Лекции.Орг
Лекции.Орг
 

Категории:

Астрономия
Биология
География
Другие языки
Интернет
Информатика
История
Культура
Литература
Логика
Математика
Медицина
Механика
Охрана труда
Педагогика
Политика
Право
Психология
Религия
Риторика
Социология
Спорт
Строительство
Технология
Транспорт
Физика
Философия
Финансы
Химия
Экология
Экономика
Электроника

ЦІНОТЛИВА 6 страница



Замість нього думку закінчив Джонас.

— Вони діяли як стрільці.

Запала тиша. Ні Діпейп, ні Рейнолдз не мовили ні слова. І ли­ше згодом Клай Рейнолдз сказав:

— Вони ще надто зелені, Елдреде. Це ж діти.

— Діти дітьми, а цілком можуть бути учнями. Саме це ми і з’ясуємо, — він повернувся до Діпейпа. — А тобі, хлопчику, не завадить проїхатися.

— Ееее, Джонасе!..

— Жоден з нас особливою славою себе не вкрив, але це через тебе, йолопе, заварилася вся каша. — Він гнівно зиркнув на Діпейпа, але той втупився поглядом у землю. — Ти поїдеш слі­дом за ними, Рою, і розпитуватимеш їх доти, доки в тебе на руках не будуть відповіді, що вдовольнять мою цікавість. Ми з Клаєм будемо чекати. І спостерігати. Можеш пограти з ними в Замки, якщо схочеш. Коли я відчую, що минуло достатньо часу, аби ми могли трохи попідглядати, не ризикуючи, що нас викриють, то ми це зробимо. Можливо.

Він перекусив стебло травинки, що стирчала в нього з рота, і більша частина впала на землю йому між чобітьми.

— Знаєш, чому я потис йому руку? Потис руку тому клятому Деаборну? Бо не можна розгойдувати човна, хлопці. Особливо на підході до гавані. Латіґо і ті люди, на яких ми чекаємо, не­вдовзі прибудуть. Але поки їх тут нема, нам треба сидіти тихо і не витикатися. Скажу вам тільки одне: той, хто приставив ножа Елдреду Джонасу до спини, довго не проживе. А тепер слухай, Рою. І не змушуй мене повторювати двічі.

Нахилившись ближче до Діпейпа, Джонас почав говорити, і через деякий час Діпейп із розумінням закивав. Зрештою, тро­хи прогулятися верхи йому навіть буде корисно. Після нічної комедії в «Раю» не зашкодить розвіятися.

 

 

Катберт порушив мовчанку, коли хлопці вже майже під’їхали до Смуги К, а над обрієм сходило сонце.

— Принаймні вечір вийшов цікавий і повчальний, вам так не здається? — Роланд і Алан промовчали, тож Катберт нахи­лився до грачиного черепа, якого вже повернув на колишнє місце біля луки сідла. — А ти що скажеш, давній друже? Гарно ми провели вечір? Повечеряли, хороводика поводили, а наостанок нас мало не вколошкали. Як тобі, сподобалося?

Вартовий тільки дивився кудись через голову Катбертового коня своїми величезними темними очима-проваллями.

— Він каже, що втомився і не хоче розмовляти, — озвався Катберт і позіхнув. — Взагалі-то я теж. — Він глянув на Ролан­да. — Я бачив вираз очей пана Джонаса, коли він тиснув тобі руку, Вілле. Він має намір тебе вбити.

Роланд кивнув.

— Вони мають намір убити нас усіх, — розвинув думку Алан.

Роланд знову кивнув.

— А ми всіляко їм у цьому перешкоджатимемо. Але тепер вони знають про нас більше, ніж за вечерею. Отже, ми вже не зможемо заскочити їх зненацька, як там, у барі.

Він різко зупинив коня, так само, як це зробив Джонас не­подалік, менш ніж за три милі від того місця, де вони були зараз. Та тільки перед очима Роланда і його друзів не котило свої хвилі Чисте море. Вони дивилися вниз, на довгий схил Круто­яру. Із заходу на схід мчав табун коней, які в передсвітанковій імлі здавалися лише безтілесними тінями.

— Що ти там бачиш, Роланде? — несміливо спитав Алан.

— Халепу, — відповів Роланд, — халепу на нашому шляху. — Вйокнувши на коня, він рушив далі. І дорогою до бараків у Сму­зі К знову думав про Сюзен. Через п’ять хвилин після того, як його голова опинилася на пласкій і грубій подушці з мішковини, він уже бачив про неї сон.


