Лекции.Орг
 

Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника


ЦІНОТЛИВА 7 страница



— І тобі на все добре, Сюзен Дельґадо.

Він повернувся до свого прибирання. Сюзен ще трохи по­стояла й поспостерігала за ним, відчуваючи неспокій і незгоду з самою собою. Тепер, коли вона віддала записку, їй одразу за­хотілося попросити Шимі, щоб він повернув її, викреслити все написане і пообіцяти з ним зустрітися. Все, що завгодно, аби тільки ще раз глянути в ті уважні блакитні очі й відчути на собі їх погляд.

Раптом із крамниці перевальцем вийшов Джонасів друг у пла­щі. Сюзен була впевнена, що він її не бачив, адже йшов з опу­щеною головою й скручував цигарку, проте не мала жодного бажання випробовувати долю. Рейнолдз спілкувався з Джонасом, а Джонас спілкувався (до того ж забагато) з тіткою Корд. А якщо тітка Корд дізнається, що її племінниця перемовлялася з хлопцем, який приніс їй квіти, посиплються питання. Такі питання, на які вона воліла не відповідати.

 

 

Сюзен, це все вже в минулому — збігло, як вода під мостом. Краще повернися думками в теперішнє.

Вона зупинила Пілона і обвела поглядом увесь схил Крутояру, де гарцювали й паслися коні. Того ранку їх було на диво багато.

Не допомагало. Думками вона все одно весь час поверталася до Вілла Деаборна.

У лиху годину вона його зустріла! Якби не та випадкова зу­стріч на шляху з Коосу, вона би вже давно змирилася зі своїм становищем — зрештою, вона була дівчиною практичною і зви­кла виконувати обіцяне. Авжеж, за інших обставин вона б не зчиняла такої бучі довкола втрати своєї цноти. А можливість ви­носити й народити дитину її навіть приваблювала.

Але Вілл Деаборн усе змінив. Він увірвався в її думки й осе­лився там надовго, цей впертий мешканець, що не хотів висе­лятися. Ті слова, що він сказав під нас танцю, весь час пере­слідували її, наче пісня, якої не можеш позбутися й весь час наспівуєш, хоч вона вже дістала тебе до печінок. Ті слова були жорстокі, дурні й пихаті... та хіба в них не було зерна правди? Рея мала слушність щодо Гарта Торіна — тепер Сюзен у цьому ані крихти не сумнівалася. Певно, що відьми казали правду про чоловічу хіть, навіть якщо в усьому іншому помилялися. Не над­то втішна думка, але схоже на правду.

Саме Вілл-Триклятий-Деаборн спричинився до того, що тепер вона не могла прийняти стан речей, змусив її встрягнути в суперечки, в яких вона ледь упізнавала свій пронизливий і від­чайдушний голос, навідував її уві сні — обіймав її за талію і ці­лував, цілував, цілував.

Вона злізла з коня і трохи спустилася схилом, ведучи Пілона за віжки. Кінь слухняно йшов слідом, а коли Сюзен спинилася, вдивляючись в блакитне марево на південному заході, знову опустив голову і заходився щипати траву.

Вона гадала, що варто зустрітися з Віллом Деаборном ще раз — хоча би для того, щоб практичність її натури взяла гору над почуттями. Їй потрібно було побачити його живого, а не то­го вигаданого Вілла Деаборна, якого намалювала їй уява в при­ємних думках і солодких снах. Ця зустріч допоможе їй раз і на­завжди повернутися до повсякденного життя і робити те, що вона має робити. Мабуть, саме тому вона й поїхала цією доро­гою — як їздила нею вчора і позавчора, і позапозавчора. Поїха­ла, бо в цій частині Крутояру можна було зустріти його. При­наймні, так подейкували на нижньому базарі.

Раптом якась сила — сила думки чи сила ка — змусила її по­глянути в бік, протилежний до Крутояру. Вона чомусь була впевнена, що побачить його.

Але там нікого не було. Лише низькі пагорби вигиналися на тлі блакиті небес, тендітні, мов лінія талії й стегон жінки, яка лягла на бік. Сюзен охопило розчарування, вона майже відчу­вала його на язиці — гірке, як мокрі листки чаю.

