового дерева? — недовірливо перепитав він. — Батьку, а ти нічого не наплутав?

— Ні, — побачивши, як хвилюється його співрозмовник, ста­рий помітно збадьорився.

— Тобто стрілець. У батька того молодика були великі стволи.

— Угу, стрілець. Один із останніх лордів. Зараз їхній рід по­малу зникає, а от мій батько добре його знав. Стівен Дескейн з Ґілеаду. Стівен, син Генрі.

— А той, кого ти бачив не так давно, був...

— Його син. Онук Генрі Високого. Решта теж мали шляхет­ний вигляд, як у лордів, але той, кого я бачив, походив прямі­сінько від Артура Ельда. Зуб даю. Я ще не заробив свою монету?

Діпейп хотів було відповісти ствердно, та потім збагнув, що він досі не знає, про якого з трьох парубків веде мову старий.

— Троє молодиків. Троє шляхетного роду. А револьвери в них були?

— Тільки не там, де їх могли побачити місцеві лайнокопи, — сказав старий сволоцюга й огидно зареготав. — Але пушки в них були, це точно. Може, сховані десь у лахах. Зуб даю.

— Еге ж. Троє парубків, і один із них — син лорда. Стрільця, як ти кажеш. Стівена з Ґілеаду. — Це ім’я було йому знайоме, о, так.

— Стівена Дескейна з Ґілеаду.

— А як його звали, цього молодого лорда?

Старий сволоцюга стривожено скривився, силкуючись згадати.

— Дірфілд? Дірстайн? Я не пам’ятаю точно...

— Все, я зрозумів. А ти заробив свій метал.

— Справді? — старий сволоцюга знову нахилився так близь­ко, що стало чутно його подих, нудотно-солодкий від зілля. — Золото чи срібло? Що саме, друже?

— Свинець, — відповів Діпейп. Витяг із кобури револьвера і всадив старому дві кулі в груди. Насправді то була послуга з його боку.

Тепер він повертався до Меджису. Без зупинок у кожному задуп’ї і розпитування подорож буде короткою.

Десь у нього над головою затріпотіли крила. На скелю, ніби бажаючи спочити, сів темно-сірий голуб з білою смужкою на шиї. Цікава пташка, подумав Діпейп. Точно не дика. Чиясь домашня? Йому важко було уявити, щоб у цій частині світу хтось міг тримати вдома якусь тварину, крім напівоскаженілого пса, щоб відлякувати крадіїв (хоча що в цих людей було красти, Діпейп не мав жодного уявлення). Але все можливо. Хай там як, а смажений голуб на вечерю — це зовсім непогано.

Діпейп дістав револьвера, але не встиг звести курок, як голуб знявся на крило й полетів на схід. Діпейп вистрелив йому навздогін — сподівався на удачу. Але фортуна відвер­нулася від нього. Голуб трохи знизився, та потім вирівняв свій курс і полетів у той бік, куди прямував сам Діпейп. Якусь мить він просто сидів на коні, не надто переймаючись через невдачу. Зрештою, Джонас буде задоволений його знахідка­ми, а це головне.

Потім він пришпорив коня і пустився легким галопом на схід Річковим Шляхом баронії в бік Меджису, туди, де чекали хлоп­чики, які виставили його йолопом. Ким би вони не були — лор­дами, синами стрільців, ким завгодно, — але смерть навіть та­ких як вони не оминала. Як, поза сумнівом, сказав би старий сволоцюга, якби був живий: світ зрушив з місця.

 

 

Увечері, три дні по тому, як Рой Діпейп виїхав з Рітці й спряму­вав коня назад до Гембрі, Роланд, Катберт і Алан їхали на пів­нічний захід від містечка. Спершу вони спустилися схилом Круто­яру, проїхалися нічиєю землею, яку мешканці Гембрі називали Поганою Травою, і виїхали на необроблену землю пустиря. На відкритому просторі було легко спостерегти, що попереду стир­чать обвітрені скелі, посередині яких проходила вузька щілина, дуже подібна до жіночої. Її краї були такі гострі, що, здавалося, її вирубав у скелях сокирою якийсь сердитий бог.

Між Крутояром і скелями було близько шести миль. Подо­лавши три чверті шляху, вони проминули єдиний орієнтир рівнин: то була скеля, що нагадувала палець, зігнутий у першій кісточці. Під нею був невеличкий клапоть дерену. Коли Катберт улюлюкнув, щоб почути, як голос відлунює від скель, що бовва­ніли попереду, з трави з криком вискочила зграйка пухнастиків-шалапутів і помчала на південний схід, до Крутояру.





Дата добавления: 2015-05-08; просмотров: 92 | Нарушение авторских прав


© 2015-2017 lektsii.org.

Ген: 0.102 с.