 

РОЗДІЛ VII

КРУТОЯР

 

 

Після учти в садибі мера та сутички, що сталася в «Раю для по­дорожніх», минуло три тижні. Між ка-тетами Роланда і Джонаса встановився такий-сякий мир. Місяць-Цілунок зник з нічного небосхилу, і на його місці почав народжуватися Місяць-Торговець. Дні стояли теплі й сонячні. Навіть старожили визнавали, що такого чудового літа на їхній пам’яті ще не було.

Одного погожого літнього ранку Сюзен Дельгадо мчала на своєму дворічному гнідому жеребці Пілоні на північ уздовж Крутояру. Вітер розвіював їй волосся за спиною і висушував на щоках сльози. Вона легко стиснула боки Пілона чоботами без шпор, благаючи його скакати швидше. Пілон послухався її — він стрілою полетів уперед, притиснувши вуха до голови. Хвіст майорів на вітрі, як прапор. Сюзен, одягнена в джинси й вицвілу сорочку кольору хакі, занадто велику для неї (колись вона належала її батькові), яка й стала тепер причиною всіх бід, нахилилася вперед — трималася однією рукою за луку сідла, а другою гладила шовковисту гриву на міцній шиї коня.

— Швидше! — шепотіла вона. — Лети швидше! Давай, лю­бий, давай!

Пілон ще трохи прискорив свій галоп. Те, що він на це спро­можний, вона знала. І підозрювала, що йому навіть вистачило б сил зробити неможливе.

Вони летіли вздовж найвищого хребта Крутояру, і вона ледь розрізняла величний схил землі, що полого спускався до Чисто­го моря, весь у барвах зелені і золота, мріючи в блакитному мареві моря. Будь-якого іншого дня цей краєвид і прохолод­ний, солоно-запашний вітер з моря підбадьорили б її і додали снаги. Але сьогодні вона хотіла лише одного: чути стукіт Пілонових копит і відчувати, як напинаються його м’язи, сьогодні вона хотіла втекти подалі від гірких думок, що її обсіли.

А все тому, що того ранку вона спустилася на кухню, вдяг­нена для верхової їзди в стару сорочку її батька.

 

 

Тітка Корд у пеньюарі стояла коло плити. Її волосся досі було забране під сітку. Вона насипала собі вівсянки у велику миску і поставила її на стіл. З того, як тітка повернулася до неї з мис­кою в руках, Сюзен одразу збагнула, що та не в доброму гумо­рі. Про це свідчили невдоволено скривлені губи тітки Корд і несхвальний погляд, яким вона нагородила Сюзен, коли та чистила собі апельсин. Тітоньці досі не давали спокою срібні й золоті монети, які вона не могла отримати негайно, бо відьма жартома вирішила, що Сюзен має лишатися незайманою аж до осені.

Але Сюзен розуміла, що й це не головне. Все було простіше простого: вони вже давно остогидли одна одній. З усіх споді­вань Корделії, що не справдилися, гроші були лише одним. Вона розраховувала, що вже влітку будинок на краю Крутояру належатиме їй одній... і час від часу до неї зможе навідуватися пан Елдред Джонас, яким Корделія, схоже, захопилася не на жарт. Натомість вони досі товклися тут удвох. Одна — жінка на порозі менопаузи, з тонкими, щільно стиснутими від не­вдоволення губами на тонкому невдоволеному обличчі, з кри­хітними грудками-яблучками під сукнями з високими комірцями-зашморгами («Шия, — часто повчала вона Сюзен, — це головне»), з волоссям, що вже втрачало колишній каштановий блиск і в ньому прозирали сиві пасма. А друга — молода, ро­зумна, жвава, і її дівоча врода вже ставала жіночнішою та не­вдовзі мала розпуститися, як бутон. Між ними було таке не­стерпне тертя, що кожна іскра могла будь-якої миті перерости в пожежу. І нічого дивного в тому не було. Просто чоловік, чия любов до них обох була такою сильною, що під її крилом вони теж любили одна одну, помер.

— Знову на того коня? — роздратовано мовила тітка Корд, всідаючись за стіл у променях райкового сонця. Якби у них гостював пан Джонас, вона б ніколи не дозволила собі сісти в такому місці. Яскраве світло робило її обличчя схожим на вирізьблену з дерева маску. В кутику рота в неї з’явився чи­ряк — ознака того, що тітка погано спала.