Сюзен повернулася до Пілона, збираючись повертатися до­дому і вибачитися перед тіткою. Вона знала, що вибачатися все одно доведеться, тож що раніше вона це зробить, то краще. І ті­єї миті, коли вона вже потягнулася до лівого стремена, яке трохи перекрутилося, на обрії з’явився вершник, пронизавши небо там, де вигин схилу нагадував їй жіноче стегно. І хоч силует вершника був темний, вона одразу впізнала, хто перед нею.

«Тікай! — у паніці наказала вона собі. — На коня і в галоп! Тікай звідси! Хутко! Поки не сталося жахливе... поки не вияви­лося, що це справді ка, поки воно не налетіло, як вихор, і не від­несло тебе й усі твої плани далеко за обрій!»

Вона не втекла. А стояла, тримаючи Пілонові віжки, і про­бурмотіла щось заспокійливе, коли її гнідий заіржав, вітаючись із великим буланим мерином, що спускався схилом.

Вілл під’їхав і подивився на неї згори, зі свого сідла, а потім спустився на землю легким невловним рухом, про який вона, вправна вершниця, навіть мріяти не могла. Цього разу він вже не викидав уперед ногу й не занурював підбора в землю, не під­мітав її капелюхом, кумедно й урочисто вклоняючись. Цього разу він просто на неї подивився, і його погляд був пильний, серйозний і такий дорослий, що від нього ставало не по собі.

Так вони споглядали одне одного серед великої тиші Круто­яру — Роланд з Ґілеаду і Сюзен з Меджису. І вона відчула, як у душі здіймається сильний вітер. Страшний і жаданий водночас.

 

 

— Доброго ранку, Сюзен, — привітався він. — Радий знову тебе бачити.

Вона не відповіла, тільки дивилася і чекала. Чи міг він чути, як гучно калатає у неї в грудях серце, так само чітко, як чула його вона сама? Звісно, ні, вона не вірила в усі ці романтичні шмарклі. Втім, зараз їй здавалося, що на п’ятдесят кроків на­вкруги її серце прослуховується дуже чітко.

Вілл ступив крок уперед. Вона тут же позадкувала, дивлячись на нього сторожко і недовірливо. Він на мить опустив голову, потім знову підвів погляд, і його губи були міцно стулені.

— Благаю прощення.

— Та невже? — її тон був холодним.

— Те, що я сказав того вечора, було зайвим.

Від цих слів вона вибухнула гнівом.

— Мені байдуже, було це зайвим чи ні. Це було несправед­ливо — от що. Мені було боляче.

У лівому оці в неї забриніла і потекла по щоці сльоза. Схоже, не всі сльози вона виплакала.

Вона думала, що її слова присоромлять його. Та він лише трохи зашарівся, а погляду не відвів.

— Я покохав тебе. Тому й зірвалися в мене ті слова. Покохав ще до того, як ти мене поцілувала.

Вона розсміялася... але чула, як фальшиво звучить її мета­левий сміх порівняно з його простими щирими словами.

— Пане Деаборне...

— Вілл. Прошу тебе.

— Пане Деаборне, — повторила вона терпляче, мовби роз­мовляла з тупим учнем, — мені навіть думати про це смішно. На підставі однієї зустрічі? Одного-єдиного поцілунка? Сестрин­ського поцілунка? — Тепер зашарілася вона сама, але квапливо продовжила, щоб не спинятися. — Таке трапляється в романах, але в реальному житті? Сумніваюся.

Але в його очах, погляд яких на жодну мить не полишав її очей, вона побачила істинну сутність Роланда: приховану ро­мантику його натури, що блищала, мов казкова жила чужозем­ного металу, заглиблена в брилу його практичності. Він сприй­мав кохання радше як факт, аніж як тендітну квітку, чим зводив нанівець усі її спроби висловити йому свою зневагу.

— Благаю прощення, — повторив він. У ньому була якась бру­тальна впертість, що дратувала, викликала цікавість і відляку­вала Сюзен водночас. — Я не прошу тебе відповідати взаємні­стю. Ти попереджала мене, що твоє становище делікатне... — Тут він уже відвів погляд і подивився кудись на схил Крутояру. І на­віть спробував розсміятися. — Я обзивав його дурнем при тобі. То хто з нас двох насправді дурень?