— Еге ж, — сказала Сюзен.

— Хіба ти цим наїсися? На одному апельсині до дев’ятої години не проживеш, дівчино.

— Нічого, проживу, — відповіла Сюзен, поспіхом доїдаючи часточки апельсина. Вона бачила, до чого все йде, бачила вираз неприязні й осуду в тітчиних очах і хотіла забратися подалі від столу, перш ніж почнеться гроза.

— Хочеш, я насиплю тобі каші? — спитала тітка Корд і вки­нула ложку в вівсянку. Наче кінь ударив копитом у багнюку (або лайно), подумала Сюзен, і в неї всередині все стислося. — Хоч не помреш від голоду до обіду, якщо ти збираєшся їздити верхи так довго. Авжеж, така вишукана молода леді, як ти, не за­вдаватиме собі клопоту робити щось по господарству...

— Я зробила все, що треба було. І ти це чудово знаєш, подумки додала Сюзен. Я зробила все, поки ти крутилася перед дзеркалом і мацала пальцем свій прищ.

Тітка Корд укинула в свою бурду пристойний шмат масла (Сюзен гадки не мала, як цій жінці досі вдавалося зберігати струнку фігуру) і спостерігала, як воно розпускалося. Якусь мить здавалося, що сніданок все-таки закінчиться на цивілі­зованій ноті.

Але потім тітка помітила сорочку — і почалося.

— Перш ніж ти вийдеш надвір, Сюзен, я хочу, щоб ти зняла з себе цю ганчірку й одягла одну з нових блузок для верхової їзди, які минулого тижня прислав тобі Торін. Це найменше, що ти можеш зробити, щоб продемонструвати свою...

Навіть якби Сюзен її не перебила, то подальша тітчина тирада все одно потонула б у її гніві. Дівчина з любов’ю по­гладила рукав сорочки, тканина якої від постійного прання стала майже оксамитовою.

— Ця ганчірка належала моєму батькові!

— Еге ж, Пату, — пирхнула Корделія. — Все одно вона на тебе завелика, і запрана, і непристойна. Коли ти була ще малою, то носити чоловічу сорочку на ґудзиках дозволялося. Але тепер, коли в тебе з’явився жіночий бюст...

Блузи для верхової їзди висіли в кутку. Їх принесли чотири дні тому, але Сюзен навіть не схотіла забирати їх до своєї кім­нати. Сорочок було три: червона, зелена і блакитна — всі шов­кові і, поза сумнівом, збіса дорогі. Сюзен одразу їх не злюби­ла — за претензійність, манірність, широкі рукава, що мали артистично майоріти на вітрі, великі дурнуваті коміри... і ав­жеж, глибоке декольте — апофеоз усіх бажань Торіна на ви­падок, якщо Сюзен з’явиться перед ним у такому вбранні. Чо­го вона робити аж ніяк не збиралася.

— Мій, як ти кажеш, «жіночий бюст» мене геть не цікавить і не може цікавити нікого, коли я катаюся верхи.

— Може, й так, а може, й ні. Якщо тебе побачить один зі скотарів баронії, навіть Ренні — адже він, як тобі відомо, весь час проводить на пасовиськах, — то непогано було б, щоб він при оказії переказав Гартові, як тобі личить одна з тих camisa які він так щедро тобі подарував. Тож чому ти така вперта, ді­вчино? Чому завжди так непоступливо поводишся?

1 Camisa — сорочка (ісп.).

— А тобі що з того, тітко? Ти ж отримала гроші, чи не так? І отримаєш ще більше. Коли він мене трахне.

Побілівши від люті, тітка Корд перехилилася через стіл і да­ла їй ляпаса.

— Як ти смієш вимовляти це слово в моєму домі, ти, нахабо? Як ти смієш?

Саме тоді Сюзен і розплакалася, коли почула, як Корделія називає дім своїм.

— Це був дім мого батька! Його і мій дім! А тобі нікуди було йти, крім як до казарми! І він прийняв тебе! Прийняв тебе до нас, тітко!

Дві останні часточки апельсина досі були у неї в руці, і вона з силою пожбурила їх тітці в обличчя, а потім так несамовито намагалася вибратися з-за столу, що стілець не витримав і пере­кинувся на підлогу, потягнувши її за собою. Над нею нависла тітчина тінь. Прагнучи якнайшвидше з неї вибратися, Сюзен швидко поповзла геть. Її волосся розтріпалося, щока горіла від ляпаса, очі пекло від сліз, у горлі судомило. Врешті-решт їй вдалося зіп’ястися на ноги.