Вона мимоволі всміхнулася.

— А ще ти казав, що він полюбляє випивку й молодень­ких дівчат.

Роланд ляснув себе долонею по лобі. Якби на його місці зараз був його друг Артур Гіт, вона могла би подумати, що юнак зробив це навмисне, розігруючи перед нею комедію. Але не Вілл. Коме­діант із нього, як вона собі думала, був поганенький.

І знову між ними запала мовчанка, та цього разу вона була вже не такою напруженою. Коні — Вітер і Пілон — щасливо паслися поряд. «Якби ми були кіньми, все було би значно про­стіше», — подумала вона і ледь не захихотіла.

— Пане Деаборне, ви розумієте, що я зв’язана угодою?

— Еге ж, — він винувато всміхнувся, коли вона здивовано підвела брови. — Я не знущаюся. Просто ваш діалект... просо­чується в мою мову.

— Хто розповів вам про мої справи?

— Мерова сестра.

— Корал. — Вона наморщила носа і вирішила, що нічого дивного в цьому немає. Адже були й інші, ті, хто міг описати її ситуацію набагато грубіше. Елдред Джонас, наприклад. Або Рея з пагорба Коос. Нехай уже буде так, як є. — Тож якщо ви все розумієте і не просите відповідати взаємністю на ваше... на те, що ви вважаєте почуттям... то про що нам розмовляти? На­віщо ви шукали зустрічі зі мною? Гадаю, вам уже незручно...

— Так, — погодився він, а потім, наче стверджуючи про­стий факт: — Мені справді незручно. Мені несила відвести від тебе погляд.

— Тоді, може, краще не дивитися, не говорити і не дума­ти! — її голос був різкий і трохи тремтів. Як він узагалі насмі­лився казати такі речі, ось так просто дивитися на неї й гово­рити? — Нащо ти послав мені букета й ту записку? Невже ти не розумієш, що через тебе в мене будуть неприємності? Якби ти знав мою тітку!.. Вона вже зі мною про це поговорила. І якби вона дізналася про записку... чи побачила нас тут разом...

Вона роззирнулася, щоб пересвідчитися, чи за ними не спо­стерігають чиїсь очі. Наскільки вона могла бачити, вони були самі. Він простягнув руку і торкнувся її плеча, та вона так зирк­нула на нього, що він миттю прибрав пальці, наче поклав їх на розжарену пічку.

— Я сказав те, що сказав, щоб пояснити тобі. От і все. Мої почуття — це мої почуття. Ти ні в чому не винна.

«Ні, винна, — подумала вона. — Я поцілувала тебе. Думаю, Вілле, я більш ніж винна у тому, що ми обоє почуваємо».

— Я всією душею розкаююсь у тому, що сказав тоді, під час танцю — Невже ти мене не пробачиш?

— Еге ж, — сказала вона, і якби тієї миті він стис її в обіймах, вона послала б усе під три чорти й притислася до нього. Але він лишень зняв капелюха і чарівно вклонився. І вітер стих.

— Дякую, сей.

— Не називай мене так. Я це ненавиджу. Мене звуть Сюзен.

— А ти називатимеш мене Віллом?

Вона кивнула.

— Гаразд. Сюзен, я хотів би щось у тебе спитати. Не як хло­пець, що скривдив тебе, бо ревнує. Це щось геть інше. Можна?

— Еге ж, мабуть, можна, — сторожко відповіла вона.

— Ти за Альянс?

Вона глянула на нього, мов громом уражена. Це було остан­нє, що вона сподівалася почути... але він дивився на неї без тіні усміху.

— Я думала, ти й твої друзі збиралися рахувати корів, списи, човни й таке інше. Але навіть не підозрювала, що вам віддали наказ рахувати ще й прибічників Альянсу.

Вона побачила, як на його обличчі поволі з’являється здиво­ваний вираз, а на губах — усмішка, що наче робила його стар­шим. Обдумавши свої слова, Сюзен зрозуміла, що його вразило:, слово «вам» вона вимовила так, як казали в старовину. І тихо та трохи розгублено засміялася.