— Ти невдячне дівчисько, — сказала тітка. Її голос був тихий і так насичений отрутою, що звучав майже ніжно. — І це після всього, що я для тебе зробила, що Гарт Торін для тебе зробив. Та сама коняка, на якій ти збираєшся роз’їжджати, — Гартів подарунок з поваги до...

— ПІЛОН БУВ НАШ! — пронизливо закричала Сюзен, роз­лючена до краю цим навмисним приховуванням правди. — ВО­НИ ВСІ БУЛИ НАШІ! І КОНІ, І ЗЕМЛЯ — ВСЕ БУЛО НАШЕ!»

— На півтону нижче, — сказала тітка Корд.

Глибоко вдихнувши повітря, Сюзен спробувала опанувати себе. Вона відгорнула волосся з обличчя, відкриваючи щоку, на якій проступив червоний відбиток руки Корделії. Побачивши його, тітка аж здригнулася від огиди.

— Мій батько ніколи б цього не дозволив. Не дозволив би віддати мене в наложниці Гартові Торіну. Хай там як шанобли­во він ставився до Гарта як до мера... чи до свого патрона... він би ніколи цього не дозволив. І ти це знаєш. Ви, тітонько, це добре знаєте.

Тітка Корд підкотила очі й покрутила пальцем коло скроні, наче Сюзен збожеволіла.

— Ви самі на це погодилися, міс О-Яка-Краля. Еге ж, по­годилася. А якщо тепер ти капризуєш і хочеш відмовитися від того, про що вже домовлено...

— Еге ж, — кивнула Сюзен. — Я дала згоду на цю оборудку. Після того, як ти мене день і ніч гризла, благала в сльозах...

— Ніколи такого не було! — вереснула вражена Корделія.

— Невже в тебе така коротка пам’ять? Мабуть, так. До вечо­ра ти вже забудеш, як дала мені ляпаса за сніданком. Ну, то я не забула, тітонько. Ви плакали, плакали і казали, як боїтеся, що нас виженуть, бо за законом у нас більше нема прав на цю землю, що ми опинимося на вулиці, ви плакали й говорили...

— Припини називати мене на «ви»! — заверещала Корделія. Найдужче в світі вона не зносила, коли її власне «викання» ставало зброєю, яка оберталася проти неї самої. — Ти не маєш права вживати стару мову, як і не маєш права скаржитися, дур­на вівце! Іди собі! Забирайся!

Але Сюзен не вгавала. Її лють була сильніша за неї, і годі було приборкати її стрімкий потік.

— Ви рюмсали і казали, що нас виженуть, що ми підемо на захід, що ніколи не побачимо оселі мого татка чи Гембрі... а по­тім, коли я вже була досить налякана, ти говорила про гарнень­кого малюка, якого я могла би мати. Землю, яка від самого початку була наша, знову повернули б нам. Наших коней так само. А на знак мерової прихильності я отримала коника, яко­му сама ж допомогла з’явитися на світ! І що ж я зробила, аби заслужити всі ці речі, які й без того були б моїми, крім як під­писала одного-єдиного папірця? Що я зробила для того, аби він дав тобі грошей? Що я зробила, крім як пообіцяла потрахатися з ним, не зважаючи на його сорокарічну жінку, яка спати­ме десь неподалік?

— То ти хочеш грошей? — розлючено посміхаючись, спита­ла тітка Корд. — Грошей хочеш? Будуть тобі гроші. Забирай. Ховай десь, губи, хочеш — свиням згодуй. Мені начхати!

Вона повернулася до своєї торби, що висіла на гачку біля плити, й заходилася в ній порпатися, але дуже швидко її рухи перестали бути рвучкими та впевненими. Ліворуч від дверей до кухні висіло овальне дзеркало. І в ньому Сюзен побачила, яке страшне було тієї миті в тітки обличчя. На ньому відбилася вся її ненависть, переляк і скнарість. Сюзен стало моторошно.

— Не треба, тітонько. Я бачу, як тобі неприємно з ними роз­ставатися. Все одно я їх не візьму. Це курвині гроші.

Шокована, тітка Корделія повернулася до неї, скористав­шись зі зручної нагоди забути про сумку.

— Це не проституція, дурна! Наложницями були й найвеличніші жінки в історії, і дехто з найвидатніших чоловіків був народжений наложницею. Це не проституція!

Сюзен зірвала з вішака червону шовкову блузку і підняла її вгору. І миттю сорочка обліпила її груди, наче весь час тільки й чекала нагоди їх торкнутися.

— Тоді чому він посилає мені ці лахи, які носять лярви?

— Сюзен! — в тітчиних очах з’явилися сльози.

Сюзен пожбурила в неї сорочкою, як перед тим — часточка­ми апельсина. Блузка впала тітці під ноги.

— То підніми й натягни на себе. Сама розставляй перед ним ноги, якщо тобі це так до вподоби.

Вона розвернулася і кулею вилетіла надвір. А навздогін їй ширився істеричний тітчин вереск:

— Навіть думати про таке не смійте, Сюзен! Дурні думки призводять до дурних учинків. Пізно! Ви дали згоду!

Сюзен це знала. І як би швидко вона не гнала Пілона Крутояром, втекти від самої себе не могла. Вона погодилася. Якби Пат Дельґадо був живий, уся ця брудна оборудка, в яку дозво­лила себе втягти його донька, поза сумнівом, перестрашила б його. Але в одному він залишався би непохитним: вона дала обіцянку, а обіцянки слід виконувати. Ті, хто їх не дотримував­ся, потрапляли до пекла.

 

З

 

Вона осадила гнідого, хоч він ще міг мчати далі. Озирнувшись, побачила, що проїхала близько милі, і пустила коня легким галопом, риссю, швидким кроком. Вдихнула на повні груди і розпружилася. Вперше за весь ранок вона помітила яскраву красу дня — на заході в мареві гарячого повітря ширяли чайки, скрізь, куди око сягало, росла висока трава, а в затінку погой­дувалися на вітрі квіти: волошки, люпин, флокси та її улю­бленці — тендітні сині шовкоцвіти. Звідусіль, заколисуючи, долинало дзижчання бджіл. Цей звук заспокоїв її, і коли емо­ції трохи вляглися, вона змогла де в чому зізнатися самій собі. Зізнатися і вимовити це вголос.

— Вілл Деаборн, — сказала вона і здригнулася від вимовле­ного імені, хоча поряд не було нікого, хто міг би його почути, нікого, крім Пілона і бджіл. Тож вона промовила його знову, і щойно слова зірвалися, вона повернула руку зап’ястком до рота і поцілувала її там, де під шкірою пульсувала кров. Те, що вона зробила, її вразило, бо сталося спонтанно, поза її волею. А надто вразило те, як збуджували її смак власної шкіри й поту. Вона відчула гостру потребу вдовольнити себе, як тоді, в ліжку, після зустрічі з ним. В її розпашілому стані це було б недовго.

Але натомість вона вилаялася достоту так, як робив це її батько — А, трясця йому! — і сплюнула на землю. За останні три тижні Вілл Деаборн надто часто вигулькував у її житті й надто багато спричинив у ньому плутанини. Вілл Деаборн із його блакитними очима, що збурювали в душі неспокій, з його темною чуприною і його штивним осудом. Я можу бути роз­важливим, мадам. Що ж до пристойності... Дивуюся, що вам узагалі відоме це слово.

Щоразу, коли вона про це згадувала, від сорому й люті кров шугала їй в обличчя. Здебільшого від люті. Як він узагалі на­смілився її засуджувати? Той, хто виріс у достатку й розкошах. Безперечно, слуги виконували всі його забаганки, а золота бу­ло так багато, що він навіть не потребував ним розплачувати­ся — йому все давали безкоштовно, щоб підлизатися до багатія. Що таке хлопчисько, як він (бо насправді він був ще зовсім хлопчиськом), могло знати про нелегкий вибір, перед яким вона постала? І взагалі, хіба міг пан Вілл Деаборн із Гемфіла збагнути, що насправді то був зовсім не її вибір? Що її змусили зробити цей вибір, навернули до нього, наче заблукале кошеня, якого мати-кішка тягне за шкірку назад до закапелку?

І все одно він не йшов їй з голови. Тітка Корд про це навіть не підозрювала, але Сюзен добре знала, що в їхній ранковій сварці був незримо присутній третій.

А ще їй було відомо таке, від чого тітонька втратила б решт­ки спокою.