— Моя тітка часто переходить на високу мову. Мій татко теж так робив. Ми перейняли її від секти Древніх, які називали себе Друзями.

— Я знаю. В моїх краях теж досі мешкають Друзі.

— Правда?

— Так... або еге, якщо тобі це більше до вподоби. Мені по­добається їхня мова. Надзвичайно мелодійна.

— Тільки не на устах моєї тітоньки, — сказала Сюзен, зга­давши сварку через сорочку. — Відповідаю на твоє питання. Так, я, мабуть, за Альянс. Бо за нього був мій татко. Якщо ж ти спитаєш, чи я палка прихильниця Альянсу, то відповім запереч­но. Нині про Альянс взагалі мало чути. Здебільшого то чутки й історії, які нам приносять заброди й мандрівні торговці. А те­пер, коли нема залізниці... — вона знизала плечима.

— Більшість мешканців вашого містечка, з яким я говорив, думають так само. Проте ваш мер Торін...

— Він не мій мер Торін, — відрізала вона.

— Гаразд, мер баронії Торін надав нам усю допомогу, про яку ми просили, і навіть ту, про яку не просили. Варто мені лише клацнути пальцями, й переді мною з’являється Кімба Раймер.

— Тоді не клацай пальцями, — сказала вона, мимоволі озира­ючись. Потім спробувала всміхнутись і перевести все на жарт, але їй не дуже добре це вдалося.

— Містяни, рибалки, фермери, ковбої — всі відгукуються про Альянс добре, але без ентузіазму. А от мер, його канцлер і чле­ни Асоціації конярів: Ленґіл, Ґарбер та інші...

— Я їх знаю, — відказала вона.

— Вони дуже активно демонструють свою відданість. Шериф мало не танцює, коли в його присутності згадують Альянс. У кожній вітальні на ранчо нам пропонували випити з меморі­ального кубка Ельда.

— Випити чого? — спитала вона. — Пива? Елю? Графу?

— А також вина, віскі й самогону, — додав він, не відповіда­ючи на її усмішку. — Складається таке враження, ніби нас підштовхують до того, щоб порушити клятву. Це не здається тобі дивним?

— Еге ж. Але зовсім трішки. Це може бути звичайна гембрійська гостинність. У наших краях, коли хтось, особливо молодий чоловік, каже, що він заприсягнувся не пити, всі думають, ніби він капризує чи жартує.

— А ця повна готовність надати підтримку Альянсу поміж скотарів і конярів? Якою вона тобі здається?

— Дивною.

Так і було. По роботі Пат Дельґадо мало не щодня зустрічав­ся з тими землевласниками й конярами, і Сюзен, бігаючи за татом хвостиком усюди, куди він міг її взяти, свого часу чимало їх бачила. Здебільшого вони справляли на неї враження холод­них і незворушних людей. Їй важко було уявити, щоб Джон Кройдон чи Джейк Вайт розмахували келихом Артура Ельда, виголошуючи сентиментальний тост... особливо в розпалі дня, коли треба було переганяти й продавати худобу.

Вілл не відводив від неї пильного погляду — наче читав ці думки.

— Мабуть, зараз ти вже не так часто зустрічаєшся з великими людьми, як раніше, — сказав він. — Тобто до смерті батька.

— Авжеж, ні... але хіба шалапути вчаться вимовляти слова з кінця?

Цього разу не обережний осміх, а справжня усмішка засяяла в нього на обличчі. О боги, який він був гарний!

— Гадаю, що ні. Принаймні, не більше, ніж коти міняють свої місця, як каже наше прислів’я. А мер Торін не розмовляє про таких, як ми, в ті хвилини, коли ви лишаєтеся з ним наодинці? Чи я не маю права питати про таке? Мабуть, так.

— Хіба мене таке обходить? — відрубала вона, зухвало ски­нувши голову, щоб стріпнути косою. — Як мені сказала одна добра людина, я не маю жодного уявлення, що таке пристой­ність. — Проте зненацька вона зрозуміла, що не так це вже й при­ємно — бачити, як він опускає погляд і заливається рум’янцем сорому. Вона знала дівчат, які полюбляли дражнити не менше, ніж фліртувати з хлопцями, і то сильно дражнити, але особли­вої втіхи від цього не відчувала. Авжеж, їй не хотілося заганяти йому в душу пазурі, тож, коли вона знову заговорила, її слова були лагідні й необразливі.

— Я не залишаюся з ним наодинці.

«Ох ти ж і брехуха, — похмуро обізвала вона себе подумки, згадавши, як Торін стиснув її того вечора в коридорі й обмацав груди, як дитина, що лізе в коробку з ласощами, і сказав, що згоряє від бажання її мати. — Ох і брехуха».

— Хай там що, Вілле, але ж вас мало обходить, якої думки про тебе й твоїх друзів Торін, чи не так? Вам доручили певну роботу, от і все. А якщо він вам допомагає, то чом би не при­йняти допомогу й не подякувати за неї?

— Бо тут коїться щось дивне, — сказав він, і серйозні, майже грізні нотки в його голосі трохи її збентежили.

— Дивне? З мером? З Асоціацією конярів? Про що ти говориш?

Певний час він пильно дивився на неї, а потім, здавалося, на щось зважився.

— Я довірюся тобі, Сюзен.

— Не впевнена, що мені потрібна твоя довіра, так само, як і твоє кохання.

Він кивнув.

— І все ж, щоб виконати роботу, задля якої мене сюди від­рядили, я маю комусь довіряти. Ти можеш це зрозуміти?

Зазирнувши йому у вічі, вона кивнула.

Він підійшов і став коло неї, так близько, що вона майже від­чувала тепло його шкіри.

— Подивися вниз. Скажи мені, що ти там бачиш.

Поглянувши туди, куди він показував, вона знизала плечима.

— Крутояр. Такий самий, як завжди, — осміхнулася вона. — І так само прекрасний. Він завжди був моєю найулюбленішою в світі місциною.

— Еге ж, він прекрасний. А що ще ти бачиш?

— Коней і поней. — Вона всміхнулася, щоб показати, що жартує (насправді то був давній жарт її татка), але він не всміх­нувся у відповідь. Гарний на вроду, хоробрий (якщо вірити чут­кам, що гуляли містом), стрімко рухається і швидко думає. Про­те почуттям гумору трохи обділений. Втім, траплялися й гірші вади. Зокрема, хапати дівчину за груди, коли вона цього зовсім не чекає.

— Коней. Так. Але хіба їхня кількість не здається тобі підозрі­лою? Ти бачила коней на Крутоярі все життя і, авжеж, можеш відповісти не гірше за будь-якого фахівця з Асоціації конярів.

— А ти їм не довіряєш?

— Вони дали нам усе, про що ми просили, і поводяться друж­ньо, як пси коло обіднього столу. Але так — я їм не довіряю.

— А мені повірив.

Він не зводив з неї погляду своїх прекрасних і небезпечних очей, темніших, ніж у майбутньому, бо тоді їх ще не випалили міріади сонць у плині незліченних днів.

— Я маю комусь довіряти, — повторив він.

Засоромившись, вона опустила очі долу, неначе він докоряв їй у чомусь. Він простягнув руку, взяв її за підборіддя і лагідно змусив на себе подивитися.

— Скільки тут коней? Не поспішай, подумай!

Але тепер, коли він звернув на це її увагу, думати не було по­треби. Вона вже давно помітила певні зміни, проте вони від­бувалися поступово, тож легко було недогледіти.

— Ні, — зрештою сказала вона. — Їх не стільки, як треба.

— Замало чи забагато? Скільки?

Якусь мить вона мовчала. Потім глибоко вдихнула. Випус­тила повітря в глибокому зітханні.

— Багато. Їх надто багато.

Стиснувши кулаки, Вілл Деаборн струсонув ними у повітрі на рівні плечей. Його сині очі сяйнули, мов ті електричні ліх­тарі, про які розповідав їй дідусь.

— Я так і знав. Знав.

 

 

— Скільки там коней? — спитав він.

— Під нами? Чи на всьому Крутоярі?

— Поки що під нами.