Вілл Деаборн теж пам’ятав про неї.

 

 

Приблизно через тиждень після учти на честь нових гостей міста і жахливої ремарки Вілла Деаборна біля будинку, який Сюзен ділила зі своєю тіткою, з’явився розумово відсталий хлопчина-прибиральник із «Раю для подорожніх» — Шимі, як його називали люди. В руках він тримав величезний букет, здебільшого складений із польових квітів, що росли на Круто­ярі, але подекуди в ньому, як рожеві розділові знаки, прози­рали темні дикі троянди. Радісно всміхаючись і не питаючи нічийого дозволу ввійти, хлопець прочинив хвіртку.

Сюзен саме замітала доріжку перед будинком. Тітка Корд чимось займалася в садку на задньому дворі. Збіг був щасли­вий, проте не дивний: цими днями вони намагалися триматися якнайдалі одна від одної.

Із подивом і жахом Сюзен спостерігала, як Шимі йде до бу­динку, урочисто несучи перед собою букет. З-за квітів проме­нилася задоволена усмішка.

— Доброго дня, Сюзен Дельгадо, дочко Пата, — радісно промовив Шимі. — Я прийшов до te6e, бо мене до тебе посла­ли, і благаю прощення, якщо я тобі якось завадив, бо завжди я заважаю людям, і знаю, що заважаю, і вони це знають. Це для тебе. Бери.

Він рвучко підніс їй букет, і Сюзен помітила, що між квітами біліє якийсь конвертик.

— Сюзен? — гукнула тітка Корд з-за будинку, судячи з голосу, наблизившись. — Сюзен, мені здалося чи рипнула хвіртка?

— Так, тітонько! — гукнула вона у відповідь. Хай їй грець з її гострим слухом! Сюзен спритно вихопила конвертик між флок­сів і маргариток та сховала його в кишеню сукні.

— Вони від мого третього найкращого друга, — повідомив Шимі. — В мене тепер троє різних друзів. От стільки, — він по­казав два пальці, насупився, додав ще два і розплився в усміш­ці. — Артур Гіт — мій перший найкращий друг, Дік Стокворт — мій другий найкращий друг. Мій третій найкращий друг...

— Цить! — тихо й сердито наказала йому Сюзен, і усмішка Шимі зів’яла. — Ні слова про твоїх трьох друзів.

Її шкіру — спершу щоки, потім шию і нарешті все тіло до самих кінчиків пальців — охопила якась дивна легка лихоманка. Впро­довж останнього тижня в Гембрі багато теревенили про нових друзів Шимі. Здавалося, інших тем для розмов не лишилося, всі говорили тільки про них. Ті історії, які вона чула, викликали що­найменше подив і недовіру, але якщо поголос був оманливий, то чому розповіді очевидців були такі схожі між собою?

Коли тітка Корд зненацька вигулькнула з-за рогу будинку, Сюзен намагалася опанувати себе. Помітивши її, Шимі відсту­пив на крок назад, і спантеличення на його обличчі змінилося відвертим переляком. У тітки Сюзен була алергія на бджолині укуси, тож тепер від розлогих крис свого сомбреро до самого краю подолу вицвілої робочої сукні вона була вкутана у серпан­кову тканину і в світлі дня виглядала екстравагантною, а в сутін­ках — просто страшною. Завершальним штрихом у її вбранні були садові ножиці, вимащені землею, які вона тримала в обтяг­неній робочою рукавичкою руці.

Побачивши букет, вона рвонула до нього з піднятими догори ножицями. Біля племінниці зупинилася і, вклавши ножиці до імпровізованих піхов на поясі (неохоче, як здалося самій пле­мінниці), відгорнула «вуаль» з обличчя.

— Хто це тобі послав?

— Не знаю, тітонько, — сказала Сюзен, хвилюючись, про­те значно спокійніше, ніж сподівалася. — Це юнак із заїжджо­го двору...

— Заїжджого двору, аякже! — пирхнула тітка Корд.

— Схоже, він не знає, хто дав йому доручення, — вела далі Сюзен. Якби ж то вдалося його спровадити! — Він... ну, мабуть, ти б назвала його...

— Так, він дурень, я це знаю. — Тітка Корд нагородила Сюзен роздратованим поглядом і переключилася на Шимі. Спершись руками на коліна, вона закричала просто йому в обличчя:

— ХТО... ПОСЛАВ... ЦІ... КВІТИ... ЮНАЧЕ?