Вона дивилася уважно, не маючи жодного наміру рахувати поголів’я. Це не допомагало, а тільки збивало з пантелику. Вона бачила чотири чималі табуни коней (і в кожному їх було щонайменше двадцятеро), що пересувалися зеленою рівни­ною точнісінько так, як птахи в синьому небі над ними. Було ще дев’ять менших табунів — від октетів до квартетів... кілька пар (вони нагадували їй закоханих, проте того дня, здавалося, все співало їй про кохання)... кілька самітників, здебільшого молодих жеребців, які весело гарцювали...

— Сто шістдесят? — спитав він тихо й невпевнено.

Вона здивовано округлила очі.

— Еге ж. Сто шістдесят. Достоту таку кількість я й хотіла назвати.

— А яка частина Крутояру перед нами? Чверть? Третина?

— Ні, набагато менше, — вона обдарувала його тендітною усмішкою. — Я думаю, ви це й самі знаєте. Це десь приблизно одна шоста відкритих пасовиськ.

— Тобто якщо на кожній шостій частині пасуться сто шіст­десят коней, то в сукупності їх буде...

Вона чекала, поки він назве цифру дев’ятсот шістдесят. Він назвав, і вона кивнула. Ще якусь мить він зосереджено дивив­ся на землю і раптом підскочив від несподіванки — Вітер тиць­нувся носом йому в поперек. Сюзен довелося затулити рота долонею, щоб не розсміятися. Втім, судячи з того, як нетерп­ляче він відштовхнув конячий писок, нічого смішного хлопець у цьому не вбачав.

— Як гадаєш, скільки ще коней у стайнях, на дресируванні чи на роботах? — поцікавився він.

— Один на кожного третього з тих, що пасуться внизу. На­вздогад.

— Отож, тисяча двісті коней. Усі породисті, мутантів нема.

Вона глянула на нього трохи здивовано.

— Еге ж. У Меджисі майже немає мутантів... власне, як і скрізь у Зовнішніх бароніях.

— У вашої худоби троє з п’яти малюків народжуються нор­мальними?

— Вони всі народжуються нормальними! Авжеж, час від ча­су народжується потвора, яку доводиться забивати, але...

— А хіба не одна потвора з кожних п’яти живих новонародже­них лошат? Одне з п’яти народжується із... — як про це сказав Ренфру? — зайвими ногами і кишками, що стирчать назовні?

Її вражений погляд був достатньо промовистим.

— Хто тобі таке сказав?

— Ренфру. А ще він мені сказав, що тут, у Меджисі, приблиз­но п’ятсот сімдесят голів породистих коней.

— Це просто... — вона спантеличено хихотнула. — Просто божевілля якесь! Якби був живий мій тато...

— Але він не живий, — сказав Роланд уже іншим тоном, сухим, як гілка, що ламається під ногами. — Він помер.

Спершу вона ніби не помітила зміни його голосу. А потім десь у глибині її свідомості наче почалося затемнення, і вона вся спохмурніла.

— З моїм татком стався нещасний випадок. Ти розумієш це, Вілле Деаборне? Нещасний випадок. Жахливо сумний, але та­ке трапляється. Його затоптав кінь. Океан. Френ каже, що Океан побачив у траві змію.

— Френ Ленґіл?

— Еге ж. — Вона зблідла, лише дві дикі рожі яскраво палах­котіли на вилицях, рожеві, як ті, що він посилав їй у букеті з Ши­мі. — Френ з моїм татком не одну сотню миль подолав. Вели­кими друзями вони не були, бо ж походили з різних прошарків суспільства. Проте вони їздили разом. У мене десь збереглася шапочка, яку Френова дружина зв’язала мені на хрещення. Вони постійно їздили разом. Я не повірю в те, що Френ Ленґіл міг збрехати мені про смерть мого татка... не кажучи вже про те, щоб бути якось до неї причетним.

Але тепер у погляді, який вона кинула на коней, уже про­зирав сумнів. Їх багато. Занадто багато. Татко неодмінно б таке помітив. І неодмінно поцікавився б, чиє тавро на чужих конях.

— Так сталося, що Френ Ленґіл і мій друг Стокворт поспе­речалися щодо коней, — голос Вілла звучав недбало, проте обличчя залишалося серйозним. — Посперечалися за склян­ками джерельної води, після того як було запропоновано пи­во, від якого відмовилися. Вони обговорювали коней так само, як я з Ренфру на вечері в мера Торіна. Коли Річард спитав сея Ленґіла про приблизну кількість коней, той сказав, що їх близь­ко чотирьохсот.

— Нісенітниці.

— Нам теж так здалося, — погодився Вілл.

— А хіба вони не знають, що ви можете порахувати коней, вони ж пасуться на відкритих пасовиськах?

— Вони знають, що ми ще тільки почали, і почали з рибалок. Я певен, вони вважають, що мине не менше місяця, перш ніж ми почнемо доскіпуватися до справ із кіньми. А тим часом вони ставляться до нас із... як би це краще назвати... ну добре, ніяк не називатиму, я не надто товаришую зі словами.... мій друг Артур називає це «доброзичливим презирством». Гадаю, вони не приховують від нас коней і дозволяють їм розгулювати прямісінько перед нашими очима, бо думають, що ми нічого в цьому не тямимо. Або що ми не повіримо власним очам. Ме­ні пощастило, що я зустрівся тут з тобою.

Тільки тому, що я можу краще порахувати тобі коней? Чи ж це єдина причина?

— Але рахувати коней ви врешті-решт будете. Бо, напевно, зараз коні Альянсові потрібні чи не найбільше.

Він якось дивно на неї зиркнув, так, наче вона сказала оче­видну річ. Від цього погляду вона знітилася і спитала:

— Що? Що таке?

— Можливо, вони сподіваються, що до того часу, як ми візьме­мося за цю сферу діяльності баронії, зайвих коней уже не буде.

— І куди ж вони подінуться?

— Не знаю. Але мені це не подобається. Сюзен, все, про що ми говорили, залишиться між нами, правда ж?

Вона мовчки кивнула. Вона ж не божевільна, щоб розповіда­ти комусь про те, як зустрічалася з Віллом Деаборном, на Кру­тоярі, без нагляду, в присутності хіба що Вітра і Пілона.

— Може виявитися, що це все дрібниці, не варті уваги, але якщо ні, то така інформація може бути небезпечною.

І ця нитка знову ж таки вела до її татка. Ленґіл сказав їм із тіткою Корд, що Пата скинув із себе і затоптав Океан. І жод­на з них не мала жодної підстави сумніватися у його словах. Але тепер виявилося, що Френ Ленґіл безсовісно збрехав Віллові і його друзям, сказавши, що в Меджисі чотириста голів коней.

Вілл повернувся до свого коня, і вона була цьому рада.

Якась частина її єства воліла, щоб він залишився — так і сто­яв коло неї, а в них над головами бігли хмари, слідом за якими лукою тяглися їхні довгасті тіні, — але треба було повертатися. Надто довго вони пробули тут разом. Звісно, ніщо не віщувало появи сторонніх людей, проте замість заспокоїти, ця думка чомусь змусила її ще більше нервуватися.

Вілл вирівняв стремено, що висіло поряд із держалном списа, забраним у піхви (Вітер тихо заіржав, наче хотів сказати: «Нам уже час їхати»), а потім знову повернувся до неї. Коли його по­гляд упав на неї, її замлоїло, і думка про ка так наполегливо за­бриніла в голові, що боротися з нею було несила. Вона намага­лася переконати себе, що це лише дим1 — оманливе відчуття, що це все вже колись було. Але то був не дим. То було відчуття, що після тривалих блукань вона нарешті знайшла дорогу, яку так довго шукала.

1 В мові Сюзен та інших дим — це відчуття дежавю.

— Хочу сказати ще одне. Мені б не хотілося повертатися до початку нашої розмови, але я мушу.

— Ні, — кволо промовила вона. — Не варто повертатися, і так все зрозуміло.

— Я сказав, що кохаю тебе і що ревнував, — уперше за весь час він не володів собою, і його голос затремтів. Вона стриво­жено помітила, що в його очах стояли сльози. — Але це ще не все. Є щось інше.

— Вілле, я не хочу... — вона наосліп повернулася до свого коня, але він узяв її за плече і повернув до себе. Дотик був не гру­бий, проте його невблаганність жахала. Сюзен безпорадно під­вела на нього погляд і побачила, який він молодий і як далеко він від свого дому. І раптом збагнула, що не зможе довго йому опиратися. Вона бажала його так сильно, що відчувала майже фізичний біль. І ладна була віддати рік свого життя, аби торкну­тися долонями до його щік й відчути його шкіру.