Відгорнуті краї вуалі знову впали на обличчя. Шимі відсту­пив ще на крок. Перелякано позадкував.

— МОЖЕ... ЦЕ... ХТОСЬ... ІЗ БУДИНКУ-НА-НАБЕРЕЖНІЙ?.. ВІД... МЕРА... ТОРІНА?.. СКАЖИ... МЕНІ... І... Я... ДАМ... ТО­БІ... МОНЕТКУ.

У Сюзен душа пішла в п’яти. Авжеж, він розповість. Йому забракне клепки зрозуміти, що через нього вона втрапить у ха­лепу. Втім, як і Віллові.

Але Шимі лише похитав головою.

— Не пам’ятаю. У мене пуста голова, сей. Стенлі каже, я не­доумок.

І він знову просяяв своєю чудовою усмішкою, показавши два ряди рівних білих зубів. Тітка Корд відповіла на неї гри­масою.

— Ох, ну то йди! Іди собі до міста. Не вештайся тут. Бо хло­пець, який нічого не пам’ятає, не заслуговує ні шеляга! І не по­вертайся більше сюди, хто б там не просив тебе віддати квіти молодій сей. Затямив?

Шимі енергійно закивав. Потім:

— Сей?

Тітка Корд сердито глипнула на нього. Того дня вертикальна зморшка в неї на лобі була особливо помітною.

— Нащо ти закуталася в павутину, сей?

— Ану забирайся геть, нахабо! — закричала тітка Корд. Коли вона цього хотіла, її голос ставав такий гучний, що Ши­мі аж підстрибнув з переляку. І лише впевнившись, що він пішов по Хай-стрит у бік міста і не збирається повертатися до їхньої хвіртки й канючити монетку, тітка Корд поверну­лася до Сюзен.

— Постав квіти у воду, міс О-Яка-Краля, і не надто замріюй­ся над тим, хто твій таємний залицяльник.

А потім тітка Корд всміхнулася. По-справжньому всміхну­лася. Це найбільше боліло Сюзен і найбільше її спантеличува­ло: її тітка не була монстром із тих, ким лякають дітей, не була відьмою, як Рея з Коосу. Вона була звичайнісінькою старою дівою, що не дуже любила спілкування, зате полюбляла золото й срібло і панічно боялася, що її можуть викинути на вулицю без шеляга за душею.

— Таким, як ми, крихітко Сьюзі, — сказала вона нестерпно манірним голосом, — ліпше виконувати свою роботу по госпо­дарству, а мрії лишити для тих, хто може собі їх дозволити.

 

 

Вона була впевнена, що квіти від Вілла, і не помилилася. За­писку писала тверда рука.

Дорога Сюзен Дельґадо!

Позаминулого вечора я наговорив чимало зайвого. Благаю Тво­го прощення. Чи можу я зустрітися і поговорити з Тобою? Про це ніхто не повинен знати. Це важливо. Якщо Ти згодна, пере­дай записку із хлопцем, який принесе Тобі букет. Йому можна довіряти.

Вілл Деаборн

«Це важливо» підкреслено. Їй нестримно захотілося дізнатися, що ж для нього таке важливе, але вона застерегла себе від дур­них учинків. Напевне, він у неї вклепався... а якщо так, то чия то провина? Хто розмовляв із ним, їхав на його коні, демонстру­вав йому спокусливі ніжки, блискавкою зістрибуючи з коня? Хто поклав руки йому на плечі й поцілував його?

Від думки про це їй мов вогнем обпекло щоки й чоло, і тілом знову пішла гаряча хвиля. Вона не шкодувала про той поцілу­нок, але все одно він був помилкою, як не шкодуй. А зустріти­ся з ним знову було б іще більшою помилкою.

Вона жадала зустрічі з ним і глибоко в душі знала, що вже готова забути про свій гнів. Проте існувала обіцянка, яку вона дала.

Мерзенна обіцянка.

Тієї ночі вона лежала без сну, переверталася в ліжку, думала. Спершу їй здавалося, що краще і гідніше буде просто мовчати, ніж складати подумки записки-відповіді — деякі зарозумілі, де­які холодні, деякі прикрашені мереживом флірту.

Почувши дзвін, що опівночі проводжав старий день і вітав новий, Сюзен вирішила, що з неї годі. Вискочила з ліжка, піді­йшла до дверей, прочинила їх і визирнула в коридор. До вух долинуло хропіння тітки Корд, і вона знову зачинила двері, піді­йшла до свого маленького бюро біля вікна і запалила лампу. Дістала з верхньої шухляди аркуш пергаментного паперу, розі­рвала його навпіл (найбільшим злочином після нехтування по­родистої худоби в Гембрі вважалося марнування паперу) і швид­ко написала відповідь, відчуваючи, що найменше вагання зараз означатиме для неї ще багато годин нерішучості. Написала на одному диханні, без вітання і без підпису:

Мені не можна з тобою бачитися. Це було б непристойно.

Згорнувши папірець в декілька разів, вона загасила лампу і повернулася до ліжка, де задля безпеки поклала записку під подушку. А за дві хвилини вже спала. Наступного дня їй треба було піти до міста, на базар, і дорогою вона проходила повз «Рай для подорожніх», який об одинадцятій годині ранку виглядав не привабливіше за тварину, що в муках сконала на узбіччі дороги.

Подвір’я шинку було витоптаним квадратом землі, який розділяла навпіл довга рейка, що слугувала для прив’язування коней. Під рейкою проходила водостічна ринва. Шимі в кумед­ному рожевому сомбреро котив уздовж рейки тачку і накидав у неї лопатою вчорашній кінський гній, наспівуючи «Золоті черевички». Сюзен сумнівалася, що відвідувачі закладу «Рай для подорожніх» цього ранку прокинулися такими свіжими й бадьорими, як Шимі. Тож, якщо добре подумати, ще невідо­мо, хто насправді був тупоголовим?

Вона роззирнулася, щоб переконатися, що її ніхто не бачить, а потім підійшла до Шимі й постукала його по плечі. Спочатку він перелякався, і не дивно — подейкували, що Джонасів друг Діпейп мало не вбив нещасного за те, що він розілляв йому на чоботи випивку.

Та потім Шимі її впізнав.

— Привіт, Сюзен Дельґадо з окраїни міста, — приязно при­вітався він. — Доброго тобі дня, сей.

Він вклонився, смішно копіюючи рухи своїх нових друзів із Внутрішніх бароній. Всміхнувшись, вона опустилася перед ним у легенькому реверансі (того дня на ній були джинси, тож до­велося вдавати, що вона притримує руками спідницю. Але жін­ки в Меджисі звикли робити реверанси в штанях).

— Бачиш мої квіточки, сей? — спитав він, показуючи на не­фарбовану стіну «Раю». Те, що вона побачила, зворушило її ледь не до сліз: вздовж стіни хвилювалися від легкого ранкового ві­терцю сині й білі шовкоцвіти. На тлі потрісканого будинку розпусти й подвір’я, заваленого лайном, вони здавалися вод­ночас хоробрими і мізерними.

— Ти сам їх виростив, Шимі?

— Еге ж, це я. А містер Артур Гіт із Ґілеаду обіцяв мені жовті.

— Я ніколи не бачила жовтих шовкоцвітів.

— Я теж. Але містер Артур Гіт стверджує, що в Ґілеаді вони є, — він урочисто глянув на Сюзен і взяв лопату в руки, як сол­дат гвинтівку чи списа. — Містер Артур Гіт врятував мені жит­тя. Я задля нього на все готовий.

— Правда, Шимі? — зворушено спитала Сюзен.

— А ще в нього є вартовий! Це пташина голова! А він з нею так смішно балакає, я так сміюся!

Вона ще раз озирнулася, щоб остаточно впевнитися, що ні­хто їх не бачить (крім вирізьблених тотемів на протилежному боці вулиці), потім дістала із кишені джинсів записку, згорнуту в багато разів.

— Ти можеш передати це від мене панові Віллу Деаборну? Адже він теж твій друг, так?

— Вілл? Еге ж! — він узяв записку й обережно поклав її собі до кишені.

— Тільки нікому не кажи.

— Шшшш! — погодився він, приклавши палець до губ. Його очі під кумедним солом’яним капелюшком, який радше пасу­вав би жінці, забавно округлилися. — Як тоді, коли я приносив тобі квіти. Цить, мовчи!

— Так, цить, мовчи. Бувай, Шимі, на все добре.





Дата добавления: 2015-05-08; просмотров: 177 | Нарушение авторских прав


Похожая информация:

© 2015-2017 lektsii.org - Контакты

Ген: 0.112 с.