— Ти сумуєш за батьком, Сюзен?

— Так, — прошепотіла вона. — Всією душею сумую.

— А я сумую за матір’ю, — він поклав руки на її плечі. Одне око переповнила сльоза, от-от — і скотиться, із другого сльоза вже скотилася, залишивши на щоці срібну доріжку.

— Вона померла?

— Ні. Але дещо сталося. З нею. Чорт! Як мені про це говори­ти, якщо я навіть не відаю, як про таке можна думати?! В пев­ному сенсі вона померла. Для мене.

— Вілле, це жахливо.

Він кивнув.

— Ніколи не забуду, як вона на мене подивилася, коли ми бачилися востаннє. Цей погляд переслідуватиме мене до самої могили. У ньому було все — сором, любов, надія, і все це пере­плелося. Сором від того, що я побачив і дізнався про неї, надія на те, що я, можливо, зрозумію і пробачу... — він глибоко вдих­нув. — Під час тієї учти, ближче до кінця вечері, Раймер сказав щось смішне. І ви там усі зареготали...

— Якщо я й сміялася, то тільки тому, що не хотіла виглядати білою вороною на загальному тлі, — сказала Сюзен. — Терпіти його не можу. Він інтриган і умишляє зле.

— Ви всі сміялися, а я випадково глянув на інший край сто­лу. Туди, де сиділа Олів Торін. І на якусь мить, лише на мить, мені здалося, що то моя мати. Той самий вираз обличчя, ті самі очі. Це їх я бачив того ранку, коли помилився дверима й часом та застав свою матір з її...

— Припини! — скрикнула юна, вириваючись від нього. Зне­нацька все в її душі перевернулося, всі ті зав’язки, защіпки й за­тискачі, якими вона себе стримувала, наче вмить розчинилися в повітрі. — Годі, годі, я не можу чути, як ти про неї говориш!

Вона навпомацки шукала Пілона, проте світ навколо неї вже перетворився на мокрі скляні призми. Вона схлипувала. Він зно­ву пригорнув її за плечі, й у неї більше не було сил опиратися.

— Мені так соромно. Мені так соромно і так лячно, і так шко­да. Я забула обличчя свого батька... і... і...

«І мені більше ніколи його не згадати», — хотіла сказати вона, але не встигла, бо він затулив їй рота поцілунком. Спершу вона лише дозволяла себе цілувати... та потім відповіла — жа­гуче й пристрасно. Ніжно витерла йому великими пальцями сльози, а далі ковзнула долонями до вилиць, бо їй так цього хотілося. Відчуття було неймовірне. Навіть тертя щетини об шкіру було розкішне. Вона обвила руками його шию, пригор­тала й цілувала його так міцно, як тільки могла, цілувала його там, де вони стояли, — між двома кіньми, які просто перезирнулися і далі щипали собі траву.

 

 

Ті поцілунки були наймилішими за все його життя. М’яка по­ступливість її губ, жагучих, ані на крихту не сором’язливих, а під ними — міцні зубки, аромат її подиху, ніжна лінія її тіла, що притискалося до нього, — усе це будило в ньому незабутні відчуття. Рукою він торкнувся її лівої груді й легенько стис, відчуваючи, як калатає серце Сюзен. Друга рука помандрува­ла до її волосся і погладила його біля скроні, гладеньке, шов­кове. Спогад про те, яким було на дотик її волосся, залишався з ним усе життя.

Та вона знову відсторонилася від нього, палаючи від сорому й пристрасті. Рукою торкнулася своїх губ, припухлих від його поцілунків. Із кутика нижньої губи збігла цівочка крові. Її очі, широко розплющені, намагалися ввібрати в себе кожну рису його обличчя. Груди піднімалися й опадали, наче вона довго бігла. А між ними проходив струм, якого він ще ніколи в житті не відчував. Він біг, як річка, й обпікав, як пічка.





Дата добавления: 2015-05-08; просмотров: 124 | Нарушение авторских прав


Похожая информация:

© 2015-2017 lektsii.org.

Ген: 0.131 с.